«З кінно-гвардійського полку в одну ніч дезертирували 60 осіб зі зброєю і кіньми. Вони йдуть до фермерів, які не тільки добре платять, але ще віддають за них своїх дочок», — писав на початку 1814 року відставний генерал Федір Ростопчин дружині у Москву, коли сам лікувався в Німеччині. Повз його очі тоді йшли на Париж російські полки у складі коаліційних військ — добігали кінця останні тижні імперії Наполеона.

Його основний супротивник цар Олександр І геть стікав заздрістю до військової величі Бонапарта. Навіть відступало почуття помсти за спалену Москву, яку знищили вогнем за наказом того ж таки Ростопчина, бо тільки так можна було прогнати французів з Білокам'яної. А що була вона переважно дерев’яною, то згоріла майже вщент разом з десятками тисяч поранених солдатів Михайла Кутузова та мешканців сиротинців — їх просто не встигли евакуювати.

Читайте також:

Геморой проти духовних скреп. Як російські чиновники ХІХ ст. ненавиділи Захід, але користувалися його благами

Відтак Олександр привів під Париж понад 120 тис. війська. Але не сам — з росіянами тоді йшли прусські й австрійські полки. Оборона французької столиці на початку весни 1814-го виглядала жорсткою, але досить умовною, хоча царевих солдатів за мить до остаточної перемоги полягло 7 тис. — найбільше з усіх союзників. Маршал Огюст де Мармон, розуміючи перевагу противника, після кровопролитних боїв 19 березня (за європейський календарем) здав місто.

І от тоді російські командири стикнулися з неочікуваною проблемою — нижні офіцерські чини, рядові солдати та обозний ремісничий люд масово вдався до дезертирства. При чому не зі страху смерті чи каліцтва, а з гострої нехоті повертатися на батьківщину.