У автобусі, яким звільнені з полону українці повертаються додому, один із виснажених чоловіків затягує на весь голос пісню Україна Тараса Петриненка. «Україно, Україно, після далечі доріг вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг», — виводить він щемливі рядки. Побратими стиха підспівують, кілька з них не можуть втримати сльози і закривають обличчя руками, даючи волю емоціям.

Ці кадри після обміну, що відбувся 31 травня 2024 року, облетіли всі медіа. А тим військовим із ясними очима і сильним голосом виявився Костянтин Миргородський.

Школа військових водолазів

Коли перед 21-річним Миргородським, який тільки-но повернувся після строкової служби до рідного Києва, постало питання, чим займатися в дорослому житті, він обрав водолазну справу, яку опанував в армії. Спочатку працював у Київській аварійно-рятувальній службі, потім перейшов у комерційне підприємство, що займалося підводними роботами.

Однак згодом проблеми зі здоровʼям змусили його шукати іншу зайнятість. Так киянин потрапив на телебачення — згодилася освіта у сфері культури і мистецтва, яку він отримав після армії «про всяк випадок».

У 2014 році Миргородський познайомився на Новому каналі з ведучим Сергієм Притулою, який з початком російської агресії активно долучився до волонтерства.

«Він [Притула] якось написав пост на Фейсбуці, що потрібне спорядження для водолазів, — згадує ті події Миргородський. — А в мене багато обладнання збереглося вдома, тож я підійшов до Сергія і сказав, що можу віддати».

Все це разом зі спорядженням, яке було закуплено додатково, вони передали Маріупольському загону морської охорони. Однак військові розповіли, що гостро потребують самих спеціалістів. Тож у відповідь на цей запит Миргородський разом з друзями-однодумцями започаткували Школу військових водолазів: пʼять-шість інструкторів періодично виїжджали до різних підрозділів і тренували бійців.

Згодом, у 2019 році, не без допомоги волонтерської ініціативи була створена Водолазна школа Військово-морських сил, що вже на державному рівні готувала спеціалістів для військової служби.

«Ми допомагали писати навчальні програми, — розповідає співрозмовник NV, — запровадили повноцінні іспити — взяли за взірець американські і трохи їх адаптували під наші умови».

Водночас Миргородський залишив роботу на телебаченні і почав власний бізнес, повʼязаний з продажем водолазного спорядження.

«Заговорили росіянам зуби»

У перший же день повномасштабного вторгнення українець пішов до місцевого військкомату в селищі Бородянка на Київщині. Пішов не сам — дружина Анастасія Обертас була рішуче налаштована захищати країну від ворога пліч-о-пліч з чоловіком. Однак її не взяли через катастрофічну нехватку зброї.

У Бородянці з добровольців сформували роту охорони, видали автомати і по два магазини трасувальних набоїв. «Напевно, щоб росіянам було видно, звідки ми стріляємо», — іронізує військовий.

Ворог швидко наступав, і взводу Миргородського наказали переміститися в селище Клавдієво-Тарасове.

«Я фактично опинився вдома, — згадує він. — І тут росіяни заходять в Бородянку. Частина нашої роти приймала там бій з цими автоматами і трасувальними набоями. Задачею нашого підрозділу було просто затримати ворога, щоб виграти принаймні якийсь час, хоч на декілька годин сповільнити просування окупантів».

Звʼязку майже не було, і військові в оточенні всіма способами намагалися знайти можливість передавати інформацію про ворога далі, згадує Миргородський.

«Ми робили вилазки у ліс, — відтворює перебіг подій військовий, — і знайшли шляхи, якими росіянами перекидали сюди техніку. Врешті нам вдалося налагодити контакт із Києвом і передавати цю інформацію».

Через заходи безпеки взвод Миргородського переодягнувся в цивільний одяг, також військові пересіли на цивільні автівки — і вже таким чином продовжували розвідку.

14 березня військові підіймали у лісі дрон, щоб відстежити замасковану ворожу техніку по дорозі на Бородянку. Однак нарвалися на російську БМД: десантники шукали воду й заблукали.

«Нам пощастило, що нас одразу там не порешетили, — розповідає співрозмовник NV, — але вони були ще не обстріляні».

Миргородський на очах у окупантів розбив об коліно планшет, де на картах були нанесені відповідні позначки.

«Нам почали стріляти під ноги, — продовжує він. — Але ми були в цивільному одязі і змогли заговорити їм зуби».

Якимось дивом побратимів Миргородського росіяни відпустили. Але не його.

Ще напередодні він за порадою друга — досвідченого військового — видалив з мобільного телефону всю інформацію, яка могла зацікавити ворога. Зокрема видалив усі згадки про свою професійну діяльність і Школу військових водолазів. Це і врятувало Миргородського.

«Спочатку я намагався видавати себе за цивільного, — веде далі він. — Однак це не спрацювало. Тож я став казати, що мене просто мобілізували, і я взагалі ні про що не знаю».

Українця намагалися «розколоти» — його допитували ворожі контррозвідники, але Миргородський продовжував триматися своєї легенди.

Колись знайомий із Сил спецоперацій, де бійці проходять курс з поводження в полоні, поділився з Миргородським формулою: на 5% інформації, яку ти хочеш сховати, має приходитись 95% правди. Військовий так і діяв — казав окупантам щось правдиве, але неважливе, і серед цього вдавалось змовчати про факти, які могли видати його залученість до оборони України.

Тим часом ті побратими, яких росіяни відпустили, дісталися дружини Миргородського і розказали їй про полон чоловіка. Але через відсутність мобільного звʼязку дізнатися бодай якусь додаткову інформацію було неможливо.

