Чому і як сектор Гази та Західний берег річки Йордан сформувалися в нинішньому вигляді та стали джерелом конфлікту — розбір NV
Нинішня війна між Ізраїлем та ХАМАСом — їхнє наймасштабніше протистояння в арабо-ізраїльському конфлікті, що триває десятиріччями. Його головні осередки — Сектор Гази і Західний берег Йордану, території, на яких палестинці бачать власну державу.
Сучасне населення Ізраїлю нараховує близько 9,7 млн осіб, з яких 75% - це євреї, а близько 20% - арабське населення.
NV нагадує, чому і як палестинські території - сектор Гази та Західний берег річки Йордан — сформувалися у їхньому нинішньому вигляді та стали джерелом постійних спалахів арабо-ізраїлького конфлікту.
Ізраїль створили у 1948 році. Що було з палестинськими територіями до цього?
На початку ХХ століття територія сучасного Ізраїлю та палестинські землі входили до складу Османської імперії. Вона розпалася внаслідок Першої світової війни, після чого європейські держави-переможці відповідно до мандатів Ліги націй отримали під своє управління окремі частини колишньої імперії. Зокрема Велика Британія мала Палестинський мандат — право на тимчасове управління деякими територіями Близького Сходу, до яких належали Палестина (включно з Єрусалимом та сучасним Ізраїлем) і Трансйорданія (сучасна Йорданія).
Увесь цей час, починаючи з кінця ХIХ ст., все більшої сили набував рух єврейського народу за створення власної держави на територіях Палестини. Наприкінці ХIХ ст. — на початку ХХ ст. велика кількість євреїв іммігрували спочатку до Османської імперії, а потім до підмандатної Палестини, водночас лідери руху докладали дипломатичних зусиль до міжнародної підтримки створення Держави Ізраїль.
Друга світова війна поставила остаточну крапку в існуванні Британської імперії, а британський мандат у Палестині мав завершитися в травні 1948 року. Щоб завчасно вирішити долю цих земель та розв’язати проблему боротьби за територію між арабами та євреями, ще восени 1947-го року ООН прийняла План ООН по розділу Палестини. Ця резолюція рекомендувала створити дві окремі держави — арабську та єврейську, — а спірні міста Єрусалим та Віфлеєм мали б стати територією під міжнародним контролем. Як видно на мапі нижче, араби мали б отримати землі включно з сучасною територією Сектору Гази та західного берегу Йордану, однак не тільки їх.
План виявився провальним і призвів до Війни за незалежність Ізраїлю або Палестинської війни (1947−1949). Палестинці та більшість арабського світу (зокрема Ліга арабських держав) відкинули резолюцію ООН як неприйнятну, оскільки євреї мали б отримати понад 60% території Палестини, тоді як її арабське населення на той момент складало близько двох третин. Від осені 1947 року між єврейськими та палестинсько-арабськими силами точилося внутрішнє протистояння.
14 травня 1948 року, за день до завершення Британського мандату, у Тель-Авіві було проголошено про створення Держави Ізраїль. А вже наступного дня єгипетські літаки атакували Тель-Авів, а армії низки арабських держав розпочали війну проти новоствореного Ізраїлю (згодом, окрім Єгипту, в ній взяли участь Йорданія, Ірак, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен). Ізраїль натомість спирався на підтримку світового співтовариства та на іноземну військову допомогу. Бойові дії тривали до початку 1949 року, коли Ізраїль підписав окремі угоди про перемир’я (але не остаточний мир) з арабськими державами.
Наслідки Війни за незалежність Ізраїлю були такими:
- Ізраїль встояв як новостворена держава і отримав під контроль близько 78% колишньої підмандатної Палестини, що на 22% більше, а ніж було б виділено єврейській державі відповідно до плану ООН. Лінія припинення вогню згодом стала відома як демаркаційна Зелена лінія.
- Населені арабами території, відомі як Сектор Гази і Західний берег річки Йордан, були окуповані Єгиптом і Трансйорданією (сучасна Йорданія) відповідно. Сектор Гази — це невелика видовжена територія навколо палестинського міста Газа, що межує з Ізраїлем та Єгиптом на березі Середземного моря. Західний берег Йордану — замкнена територія, яка не має виходу до узбережжя Середземного моря, межує з сучасною Йорданією та Мертвим морем на сході та з Ізраїлем на півдні, заході і півночі.
- Близько 700 000 палестинців — половина арабського населення колишньої підмандатної Палестини — втекли або були вигнані зі своїх домівок, опинившись у Йорданії, Лівані та Сирії, а також у Секторі Гази, на Західному березі Йордану та в Східному Єрусалимі.
Як Сектор Гази та Західний берег Йордану опинилися під контролем Ізраїлю?
Перемир’я після першої арабо-ізраїльської війни не принесло регіону стабільності, і після низки загострень спалахнула Шестиденна війна (5−10 червня 1967 року). Тоді війська Ізраїлю спромоглися атакувати арабські держави зненацька і захопили:
- сирійські Голанські висоти,
- захоплений Йорданією Західний берег Йордану (включно зі Східним Єрусалимом),
- окупований Єгиптом Сектор Гази
Саме наслідки цієї війни досі визначають кордони Ізраїлю та палестинських територій в його межах.
