Сектор невезіння

У Газі, де править ісламістське угруповання ХАМАС, живе майже 1 тис. українців. Здебільшого це жінки, які, побравшись із палестинцями, волею долі опинилися в гарячій точці, народили тут дітей і відчайдушно не бажають втрачати зв'язок із батьківщиною

Юрій Мацарський (Київ — сектор Газа — Київ)

С ектор Газа — це такий близькосхідний полюс недоступності. У нього непросто потрапити — для цього необхідно отримати дозвіл і від уряду Ізраїлю, і від угруповання ХАМАС, що оголосило йому війну на знищення. А вибратися із сектора часом буває ще складніше. Сотні громадян України, які постійно проживають на цій території, знають про це зі власного досвіду.

Сектором Газа називають вузьку смужку землі, яка розтяглася на 40 км уздовж берега Середземного моря від ізраїльсько-єгипетського кордону до передмість міста Ашкелон. Однак близькість — що Єгипту, що ізраїльських міст — оманлива. Сектор із трьох боків оточений високим бетонним парканом із кулеметними вишками, а з четвертого, з моря, — постійно патрулюється суднами ізраїльського і єгипетського військово-морських флотів. І вибратися за межі Гази можна тільки через пункти пропуску, що ретельно охороняють, і за наявності маси різних документів.

Найголовніше з них — посвідчення особи громадянина частково визнаної Палестинської держави, однією з територій якого формально є сектор Газа. Але насправді відносини між сектором та іншою частиною Палестини, відомої як Західний берег річки Йордан, вже багато років балансують на межі відкритого конфлікту і часто доходять до взаємних звинувачень у зраді національних інтересів і розкраданні коштів, виділених зовнішніми спонсорами на будівництво арабської палестинської держави.

На Західному березі, відділеному від сектора десятками кілометрів території Ізраїлю, своя влада — багатопартійний коаліційний уряд, сформований навколо руху ФАТХ. Цей уряд визнала світова спільнота й Ізраїль. Лідер ФАТХ Махмуд Аббас де-юре є також президентом Палестини, але де-факто його повноваження не поширюються на сектор Газа, де ще у 2007 році владу взяло угруповання ХАМАС, силою видавивши з регіону або змусивши замовкнути всіх своїх опонентів.

Одним із основних пунктів ідеології ХАМАСу - знищення Ізраїлю і вигнання всіх євреїв із тієї території, яку ця держава займає. Ні ізраїльська влада, ні міжнародна спільнота (за винятком декількох країн, серед яких Росія, Китай і Туреччина) не визнають легітимності сформованого ХАМАСом уряду. Ба більше, навіть Аббас називає це угруповання терористичним.

Видані в Газі документи нічого не варті ані для чиновників на Західному березі, ані для ізраїльських або єгипетських прикордонників, які охороняють контрольно-пропускні пункти на виїздах із сектора Газа. Тобто люди без документів, отриманих на Західному березі, не можуть виїхати за межі Сектора навіть, аби ці документи зробити. Такий собі сучасний Виверт-22: ти не можеш зробити собі офіційні папери, бо у тебе немає паперів.

Іноземцям, які постійно мешкають у Газі або в інших населених пунктах сектора — містах Хан-Юніс і Рафах, а також декількох селищах, — простіше. Вони можуть отримати документи у своїх дипломатичних представників, які або постійно працюють у регіоні, або з певною періодичністю навідуються туди. Позбавлені такої дипломатичної підтримки тільки місцеві українці.

В української влади з ХАМАСом стосунки не склалися. Кілька років тому в Україні прямо з пасажирського поїзда зник палестинський вчений із сектору Газа. Трохи пізніше з'ясувалося, що його викрали ізраїльські спецслужби, що підозрювали палестинця у роботі над зброєю масового ураження. У секторі Газа вважають, що операція ізраїльтян не могла бути проведена без участі або хоча б згоди влади України. І хоча офіційно дипломатів ніхто не видворяв, їхні візити до Гази після історії з викраденням припинилися.

— Дев'ять років тут немає консула, дев'ять років всі питання із документами, візами, дозволами і посвідками вирішують тільки через посередників або волонтерів, — скаржиться неофіційний голова українського земляцтва Гази Ашраф Ель-Немер. — Шукаємо шляхи доставки паперів із Західного берега, неофіційно домовляємося, де тільки можна, щоб наших людей випускали за кордон через Ізраїль або Єгипет. Тут зараз живе 840 громадян України — це найбільша діаспора Гази. Нас тут навіть більше, ніж громадян сусіднього Єгипту. Але держава наша нас не помічає.

Ель-Немер — палестинський араб. Він навчався у Маріуполі, там познайомився зі своєю дружиною Оленою, офіційно отримав громадянство України і тепер допомагає українцям у себе на батьківщині.

У земляцтві він один із небагатьох дорослих чоловіків. Переважна більшість громадян України в секторі Газа — це жінки, які вийшли заміж за палестинців і виїхали до чоловіків, а також їхні діти. Дехто живе тут більше 20 років, у багатьох троє, четверо і п'ятеро дітей. Є навіть кілька українок, що мають семеро дітей. Із погляду закону їхні діти теж громадяни України, і матері хочуть, щоб держава бодай якось брала участь у житті своїх співвітчизників.

— Конституція гарантує кожному українцю право на безкоштовну освіту. Ну і де вона? У нас немає ні школи, ні курсів мови, тільки платні заняття із репетитором — наші діти українською знають лише кілька слів, — розповідає одна з жінок, яка з початку 2000-х живе у Газі.