Для того, щоб подзвонити, згадує Обертас, доводилося йти 2−3 км. У селищі була залізнична станція — саме там місцеві ловили сигнал. У цьому «дзвонильому місці» Обертас змогла звʼязатися з другом у Києві, який почав координувати пошуки її чоловіка. У нього були паролі від соцмереж подружжя, тож він видалив пости, які могли дати ворогу небажану інформацію про Миргородського. Паралельно намагався зʼясувати, який саме підрозділ ЗС РФ забрав українського військового, щоб вийти на його слід.

Тільки після деокупації Київщини Обертас змогла дістатися столиці і сама розпочала пошуки чоловіка. Багато часу вона присвятила комунікації з друзями, знайомими, колегами, які писали про Миргородського чисельні пости в Фейсбуці, згадуючи його водолазну і волонтерську діяльність.

Усвідомлюючи, що ворог може використати це проти нього, вона просила авторів і сама видаляла подібні публікації.

23 березня 2022 року росіяни перевезли Миргородського у Білорусь, далі етапували в СІЗО № 2 міста Новозибків Брянської області. Від найжорстокіших тортур киянина врятувало те, що росіяни так і не дізналися про його водолазну діяльність.

У травні 2023-го Миргородського відправили до виправної колонії у селищі Пакіно Володимирської області. З найстрашнішого тут був голод — людей майже не годували, полонені виживали на одному хлібі. Медичної допомоги також не було.

Вдома

За понад два роки полону Обертас отримала лише одну коротеньку записку від чоловіка: «Живий, здоровий, все в порядку».

А 31 травня 2024 року їй подзвонили з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Обертас повідомили, що чоловіка обміняли, а також попередили, що в нього ще немає мобільного телефону, але за кілька годин він подзвонить. Після цього їй прийшло sms-повідомлення, що статус в особистому кабінеті захисника змінився на «звільнений».

І вже за годину зателефонував чоловік.

«Кость, це ти?» — дружина вже чекала на його дзвінок.

«Так, так, Настюша, це я, — ледь вдалося вимовити Миргородському в слухавку крізь сльози. — Все добре. Я вдома, я вдома в Україні».

Одразу після повернення з полону Миргородський знову рвався на службу.

«У перший же день Костя хотів два мотоцикли, три гітари й служити у 801-му [801-й окремий загін боротьби з підводними диверсійними силами та засобами], все відразу, — сміється співрозмовниця NV. — Але я сказала не гнати коней».

Вже серйозніше Обертас додає: це дуже складне питання. Адже людині [після полону], з одного боку, потрібно дати можливість повернути собі своє життя, щоб вона могла знову самостійно приймати рішення, бо довго була цього позбавлена.

«Але з іншого, — продовжує киянка, — я була не готова через тиждень або через місяць залишитися сама і знову чекати на Костю».

Однак до Миргородського приїхав його давній знайомець Тарас Чмут, голова фонду Повернись живим. Він запропонував військовому доєднатися до його команди інструктором з водолазної підготовки.

«Ще в полоні, — згадує Миргородський, — я інколи думав про те, чим займатимусь після повернення, адже ти все одно сподіваєшся колись повернутися. І мені здавалось, що мої інструкторські навички будуть вже не потрібні, бо всі військові навчатимуться за кордоном або щось таке. Але як зʼясувалося, мої знання все ж знадобилися».

«Мені не вистачало таких речей»

Ще до повномасштабної війни Миргородський з дружиною мандрували країнами Європи. І тоді їх особливо вразив Таллінн. Сьогодні киянин називає це своїми найкращими спогади і мріє колись повернутися в столицю Естонії. Але їхати у відпустку під час великої війни Миргородський вважає недоречним. Тож поки чекає на таку можливість після перемоги.

А до того подружжя намагається приділяти час один одному.

«Ми часто їздимо на природу, щоб ввечері поплавати в річці, — розповідає Обертас. — Ми з Костею взагалі не вміємо відпочивати, тож вчимося не картати себе за це. Також можемо піти з собакою просто погуляти лісом. Коли Костя потрапив в полон, я не думала про те, що ми не встигли добудувати будинок, наприклад. Мені не вистачало саме таких простих речей».

За словами Миргородського, дружина зробила все можливе, щоб привести його до тями. «Акуратно направила все в правильне русло», — зауважує він. Обертас розуміла, що відбувається з чоловіком і дала йому потрібний на відновлення час, з терпінням переживаючи всі складні моменти.

При цьому багато українських родин, де чоловік перебував або досі перебуває в полоні, руйнуються, каже киянин.

У неволі військовополонені готували себе до найгірших сценаріїв. Але Миргородський був упевнений, що дружина його не залишить.

«Настя в цьому плані дуже сильна, — дивиться він на дружину, — у неї ці моральні імперативи абсолютно залізні. Я переживав тільки через те, чи вона жива».

Ще з 2014 року Обертас працювала як волонтерка з родинами полонених і тих, хто зник безвісти. Це допомогло їй підготуватися до того, з чим доведеться зіштовхнутися у власному житті.

А коли чоловік опинився в полоні, киянка також відвідувала психологічні тренінги для рідних, різноманітні вебінари тощо. Такі заходи дають партнерам розуміння, як їм слід поводитися з тими, хто повернувся додому, в тій чи іншій ситуації.

«Часто ті, хто повертається, відразу сильно набирають вагу, — додає Миргородський, — тому що в полоні був жорсткий голод. Я сам тільки зараз зміг нормально повернутися до спорту. І це дуже класна штука, яка мені дійсно тепер допомагає».