Геморой проти духовних скреп. Як російські чиновники ХІХ ст. ненавиділи Захід, але користувалися його благами

16 квітня, 15:39
Ексклюзив НВ
Пожежа у Москві 1812 року. Полотно Олександра Смірнова, 1813 рік (Фото:DR)

Пожежа у Москві 1812 року. Полотно Олександра Смірнова, 1813 рік (Фото:DR)

Автор: Олег Шама

Як Федір Ростопчин, московський градоначальник і керівник зовнішньополітичного відомства при Павлі І, боровся із західним впливом, втім припав до його дарів

«Французский язык — нравственная чума рода человеческого, и как бы нарочно его стараются всюду вводить. Если вся Европа сделается Франциею, она станет пустынею через какие-нибудь 50 лет».

Відео дня

Ці рядки написав 52-річний Федір Ростопчин у Кенігсбергу, прямуючи з Петербурга до німецького Карлсбада на лікування у травні 1815-го. У нього загострився геморой, і зарадити недузі вдома ніхто не міг.

У часи неймовірної кар'єри за Павла І про Федора Васильовича говорили з придихом. Імператор обвішав його всілякими орденами і навіть поставив на чолі Колегії закордонних справ — півтора роки Ростопчин верховодив усією зовнішньою політикою. Тоді він був палким прихильником революційної Франції і навіть намовив царя до союзу з нею.

Придворна партія англофілів незадовго до вбивства Павла виштовхала царського фаворита з політики, і він на багато років оселився в своєму підмосковному маєтку. З нудьги взявся за перо. І несподівано його твори стали несамовито популярними.

Провідна тема писань Ростопчина — нікчемність усього європейського, передовсім французького, на тлі «величного» російського.

«Не пора ли опомниться, приняться за ум, сотворить молитву и, плюнув, сказать французу: „Сгинь ты, дьявольское наваждение! Ступай в ад или восвояси, все равно, только не будь на Руси!“» — закликає автор у памфлеті Мысли вслух на Красном крыльце. Цей суцільний монолог умовного дворянина Сили Богатирьова на кількох сторінках розкуповувався, як пиріжки. А надто — переписувався від руки.

Бо вустами свого героя Ростопчин розпікав франкофілів доступною широкій публіці мовою: «Только и видишь, что молодежь одетую, обутую по‑французски. Отечество их — на Кузнецком мосту, а Царство Небесное — Париж. Бегут замуж за французов и гнушаются русскими. Одеты, как мать наша Ева в раю, — сущие вывески торговой бани».

Як і годиться, про вітчизняне сповіщав Ростопчин-Богатирьов як про найкраще, але дуже узагальнено: «Чего у нас нет? Все есть или может быть. Государь милосердный, дворянство великодушное, купечество богатое, народ трудолюбивый».

Ці думки ще тільки товклися в голові Ростопчина, а його дружина Катерина Петрівна потайки прийняла католицтво. Їхній шлюб вважався щасливим. У подружжя народилося восьмеро дітей, щоправда троє з них померли малюками. Очевидно після чергової такої втрати дружина Ростопчина захопилася творами Жозефа де Местра, французького католицького мислителя, який саме того часу був послом Сардинського королівства в Петербурзі.

Портрет Федора Ростопчина роботи Ореста Кіпренського, 1809 рік (Фото: Третяковська галерея у Москві)
Портрет Федора Ростопчина роботи Ореста Кіпренського, 1809 рік / Фото: Третяковська галерея у Москві

Коли духовне перебіжництво Катерини Петрівни вийшло на загал, це ще більше похитнуло кар'єрні сподівання Ростопчина. Однак завдяки його антифранцузьким творам він зажив слави «старорежимного» вельможі, а в Москві його ім'я з повагою вимовляв навіть простий люд, який жалкував за сильною рукою. Бо ж саме ростопчинський Сила Богатирьов закликав: «Жаль дубины Петра Великого. Взять бы ее хоть на недельку из кунсткамеры да выбить дурь из дураков и дур».

