Владислав Андріанов, боєць Азову з позивним Білий, залишив маріупольський Азовсталь 19 травня 2022 року разом із побратимами за наказом військового керівництва країни. Наступні 29 місяців він провів у російському полоні. Його дівчина Марʼяна Чечелюк, яка на момент початку повномасштабного вторгнення працювала в Маріуполі слідчою Нацполіції, потрапила до рук ворога 1 травня 2022-го. Її утримували 25 місяців.

Додому вони повернулися порізно. Чечелюк звільнили 31 травня 2024 року, а Андріанова обміняли 18 жовтня 2024-го.

NV поговорив з парою про рік життя після полону.

Марʼяну Чечелюк обміняли на пʼять місяців раніше за її коханого Владислава Андріанова / Фото: Олександр Медведєв

— Пройшов рік після вашого звільнення, і ви жартома писали в Instagram, що життя після полону існує. Як цей час удома пройшов для вас?

Владислав Андріанов (ВА): Так, життя після полону справді існує, воно продовжується, але нам довелося вчитися жити наново. Як кожному окремо, так само і разом нам треба було пристосовуватися до нових себе — вивчати якісь нові наші сторони, нові плюси, нові мінуси, вади, тригери тощо.

Мар’яна Чечелюк (МЧ): Полон змінює — руйнує або щось створює, і ти виходиш зовсім іншою людиною.

Якщо казати про власний досвід, то мені було дуже важко — психологічно, морально, фізично, і я досі шукаю себе. Шукаю ту попередню Мар’яну, намагаюся якісь погані сторони змінити на краще. До сьогодні працюю з психологом, і це мені допомагає. Я ще досі працюю над собою, над своєю психікою, над своїми проблемами, вадами. Тобто я постійно в цьому процесі.

— Після початку повномасштабної війни українці відкрили для себе термін «посттравматичне зростання». У полону може бути багато негативних наслідків. Але, можливо, у вас є і щось таке, що ви здобули для себе через цей важкий досвід?

МЧ: Я здобула силу. І коли в повсякденному житті я стикаюся з проблемами, які мені важко вирішити, завжди кажу собі: «Мар'яно, ти стільки всього пройшла, ти не можеш зламатись, давай, набирайся сил, ти повинна впоратися з цим». Це не завжди виходить, але я намагаюся йти такими маленькими кроками. І я ціную життя, тому що втратила багато часу, тепер мене це мотивує.

— Не буває такого, що ви наче змушуєте себе радіти, відчувати життя на повну через оцей втрачений в полоні час?

ВА: Після полону ми більше полюбили себе. Точно ні до чого не змушуємо.

— Стали добрішими до себе?

ВА: Так, прислухаємось до себе. Якщо нам хочеться не спілкуватися ні з ким, просто сидіти вдома, то ми залишаємося вдома. Нам добре і поодинці, і вдвох.

Після полону, напевно, можуть бути і позитивні сторони, але в моєму досвіді негативних більше, і над ними треба працювати.

Ти повертаєшся звідти, як сліпе кошеня. Пройшло багато часу, багато чого навколо змінилося. Це навіть побутових речей стосується. От, наприклад, треба піти зняти гроші. І раніше ти міг зняти, скільки хотів, а зараз діє обмеження на 100 тис. грн. І ти такий: «О, це щось нове, треба з цим розбиратися». Люди, які увесь цей час були в Україні, читали всі новини, вони до цього всього вже адаптувалися. А ти повертаєшся — і так одразу багато нового, якихось правил, технологій. Тому ми це досліджуємо, звикаємо потроху.

Але дійсно, є розуміння, що деякі труднощі не такі вагомі після того, що ти пережив. Такий досвід дає усвідомлення, що те, з чим ти зараз стикаєшся, — це не проблема. Ось там були проблеми, і ти з ними впорався, значить і це можеш подолати.

Натомість якісь побутові дрібниці, від яких ти відвик, можуть вибивати тебе з ритму. Тому що ти 2−2,5 роки все робив за вказівкою «гражданина начальника». В туалет сходити, води попити, вийти, встати, лягти — все по команді. А тут ти виходиш і тобою ніхто не керує, тому це для тебе ніби новий світ, де треба самому усім керувати. І це іноді трохи важко дається.

— Ви сказали, що знову звикаєте одне до одного. Які якості чи нові поведінкові моделі ви відкриваєте одне в одному? З чим було важче впоратися?

ВА: Це більш побутові звички. Нічого кардинального немає.

Мар'яна Чечелюк на момент початку великої війни працювала слідчою у Нацполіції / Фото: Facebook Виталий Владимирович Чечелюк

МЧ: Мене полон, наприклад, привчив до чистоти.

ВА: Так, бо там постійно змушували прибирати, все треба було вилизувати, натирати, щоб ніде ні пилинки, ні соринки.

МЧ: Раніше я не любила прибирати, але зараз це змінилося. Тепер мені потрібно, щоб усюди була майже хірургічна чистота. А у Влада навпаки.

ВА: Мене цей примус до чистоти зараз тригерить. Я тільки-но починаю мити підлогу й одразу згадую, як ми натирали ті камери цілодобово.

Ще один із наслідків — це уникання. Нам складнувато спілкуватися з людьми. Однак ми розуміємо, що повинні розповідати про свій досвід — на заходах, в інтервʼю, щоб люди знали про такі речі, тому ми погоджуємося.

А от кудись вийти погуляти буває важко, бо багато людей нас упізнають. І ми, звісно, вдячні за всі слова підтримки, але це також дуже морально виснажує, коли постійно підходять-підходять-підходять.

