«Умиротворення» не зупинить диктатора. П’ять головних помилок Заходу щодо того, як Путін бачить війну в Україні
На тлі дискусії про те, чи слід схиляти Україну до компромісних домовленостей з РФ, Захід має усвідомити: навіть якщо Київ піде на максимальні поступки формальним вимогам Москви, це не зупинить Росію та її військову агресію.
Війна Росії проти України — головні події 3 червня
Про це пише Тетяна Станова, позаштатний науковий співробітник американського Фонду Карнегі, засновник та директор аналітичної компанії R.Politik, головною експертизою якої є аналіз політики Росії.
У журналі Foreign Policy опубліковано її матеріал під назвою У чому Захід (досі) помиляється щодо Путіна (What The West (Still) Gets Wrong About Putin). У цьому тексті Станова називає п’ять популярних у країнах Заходу гіпотез щодо позиції Кремля, які можуть бути докорінно невірними, і пояснює, чому питання про те, чи варто «умиротворювати» Путіна, є помилковим за своєю суттю.
НВ пропонує ознайомитися з повним перекладом матеріалу.
***
Одна з причин, через яку так складно зрозуміти наміри Росії — і те, що саме поставлено на карту у війні в Україні, — це суттєва розбіжність між тим, як бачать події зовнішні спостерігачі, і тим, як на них дивляться у Кремлі. Те, що комусь здається очевидним (наприклад, нездатність Росії здобути перемогу воєнним шляхом), у Москві сприймається зовсім інакше. Річ у тім, що більшість сьогоднішніх дискусій про те, як допомогти Україні перемогти на полі бою, схилити Київ до поступок чи дозволити Володимиру Путіну «зберегти обличчя», мають мало спільного з реальністю.
Тут я розвінчаю п’ять найпоширеніших припущень про те, як Путін бачить цю війну. Заходу варто інакше поглянути на ситуацію, якщо він хоче бути ефективнішим у своєму підході та знизити ризики ескалації.
Припущення № 1: Путін знає, що програє
Це припущення випливає з помилкового уявлення, що головна мета Росії — захопити контроль над значною частиною України. А отже, коли російські військові погано воюють, провалюють наступи чи навіть відступають, це рівносильно провалу. Однак головною метою Путіна у цій війні ніколи не було оволодіння територіями; скоріше, він хоче знищити Україну — у тому сенсі, як вважає її проектом «анти-Росії» — і завадити Заходу використати українську територію як плацдарм для антиросійської геополітичної діяльності. Як результат — Росія не вважає, що зазнає невдачі. [У Москві вважають, що тепер] Україна не вступить до НАТО і не зможе мирно існувати без урахування вимог Росії щодо русифікації (або «денацифікації» мовою російської пропаганди) та «деНАТОфікації» (відомої як демілітаризація в термінах російської пропаганди) — що означає припинення будь-якої військової співпраці з НАТО.
Для досягнення цих цілей Росії необхідно підтримувати свою військову присутність на території України та продовжувати атакувати українську інфраструктуру. Немає потреби ані у великих територіальних завоюваннях, ані у взятті Києва, столиці України (навіть якщо Путін мріяв про це спочатку). Навіть анексія Луганської та Донецької областей, яку Москва розглядає лише як питання часу, є допоміжною, локальною метою у прагненні змусити Україну заплатити за «невірний», прозахідний геополітичний вибір протягом останніх двох десятиліть. В його власних очах Путін не програє цю війну. Насправді він, імовірно, вважає, що перемагає - і щасливий чекати, поки Україна визнає, що Росія тут назавжди.
Припущення № 2: Захід має знайти спосіб допомогти Путіну «зберегти обличчя», тим самим знизивши ризики подальшої (можливо, ядерної) ескалації
Уявіть собі ситуацію, коли Україна приймає більшість вимог Росії: визнає Крим російським, а Донбас — незалежним, зобов’язується скоротити армію та обіцяє ніколи не вступати до НАТО. Чи покладе це край конфлікту? Навіть якщо багатьом здається очевидною відповідь «так», вони помиляються. Росія може обмежуватися битвою з Україною, проте геополітично вона вважає, що веде війну проти Заходу на українській території. У Кремлі вважають Україну антиросійською зброєю в руках Заходу і переконані, що її знищення автоматично не призведе до перемоги Росії в цій антизахідній геополітичній грі. Для Путіна це війна не між Росією та Україною, а українське керівництво він вважає не незалежним гравцем, а лише інструментом Заходу, який необхідно «нейтралізувати».