Відповідно до угод між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини, які були підписані в Осло 13 вересня 1993 року, було створено Палестинську національну адміністрацію (ПНА) — керівні органи для управління Сектором Гази та окремими палестинськими анклавами на територіях Західного берега річки Йордан.
Найголовнішою зміною відтоді стала відмова Ізраїлю від прямого контролю над Сектором Гази. У 2005 році з цієї території було виведено близько 9 тис. ізраїльських поселенців та військові сили. Раніше протягом 38 років контролю над Газою Ізраїль побудував на території сектору понад 20 єврейських поселень.
Хто і як живе на палестинських територіях зараз?
Сектор Гази — одна з двох палестинських територій, вузька смуга землі на березі Середземного моря, яка межує з Ізраїлем і Єгиптом. Найбільші її міста — власне місто Газа, а також Хан-Юніс, Рафах, та Дейр-ель-Балах. Площа сектору Гази складає усього 360 кв. км (для порівняння — площа Києва 839 км²). Її ширина часом не перевищує 10 км.
Це одне з найбільш щільно заселених місць на планеті. У секторі проживають понад 2 млн людей, що робить Газу більш густонаселеним містом, аніж Тель-Авів, Лондон чи Шанхай. Крім того, населення Гази надзвичайно молоде. За оцінками ЮНІСЕФ, у секторі Гази проживає близько 1 млн неповнолітніх, тобто майже половина жителів Гази — діти різного віку. За даними ЦРУ, майже 40% населення анклаву молодші 15 років.
За даними Світового банку, в анклаві роками фіксували один із найвищих рівнів безробіття у світі, а за оцінками ООН, приблизно 80% місцевого населення покладалися на міжнародну допомогу, аби вижити.На тлі нової війни ООН вже закрила всі 14 центрів розподілу продовольства в секторі Гази, заявивши, що «в результаті півмільйона людей перестали отримувати життєво важливу продовольчу допомогу».
Хоча Ізраїль відмовився від контролю над сектором Газа з 2005 року, однак зберігав усі важелі для наземної, повітряної та морської блокади Гази з 2007 року. Ізраїль контролює повітряний простір над анклавом та його береговою лінією, а також регулює, хто і які товари може ввозити й вивозити через прикордонні контрольно-пропускні пункти. Ізраїль наполягає, що блокада необхідна для збереження контролю над кордоном Гази, запобігання зміцненню ХАМАС та для захисту ізраїльтян від ракетних атак палестинських бойовиків.
Досі, як нагадує The Washington Post, сектор отримував більшу частину електроенергії саме з Ізраїлю, хоча на його території працювала одна застаріла електростанція. Сектор Гази є вразливим місцем і через проблеми з доступом до питної води. В анклаві є джерела підземних вод, однак більшість їх неможливо використовувати через засмічення чи забруднення солоною водою, тож 90% води у водоносному шарі Гази є непридатною для пиття. Основним імпортом для Гази досі були продукти харчування, споживчі товари та будівельні матеріали з Ізраїлю та Єгипту. Більшість свіжих фруктів і овочів сектор отримував із ферм, розташованих уздовж кордону з Ізраїлем.
Виборів на цій палестинський території не проводять з 2006 року, відколи рух ХАМАС — радикальніша з двох основних політичних партій на палестинських територіях — фактично захопив владу в Секторі Гази, придушивши вплив більш поміркованої партії ФАТХ (Руху за національне визволення Палестини). Тож фактичними керівниками сектору є політичний керівник ХАМАСу Ісмаїл Ханія та військовий командир бойових бригад ХАМАС Мохаммед Дейф, який майже 30 років є головним натхненником кривавих насильницьких терактів і ударів по Ізраїлю та ініціював напад на країну 7 жовтня 2023.
ХАМАС має підтримку Ірану та ліванської Хезболли, а також підтримує стосунки з арабським світом — від Лівану до Катару.
Західний берег Йордану — це більша з двох палестинських територій площею 5,6 тис. квадратних кілометрів (для порівняння, площа Чернівецької області, найменшої в Україні - 8 тис. кв. км). Ця територія не має виходу до Середземного моря. На сході від неї розташовані Йорданія та Мертве море, а на півдні, заході та півночі - територія Ізраїлю. За оцінками США, тут проживають близько 3 млн палестинців.
Ця частина палестинських земель залишається під керівництвом Палестинської адміністрації та Махмуда Аббаса, голови ФАТХ (Руху за національне визволення Палестини). Заснована Ясіром Арафатом партія ФАТХ є більш поміркованим політичним крилом палестинського руху за відновлення державності, на відміну від ХАМАС.
Після того, як Ізраїль захопив Західний берег Йордану разом зі Східним Єрусалимом під час війни 1967 року, тут дозволили оселитися ізраїльтянам — що посилило протистояння з палестинськими арабами, які населяють ці території. За даними Палестинської адміністрації, на Західному березі включно зі східним Єрусалимом проживають понад 700 тис. ізраїльських євреїв (400 тис. без урахування Єрусалиму). З 60-х років тут виникли сотні ізраїльських поселень, які перебувають під повним контролем Ізраїлю.