Спочатку ми ходили на акції на підтримку полонених, але потім зрозуміли, що нас це дійсно виснажує. Це така дуже активна частина суспільства, і ці люди так само стояли за нас, за що ми їм безмежно вдячні, але поки що вирішили туди не ходити. Все ж таки зараз складно так соціалізуватися, жити, як раніше, ми ще працюємо над цим. А поки що нам добре просто бути вдома, у нас є кіт, є собака, і ми з ними тусуємося.

МЧ: Ми дуже вдячні всім за підтримку. І є багато людей, які просто кажуть «дякую!» — і все, пішли. Це найкращий варіант, нам це приємно.

Але час від часу хтось підходить і починає нас жаліти. Мені це взагалі не подобається, я в принципі не люблю, коли мене жаліють. До того ж я думаю, що треба не жаліти, а пишатись, що ми змогли через таке пройти і вистояти.

ВА: Деякі люди взагалі починають плакати, і ти такий думаєш: «Я це все пережив, переварив, дайте просто порадіти! Чого ви плачете, якщо ми не плачемо? Порадійте разом з нами!»

І ми це кажемо без осуду. Ми прекрасно розуміємо, що люди можуть дуже сильно співчувати, але нам краще, коли підтримують без жалості.

МЧ: Ми ще трохи травмовані. Хоч вже і пройшов певний час, але ці рани ми ще не до кінця залікували.

Зараз пара насолоджується часом, проведеним разом / Фото: Олександр Медведєв

— Наскільки правильно держава приймає і підтримує тих, хто повернувся з полону?

ВА: Це складне питання. Сьогодні в державі дійсно запущений механізм з підтримки колишніх полонених, інший момент — як це все реалізується. Тобто ідея, як завжди, топ, а реалізація шкутильгає.

Державні установи — це такі великі бюрократичні машини, які зацікавлені не в тому, аби допомогти, а в тому, щоб все було оформлено відповідно до норм. І я в державних лікарнях стикався з такою проблемою, що вони були націлені не на допомогу мені, не на моє лікування, а щоб усе було правильно по документах.

— Тобто насамперед не вистачає саме людського ставлення?

ВА: Скоріше, в них не вистачає досвіду такої роботи. І є окремі персонажі, які взагалі не розуміють, з ким вони працюють, тому вони говорять щодо колишніх полонених таке, що очі на лоба лізуть.

Тобто люди як працювали до повномасштабного вторгнення, так і продовжують це робити, для них узагалі нічого не змінилось. Вони не розуміють, що війна змінила людей, що ті, хто брали участь в бойових діях, пройшли полон, уже інші, не такі, якими були раніше. Тому до таких пацієнтів потрібен особливий підхід. А лікарі продовжують все робити за старими методичками, але з нами це не працює.

— Ви зараз продовжуєте служити в Азові?

ВА: Поки ні, я ще у відпустці.

— А плануєте повернутися?

ВА: Ще не знаю, вагаюся. Я вже великий проміжок свого життя — 12 років — віддав службі в Азові. І я насправді настільки втомлений, що хочеться відпочити.

— Чим вам хотілося б займатися в цивільному житті?

ВА: У нас є одна на двох велика мрія — створити притулок для тварин. Але ми розуміємо, що це некомерційний проєкт, який навпаки вимагає багато вкладень. Можливо, колись це реалізуємо.

— Мар'яно, ви звільнилися зі служби. У вас були сумніви щодо цього рішення?

МЧ: По-перше, мене все ж звільнили за станом здоров’я…

ВА: Можна я відповім за тебе? У неї були сумніви до того, як вона звільнилася. Але як тільки це сталося, вона відчула себе вільною людиною і жодного разу не пожаліла про це.

— А у вас, Марʼяно, є бачення, чим займатися в цивільному життя? Про притулок для тварин зрозуміла, але, можливо, є щось своє, особисте, де ви хотіли б себе проявити?

МЧ: Я теж у цьому питанні дуже розгублена. Як я і казала раніше, я ще на шляху пошуку себе. Живу одним днем, бо невідомо, чи настане наступний день. Ми нічого не плануємо.

ВА: Зараз наш пріоритет — це розказувати про наш досвід, доносити це людям, західним партнерам, друзям тощо. Ми їздили в Європу, в США, розказували про себе, про полон, пояснювали, що таке Росія та які злочини вона коїть. Ми відчуваємо відповідальність ділитися цим, і в нас є сили це робити.

— Коли іноземці спілкуються з тими, хто особисто пережив такий важкий досвід, це відкриває очі для них щодо Росії і війни?

ВА: 100% відкриває. Бо ж вони взагалі не усвідомлюють цих речей — живуть далеко, в них все добре, все спокійно, вони не відчувають війну. Тому коли ти розповідаєш про свій досвід, вони дивляться широко відкритими очима: «Серйозно? Ми цього не знали, дякуємо, що розповіли!»

МЧ: Одна справа, що вони читають в ЗМІ, в новинах, чують від політиків, хоч би й наших. І зовсім інше враження, коли приїжджає людина, яка саме це все пережила. Для них це дуже важливо, і дійсно змінює їхній світогляд.

— Я питала про професійні плани, а які у вас особисті мрії сьогодні, якщо можете цим поділитися?

ВА: Будинок. Хочемо будиночок.

МЧ: Хочемо закінчення війни. Я завжди згадую Маріуполь — скільки планів у нас там було. Ми все своє життя наперед розписали — будинок, родина, подорожі, все-все! Але прийшла Росія і повністю змінила ці наші плани. Тому я в колонії дала собі слово, що більше я нічого в своєму житті не плануватиму. І тепер ми живемо тут і зараз.