Більше, ніж їжа. Як приготування страв стало втіхою в умовах війни
Хліб, який випікає вдова загиблого воїна у власній пекарні Духмяна мрія (Фото: Надано Світланою Бондаренко)
Приготування їжі під час війни в Україні стало більше ніж побутом — це ритуал виживання. Хтось місить тісто, щоб приборкати тривогу, хтось консервує овочі, аби відчути контроль над майбутнім. У найтемніші моменти саме фуд дарує сенс і відчуття стійкості.
Науково доведено, що кулінарія — це дійсно не лише про їжу, а й про психічне здоров’я. Науковці у США пропонують розглядати приготування страв крізь призму моделі PERMA — позитивні емоції, залученість, стосунки, сенс і досягнення. Такий підхід допомагає пояснити, як кулінарні практики зменшують психосоціальний дистрес і сприяють добробуту, відкриваючи нові можливості для позитивної психології та профілактики захворювань, пов’язаних із харчуванням.
Вплив приготування їжі на психічне здоров’я яскраво показаний у легендарному фільмі Джулі та Джулія: Готуємо щастя за рецептом. «Мені подобається, що після дня, коли нічого не є певним — а під нічим я маю на увазі буквально все, — можна прийти додому й абсолютно точно знати: якщо додати жовтки до шоколаду, цукру й молока, маса загусне. І у цьому є така втіха», — стверджує головна героїня Джулі.
Соціальна та культурна роль харчування під час Першої світової війни
Їжа ще під час Першої світової війни відігравала важливу роль у реінтеграції військовослужбовців у цивільне життя, пише Find an Expert. «Їжа була центральною частиною переживань війни, і не лише для солдатів, для яких вона є щоденною турботою. На внутрішньому фронті також зросли прибутки від їжі, її емоційне, соціальне та політичне значення», — йдеться у виданні.
Під час Першої світової війни їжа була найпотужнішим засобом для матерів передати свою любов синам на фронті. Після повернення австралійських солдатів зустрічали гарячою їжею на фуршетах.
У книзі Таємна битва: Емоційне виживання у Великій війні (2010) Майкл Ропер пише, що родини британських солдатів фактично були «доповненням до армії, допомагаючи забезпечити одягненим, ситим та здоровим солдатом». У Німеччині, де британська блокада швидко призвела до масового голоду на внутрішньому фронті, подолання дефіциту їжі для її родини було внеском матері у воєнні зусилля.
Їжа є центральною для ідей національної та культурної приналежності, що може бути використано для зміцнення патріотизму воєнного часу, але вона також надає гострого смаку культурним відмінностям. Тому їжа також забезпечує потужні образи для пропаганди, як-от у репортажі австралійської газети 1915 року, яка ототожнює німецьку їжу з ненавистю та кровожерливістю: Кривава ковбаса, Ковбаса з мозком. Гниюча капуста, маринована в оцті…
У книзі історика Крейга Гібсона Позаду фронту (2014), нещодавньому дослідженні зустрічей британських солдатів з французькими цивільними особами, найзворушливіші анекдоти зосереджені на обміні їжею: тепла чашка кави, запропонована виснаженому солдату, або дуже необхідна армійська плата. Нещодавно вчені почали досліджувати значення їжі у воєнний час як аспект, що забезпечує відчутний емоційний зв’язок з людьми з минулих часів.
Як українці знаходять розраду у приготуванні їжі та вирощуванні овочів і хліба під час війни
Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну наші співвітчизники також почали ділитися своїми методами, як пережити війну. Один із них — це приготування їжі або вирощування овочів чи хліба власноруч.
Зокрема, громадська активістка Юлія Нікітіна поділилася в соцмережах, як долає біль розлуки з чоловіком Матвієм, який став на захист Батьківщини. «Десь рік тому я написала пост про сендвічі, які я роблю Алісі (доньці — ред.) у школу. То був черговий період кулінарного марафону, спричиненого диким стресом (Матвія щойно забрали на фронт), а отже експериментувала я що скажена: песто, гуакамоле, мухаммара, ромеско і тому подібні варіації. З часом виявилося, що хоч усе це дуже смачні речі, які Аліса любить, у школу вони не так щоб підходять — будь-яка волога начинка сендвіча за кілька годин розмочує хліб і весь сенс втрачається. Зате знайшовся абсолютний лідер рейтингу сендвічів, найпростіша річ евер, придумана колись Матвієм. Яку я б так і продовжувала вважати чимось абсолютно звичайним, якби не виявилося, що доньчині подружки ладні вимінювати її „сирний хліб“ на всякі солодощі та ніштяки)», — пише Нікітіна.