Зважаючи на останнє імператор Олександр і призначив у травні 1812-го Федора Васильовича головнокомандувачем Москви. А коли у вересні того ж року до міста увійшли полки Наполеона, Ростопчин звелів підпалити основні продовольчі комори та ще й вивіз протипожежне знаряддя. Полум’я та мародери знищили тоді ще переважно дерев’яну Москву. І провину за катастрофу частково звалили на Ростопчина. Принаймні йому довелося слухати вимоги погорільців про відшкодування свого майна.

«Соловья я никогда не любил. Мне кажется, что я слышу московскую барыню, которая стонет, плачет и просит, чтоб возвратили ей ее вещи, пропавшие во время разгрома Москвы в 1812 году», — писав Ростопчин дорогою на ненависний Захід.

Ще більше за дошкульні згадки про підпал автора цих рядків діймав загострений геморой. «Чего у нас нет? Все есть или может быть», — розмірковував його персонаж ще кілька років тому. І от не виявилося в Росії добрих лікарів. До таких довелося їхати до Карлсбаду: нинішніми дорогами 2,5 тис. км.

Вже на початку своєї подорожі Ростопчин оцінив чи не найкращий на той час відтинок шляху своєї імперії: «Сколько миллионов зарыто на петергофской дороге, и все для того, чтоб доставить возможность днем прогуливаться по болотам, а ночью заражаться лихорадкою!»

А далі вже докори Петру І, за чиєю дубиною він свого часу жалкував. Прямуючи Естляндією до Риги, він назвав цей край «жалюгідним». «И сколько пролитой крови, чтоб отвоевать ее у Швеции! Петр I любил соленую воду и морские берега. Он хотел распространить свои владения на суше, чтоб поцарствовать немного на море», — піддавав Ростопчин сумніву завоювання першого російського імператора.

І звісно лаяв Францію. Хоча всі листи до дружини і дітей писав тільки французькою. А коли трохи підлікувався, то й узагалі оселився в Парижі. Туди ж невдовзі підтяглася і вся його родина. Кожен з них володів мовою Вольтера краще за парижан і тому почувався у Франції краще ніж вдома.

«Не уважая и не любя французов, известный их враг в 1812 году, [Ростопчин] жил безопасно между ними. Жаль только, что, совершенно отказавшись от честолюбия, он предавался забавам, неприличным его летам и высокому званию», — зауважив тоді Філіп Вігель, який замолоду служив у Колегії закордонних справ під керівництвом Ростопчина і тепер часто зустрічав його в Парижі.

Після розгрому Наполеона чимало заможних росіян оселилися у Франції. Вігель згадував: «Совсем несхожий с Растопчиным, [адмирал Павел] Чичагов сотовариществовал ему в увеселениях. Не знаю, могут ли парижане гордиться тем, что знаменитые люди в их стенах, как непристойном месте, почитают все себе дозволенным».

Розповідав Вігель і ще про одного співвітчизника-товстосума Миколу Демидова. Той ніби й пишався славою дипломата, але в Парижі сприяв контрабандним потокам на батьківщину. Демидов наполіг, щоб Вігель позичив у нього п’ять тисяч франків, і пояснив, як саме їх застосувати. «Накупил я множество хороших вещей, дешевых во Франции, с рулажем отослал их в корпусную квартиру, откуда в казенных ящиках отправлены были они в Россию, где и проданы с изрядным барышом», — зізнався Вігель у своїх мемуарах, коли його старших наставників вже не було на світі.

А лютий франкофоб Ростопчин, який лаяв росіянок за мрії вийти заміж за француза, у 1819 році благословив шлюб своєї доньки Софії з колишнім наполеонівським офіцером Едмоном де Сегюром. Ще й купив молодятам маєток Нует у Бретані.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X