Таким чином, на які б поступки не пішла Україна (незалежно від того, наскільки реалістичними вони можуть бути політично), Путін продовжуватиме ескалацію війни — доти, доки Захід не змінить свій підхід до так званої «російській проблеми» і не визнає, що — як це бачиться Путіну — російська агресія стала результатом ігнорування Вашингтоном геополітичних побоювань Росії протягом 30 років. Саме це є давньою реальною метою Путіна і вона залишається незмінною. Нереалістичні вимоги Росії, відкинуті Києвом, навіть стали для Кремля способом підвищити ставки у конфронтації між Росією та Заходом, випробувати здатність Заходу залишатися єдиним і послідовним. Сьогодні Захід дивиться на проблему в невірному світлі: прагнучи зупинити російську війну, він фокусується на тих штучних приводах, якими Москва виправдала вторгнення в Україну, і не бере до уваги одержимість Путіна так званою «західною загрозою», а також його готовність використовувати ескалацію, аби примусити Захід до діалогу на російських умовах. Україна — лише заручник.
Припущення № 3: Путін програє не лише у військовому плані, але й усередині країни, а політична ситуація в Росії така, що Путіну невдовзі може загрожувати державний переворот
Насправді ситуація якраз протилежна — принаймні зараз. Російська еліта настільки стурбована тим, як гарантувати політичну стабільність та уникнути протестів, що консолідується навколо Путіна як єдиного лідера, здатного зміцнити політичну систему та запобігти заворушенням. Еліта політично безсила, налякана й вразлива, включаючи тих, кого західні ЗМІ зображають «розпалювачами війни» та «яструбами». Виступити проти Путіна сьогодні рівносильно самогубству, якщо тільки Путін не почне втрачати здатність керувати країною (фізично чи ментально). Попри нові розколи та тріщини в лавах [російських еліт], а також невдоволення політикою Путіна, режим тримається міцно. Головною загрозою для Путіна є сам Путін. Хоча час може грати проти нього, пробудження еліт — це процес, який займе набагато більше часу, ніж багато хто очікує. Це залежатиме від того, наскільки збережеться присутність Путіна у щоденному процесі управління державою.
Припущення № 4: Путін боїться антивоєнних протестів
Правда полягає в тому, що Путін більше боїться провоєнних протестів і має враховувати пристрасне бажання багатьох росіян побачити знищення тих, кого вони називають «українськими нацистами». Суспільні настрої можуть спровокувати ескалацію, спонукавши Путіна до більшої войовничості та рішучості, навіть якщо це результат власної пропаганди Кремля. Це надзвичайно важливо: Путін пробудив темний націоналізм, від якого сам він залежить все більше і більше. Що б не сталося з Путіним, світові доведеться мати справу з цією агресією суспільства та антизахідними, антиліберальними переконаннями, які роблять Росію проблематичною для Заходу.
Припущення № 5: Путін глибоко розчарувався у своєму оточенні і дав зелене світло кримінальному переслідуванню високопосадовців
Ця тема активно обговорюється на Заході. Вона виникла на тлі чуток про арешт колишнього заступника голови адміністрації Путіна Владислава Суркова; про затримання Сергія Бєсєди, високопоставленого офіцера ФСБ, відповідального за український напрямок; та про чистки у лавах найближчого оточення Путіна. До всіх цих чуток слід ставитися з граничним скептицизмом. По-перше, жодна з них не була підтверджена (навпаки, високопоставлені джерела припускають, що ані Бесіда, ані Сурков були заарештовані). По-друге, Путін, ймовірно, роздратований і розчарований своїми людьми, проте проводити чистки свого найближчого оточення — це не в його стилі, якщо не були скоєні серйозні злочини. Лише наміри по-справжньому важливі для Путіна, і якщо російські спецслужби прорахувалися або дезінформували його без злого наміру, жодних переслідувань не буде. Зрештою, воєнна кампанія в Україні від самого початку перебувала під пильним контролем Путіна, і його підлеглі мали дуже мало можливостей для прояву будь-якої ініціативи.
Все це означає, що західна дилема — або ж подвоїти підтримку України, оскільки Путін програє, або ж утихомирити Путіна, бо він у розпачі, а отже, небезпечний, — принципово помилкова. Можливі лише два результати. Або Захід змінює свій підхід щодо Росії і починає серйозно ставитися до побоювань РФ, які призвели до цієї війни, або путінський режим розвалюється і Росія переглядає свої геополітичні амбіції.
На цей час і Росія, і Захід вважають, що противник приречений, а час на їхньому боці. Путін спить і бачить, що Захід страждає від політичних потрясінь, тоді як Захід мріє про те, щоб Путіна змістили, скинули або він впав мертвим від однієї з численних хвороб, на які він, як регулярно повідомляється, страждає. Ніхто з них не має рації. Зрештою, угода між Росією та Україною можлива лише як продовження угоди між Росією та Заходом або як результат краху путінського режиму. І це дає уявлення про те, як довго може тривати війна: в найкращому разі, роками.