Ізраїльську практику заселення цих території засуджують Генасамблея і Рада Безпеки ООН, а також Міжнародний суд ООН — оскільки вони порушують Женевську конвенцію. Відповідно до неї, держава «не має права депортувати чи переміщувати частини власного цивільного населення на територію, яку вона окупує», нагадує NYT.
Натомість Ізраїль наполягає, що євреї жили на Західному березі Йордану протягом тисячоліть, а влада Йорданії над цією територією у 1948−1967 роках не була визнана більшістю країн світу. Ізраїль вважає цю територію спірною і наголошує, що її доля має бути визначена в ході переговорів.
Чинний правий уряд Біньяміна Нетаньягу розширив зусилля Ізраїлю з розбудови єврейських поселень на Західному березі річки Йордан. За перші шість місяців після його приходу до влади ізраїльські органи видали або схвалили дозволи на будівництво 13 000 нових житлових одиниць у тутешніх поселеннях. Це найвищий показник з 2012 року.
Спірне місто Єрусалим: палестинці прагнуть, аби Східний Єрусалим, який включає в себе священні місця для мусульман, юдеїв та християн, був столицею їхньої держави. Ізраїль наполягає, що Єрусалим має залишатися його «неподільною та вічною» столицею. Претензії Ізраїлю на східну частину Єрусалиму загалом не визнаються на міжнародному рівні. Із впливових західних політиків лише 45-й президент США Дональд Трамп визнав Єрусалим столицею Ізраїлю і переніс туди посольство США в 2018 році.
Інтифади, теракти і війни: у що перетворилася боротьба палестинців за державність
Проголошення Держави Ізраїль палестинці називають Накба і оплакують як катастрофу, яка призвела до позбавлення їх державності. Протягом 75 років відтоді палестинці наполягають на створенні власної арабської держави.
Головні віхи на цьому шляху були такими:
- 1973 рік — війна Судного дня: Єгипет і Сирія атакували Ізраїль уздовж Суецького каналу та Голанських висот, однак ізраїльській армії вдалося відкинути сили обох країн протягом трьох тижнів.
- 1972−1982 — період терору палестинських радикальних організацій і атак на Ізраїль з території Лівану.
- 1987−1991 — Перша палестинська або «кам’яна» інтифада: напівстихійний заколот палестинських арабів, метою якого було проголошено «боротьбу проти ізраїльської окупації» сектора Гази та Західного берега Йордану. Повстання включало як загальні страйки та бойкоти ізраїльської адміністрації на цих територіях, такі силові дії, зокрема масове закидання камінням і коктейлями Молотова військових ЦАХАЛу та його інфраструктури. Загинуло близько 200 ізраїльтян і майже 2000 палестинців.
- 1993 — угоди в Осло: перша формальна угода між урядом Ізраїлю та Організацією визволення Палестини, яка мала покласти початок розв’язанню ізраїльсько-палестинського конфлікту. Угода передбачала створення палестинського тимчасового самоврядування, Палестинської національної адміністрації (створена в 1994), яка мала відповідати за управління територією під її контролем. Угода також закликала до виведення сил ЦАХАЛу із Сектора Гази та Західного берега Йордану. Домовленості спровокували розкол серед палестинських сил: у той час як партія ФАТХ, яка представляла палестинців на переговорах, підтримала угоди, радикальні ХАМАС, Палестинський ісламський джихад і Народний фронт визволення Палестини виступили проти них і за продовження подальшої боротьби проти Ізраїлю.
- Середина 90-х — формування Бригад Аль-Кассама, бойового крила ХАМАС, і розширення їхньої діяльності. На цей час припадають численні криваві теракти з використанням терористів-смертників в ізраїльських містах проти цивільних громадян.
- 2000−2005 — Друга палестинська інтифада або Інтифада Аль-Акси: великий збройний заколот на контрольованих Ізраїлем палестинських територіях. Палестинські бойовики перейшли до практики ракетних обстрілів з використанням саморобних ракет Кассам та продовжували вчиняти теракти проти цивільних. Загинуло близько 3000 палестинців і 1000 ізраїльтян.
- 2005 — відмова Ізраїлю від контролю над сектором Гази, виведення ізраїльських військових та цивільних.
- 2006, 2008, 2012, 2014 і 2021 роки — найбільш інтенсивні спалахи конфлікту, які включали удари ізраїльської авіації по сектору Гази та палестинські ракетні обстріли ізраїльських міст, в окремих випадках — також наземні операції.
Наразі палестинської держави з повноцінним суверенітетом, стабільною політичною системою та загальновизнаними кордонами фактично не існує, хоча Генеральна Асамблея ООН в 2012 році проголосувала за визнання Палестини державою-спостерігачем (але не членом). Її представляє Палестинська національна адміністрація, яка з 2013 року використовує самоназву «Держава Палестина». Владу ПНА визнають понад 130 країн світу.