Вона зізнається, що мріє, щоб її діти знали українську мову, читали книги, почувалися частиною українського народу. До того ж без знання мови вони не зможуть навчатися у вишах України.

Як й інші українки сектора Газа, ця співрозмовниця НВ просить не називати її прізвище. Жінки бояться, що їхні нарікання зіпсують і без того напружені стосунки з консульством України у столиці Західного берега — Рамаллі. Кажуть, ці стосунки ніколи не були по-справжньому теплими — навіть на гарячу лінію консульства із Гази можна було телефонувати тижнями, з того боку просто не брали слухавки. А кілька місяців тому зіпсувалися остаточно. Сталося це після того, як на одне зі свят земляцтва прийшов співробітник арабської редакції російського пропагандистського каналу Russia Today, який живе і працює в секторі Газа. Про це, вважають у земляцтві, дізналися у консульстві та поквапилися скопом записати українців Гази у зрадники.

— Але у нас було просто свято, — пояснюють жінки, які зібралися у стоматологічному кабінеті чоловіка однієї з них, щоб відзначити День незалежності України. — Не було жодної політики. Звідки ж ми знали, що це канал, який гидоту говорить про Україну? Ми б з радістю запросили українських журналістів, але вони сюди взагалі не їздять — ви перший за довгі роки, хто до нас добрався. А ми хотіли б, аби люди бачили, що ми не забуваємо наше коріння, співаємо українські пісні, діти танцюють народні танці.

Жінки запевняють, що не дуже знаються на методах російської пропаганди. Кажуть, краще б розуміли свою батьківщину, якби вона була хоч якось представлена у Газі.

Те, що українки мало залучені у справи далекої батьківщини, зрозуміло навіть з їхньої вимови — здебільшого вони кажуть "на Україні", а у словах "український", "українець" наголос роблять на "а". Але державні свята не забувають і відзначають щороку, нехай і дотримуючись місцевих правил і порядків.

На День незалежності у стоматологічний кабінет жінки приводять дітей у вишиванках, а головна страва на письмовому столі пиріг у кольорах національного прапора.

Алкоголю немає ні на загальних зборах, ні на домашніх урочистостях. Частково річ у тому, що більшість українок, які перебралися до Гази, прийняли іслам і живуть відповідно до приписів цієї релігії, покриваючи хіджабом голови і відмовляючись від заборонених мусульманським законом алкогольних напоїв. Але і ті, хто не навернувся у іслам, ведуть тверезий спосіб життя. ХАМАС, назва розшифровується як Рух ісламського опору, запровадив у секторі Газа сухий закон, заборонивши ввозити, виробляти і продавати все, що заборонене шаріатом.

Дійшло до того, що в місцевій православній церкві Святого Порфирія віряни, принаймні за присутності сторонніх, причащаються одним лише хлібом і без обов'язкового вина.

Православних у Газі близько 900 осіб (загальна кількість населення — приблизно 2 млн). Парафіяни церкви здебільшого літні жінки, багато з яких відчувають себе несправедливо скривдженими. Після недільної служби вони збираються у церковному дворі обговорити те, що відбувається на батьківщині. Скаржаться на те, що у багатьох діти і внуки сидять без роботи — в Газі постійної зайнятості не має більшість населення, але водночас християни не мають права на отримання допомоги від багатих арабських держав. Влада роздає її тільки мусульманам. Православні, а також католики, яких тут близько 500 осіб, розраховувати на арабські гроші не можуть.

Можливо, іноземні уряди, припускають жінки, зможуть вплинути на владу і переконати їх у тому, що християни в Газі — такі ж палестинці, як і мусульмани, і також віддані ідеалам побудови своєї національної держави?

Втім, ХАМАС навряд чи не в курсі проблеми. Зрештою місцева влада, на яку скаржаться парафіянки православного храму, — це і є ХАМАС. Рух контролює в Газі все. Навіть потрапити до сектора можна лише з дозволу ХАМАСу і тільки після особистої поруки місцевого жителя перед владою. Але цього замало. Кожного прибульця чекає як мінімум дві співбесіди: одна — на кордоні, друга — вже в самій Газі.

Члени ХАМАСу, які проводять ці співбесіди, запевняють, що розповіді про бідність місцевих жителів — вигадки ворогів. Як доказ своєї правоти вони наводять будівництво у Газі шикарних готелів і ресторанів, яких на береговій лінії дійсно чимало, але майже всі вони стоять порожні.

Місцеві жителі приходять подивитися на них, як на чудасії, й радісно пояснюють — цей ресторан збудований на гроші з Катару, а той готель — за рахунок уряду Бахрейну. Найсміливіші навіть намагаються вгадати вартість будівель і порахувати, скільки б дісталося кожному жителю Гази, якби ці кошти просто роздали.

Гроші в секторі Газа дійсно роздають просто так: незліченні безробітні отримують допомогу в декілька десятків доларів щомісяця — ту саму, на відсутність якої скаржилися православні бабусі. Хоча вижити на ці гроші непросто.

— Ти з Гази зараз? Як там? — цікавляться молоді ізраїльські військові, які очікують автобус на зупинці неподалік від стіни, що відокремлює Ізраїль від сектора Газа. — Бідно? Ну, вважатимемо, їм не пощастило. Їм усім просто дуже не пощастило.

Правда, українки з Гази з цим ніколи б не погодилися. Вони із задоволенням порівнюють себе з дружинами декабристів і запевняють, що їм якраз дуже пощастило — вони зустріли свої другі половинки. Нехай і їхати за ними довелося у найнеспокійніше місце планети.