Жінки, чоловіків яких на війні вбила Росія, також шукають розраду і втіху в приготуванні їжі. З часом улюблене заняття переросло у відкриття власної справи. Це не просто бізнес, а місце спогадів і збереження пам’яті про коханих.
Саме на честь пам’яті про загиблого чоловіка Андрія Вікторія Трибушна відкрила в серці Львова кав’ярню Кава на двох. «Ідею відкриття закладу я реалізувала вже сама, через рік після загибелі чоловіка. Це було зроблено на честь його пам’яті. У нас із Андрієм була спільна мрія — відкрити заклад зі смачною кавою. На жаль, ми не встигли здійснити її разом. Так, вдома ми завжди варили фільтр-каву, ще до того, як вона стала популярною. Я до неї звикла, тому тепер готую її і в кав’ярні» — розповіла вдова загиблого воїна.
Світлана Бондаренко, яка втратила чоловіка Євгена на війні, після його смерті також знайшла сенс життя у випіканні хліба. Вона розповіла, що її чоловік дуже любив свіжий хліб — він ніколи не їв вчорашнього. Коли вони шукали хліб у місті, він сказав: «Стільки пекарень, а смачного хліба немає. Ми нагодуємо їх смачним». Після його смерті спочатку жінка «просто випала з життя», але психологи допомогли їй знайти новий сенс — відкрити власну пекарню. Там Світлана самостійно випікає улюблений хліб чоловіка та береже пам’ять про нього.
Залученість до розведення живності, робота на землі також допомагає ветеранам інтегруватися у цивільне життя після звільнення зі служби. Яскравим прикладом є заснування ферми Перепілка на Дубовому листі колишнім парамедиком Ігорем Мамчиком. «Це не бізнес заради бізнесу. Перш за все має бути мотивація й задоволення від того, що ти робиш. Якщо всі будуть задоволені — від окремої перепілки до кінцевого споживача — тоді справа розвиватиметься успішно, а кошти прийдуть самі собою», — ділиться досвідом ветеран.
Колишній сільський голова з Львівщини та ветеран ЗСУ Павло Штибель також поділився досвідом інтеграції у цивільне життя через роботу на землі. «Займатися тим, що тобі подобається, дуже допомагає ветерану. Коли працюєш із зерном, бачиш, як його очищують від домішок, як воно потрапляє на млин — це приносить відчуття процесу і результату. Повернення з передової теж включало колектив, командування — і це сприяло відновленню. Поступово робота допомагала входити у цивільне життя. Загалом адаптуватися вдалося приблизно за місяць-два», — розповів засновник підприємства Дивомлин.
Маріанна Душар, дослідниця галицької кухні, відома як пані Стефа, також ділиться власним досвідом того, як їй вдається відволікатися від трагічних новин про події в Україні. «Моє нано-фермерство виявилось такою адиктивною штукою. Тицьнеш щось в землю — а воно р-раз і виросло. Дуже дивне відчуття. Деміургічне якесь. Коли все росте не завдяки, а не зважаючи на. Огірки то було дивно і весело. Кабачки — стереотипно: багато, дуже багато. В якийсь момент хотілося їх просто скосити. Кавуни… О, кавуни це було несподівано. Вони виросли і виявилися цілком їстівними. Великими, хрумкими, солодкими. Є свідки!
Кукурудза. Тут без слів. Просто гляньте на неї! Ну а бараболя… (Ти будеш садити бараболю?! Та ну, не видумуй!!) Ну і от, дивіться яке воно гарне. І смачне ж! Минулого року спробувала у сусідів, а весною попросила насіння. А головна перевага цього всього — я можу не читати новин", — пише Душар.
Правова інформація. Ця стаття містить загальні відомості довідкового характеру і не повинна розглядатися як альтернатива рекомендаціям лікаря. NV не несе відповідальності за будь-який діагноз, поставлений читачем на основі матеріалів сайту. NV також не несе відповідальності за зміст інших інтернет-ресурсів, посилання на які присутні в цій статті. Якщо вас турбує стан вашого здоров’я, зверніться до лікаря.
