Повернутися з війни. Як отримують нові «кінцівки» і вчаться знову бути собою пацієнти реабілітаційного центру Unbroken — репортаж NV
За три роки війни близько 19.000 українців пройшли реабілітацію у центрі Unbroken (Фото: Олександр Медведєв)
Після важких поранень та ампутацій у Національному реабілітаційному центрі Unbroken у Львові військові опановують не лише нові технологічні «руки» і «ноги», але й мистецтво бути повністю самостійними. Це довгий і важкий шлях.
— Лікарі думали, що я помру, але я так ніколи не вважав, — на понівеченому війною обличчі Володимира Овсяннікова загоряється хитра посмішка, і страшні шрами ніби відходять на другий план, стають не такими помітними.
Овсянніков вдавано дивується, коли його травми називають важкими:
— Чого це важкі? От мій сусід у палаті справді важкий, побитий увесь. А в мене так, трошки лише, — віджартовується військовий.
З оптимістом Овсянніковим журналісти NV зустрічаються на сьомому поверсі Національного реабілітаційного центру Unbroken (Незламні), що входить до Першого медичного обʼєднання Львова. Саме тут українців, що дістали серйозні травми, — насамперед військовослужбовців, але не тільки — вчать знову бути самостійними, обслуговувати себе, користуватися протезами та пересуватися.
Вправно керуючи колісним кріслом, Овсянніков виїжджає з палати і зупиняється перед залом фізичної терапії в очікуванні своєї черги.
— Ти чулок взяла? — перепитує у матері, тендітної доброзичливої пані Віри, яка перебуває поруч із сином довгі місяці його одужання й реабілітації.
Учителька математики за фахом, вона навіть тут, у центрі, знаходить можливість проводити онлайн-уроки для учнів, поєднуючи це зі своїм головним завданням — піклуванням про сина.
— Взяла, — пані Віра показує панчоху для одягання протеза.
В Овсяннікова сьогодні друге заняття: він намагається опанувати механічне коліно, встановлене на тимчасову гільзу. І поки молодий високий спеціаліст із реабілітації на імʼя Назар готує все для вправ, Овсянніков розмовляє з NV.
Після початку повномасштабки він допомагав військовим інформацією про розташування ворога, а потім пішов у 17‑ту танкову бригаду, де дослужився до звання лейтенанта. Травми дістав наприкінці серпня 2023 року через мінометний обстріл. Внутрішні органи не зачепило, однак військовий втратив праву ногу, кисть правої руки і пальці на лівій. Також сильно пошкодило обличчя.
— Права нога після поранення залишалася ще рік, — переповідає свою медичну історію Овсянніков. — Її зберігали, нашивали клапті, але там не було кісток. А потім приїхав американець [американський лікар] і запропонував ампутувати її, бо все одно пізніше відріжуть, але вже вище.
Тим часом Назар допомагає йому вдягнути протез і підтримує пацієнта за талію, коли той встає на доріжку перед дзеркалом. Лівою рукою, що майже без пальців, Овсянніков тримається за бруси, намагаючись знайти баланс. Чоловік зосереджується, з його обличчя зникає пустотлива посмішка.
— Не скажу, що відчуття мармеладні, — коментує він.
— Будемо вчитися, — підбадьорює Назар, — не за день, не за два, але все вийде.
За спиною Овсяннікова ставлять стілець, і він сідає відпочити. Але за кілька хвилин Назар знову підіймає пацієнта.
— Повністю навантажуємо ногу, — терапевт прискіпливо коригує ходу військового, вказуючи на помилки. — І тазом не крутимо. От зараз був правильний крок!
Крім Овсяннікова в залі займається ще кілька людей. Один із них з високою ампутацією обох ніг спритно пересувається на сідницях по поверхні реабілітаційного ліжка. Це 26‑річний Анатолій Тороус, який до поранення служив у 116‑й окремій механізованій бригаді.
— Для чого потрібна ця вправа? Щоб я міг пересуватися навіть без протезів, — охоче пояснює NV Тороус.
— Переміщення на сідницях, — доєднується до розмови його реабілітологиня Вікторія Ніколенко, — це і мобільність, і зміцнення мʼязів.
Тороус дістав поранення в листопаді минулого року: «піймав» відразу три скиди з дрона.
— Перший поламав ноги, — перераховує він, не припиняючи пересування, — другий — порішив їх, а третій — травмував руку і пробив легені.
На правій руці військового закріплене металеве обладнання — апарат зовнішньої фіксації (АЗФ), який утримує зламані кістки так, щоб вони правильно зрослися.
— Через два тижні знімуть залізяку, — киває він на фіксатор, — і тоді будемо руку розробляти.
Ніколенко дає Тороусу нове завдання — і пацієнт лягає на спину і підіймає таз догори. Під кукси йому кладуть пінні блоки, а він витягає перед собою руки — на обох запʼястках декоративні браслети різної форми.
— Я вчора був у протезній майстерні на консультації, — продовжує Тороус, — але мені сказали, що на мій колишній зріст, 1,79 м, протези не робитимуть, бо на таких буде важко пересуватися. Спробують на 1,70 м.
Коли NV виходить з кабінету, то помічає, що перед Овсянніковим, який продовжує заняття, уже лежить великий гумовий мʼяч — він має буцати його протезом. Це ще одна важлива вправа, яка допоможе йому тримати рівновагу й відчувати механічну ногу.
«Віднюняюсь — і все буде добре»
Заняття йдуть повним ходом, і не лише в залі: увесь простір центру пристосований для реабілітації. Тож навіть у коридорі, де на стінах висять фотографічні портрети військових, займаються пацієнти.
Наприклад, чоловік середніх років у блакитній футболці і просторих зелених шортах повільно ходить взад-вперед перед дзеркалом. Його звати Ігор Бойко, і він намагається звикнути до протеза, який тепер слугує йому за ліву ногу.
— Мені зробили його три місяці тому, — каже Бойко, обережно крокуючи без сторонньої допомоги, але спираючись на милиці. — Дехто йде на протезі одразу, дехто вчиться довше. На це впливає і вік, і довжина ампутації.
— Більший крок! — реабілітолог, хоч і не допомагає пацієнту фізично, але уважно стежить за його ходою.
— От у мене довжина кукси — 18 см, — Бойко дослухається до настанов лікаря і продовжує розповідати: — Взагалі найскладніше — це довіритися цьому залізу. Але зараз я став більше довіряти протезу, це вже наче як своя кінцівка, хоча ще є нюанси.
У наступному кабінеті — залі ерготерапії, що відтворює інтерʼєр квартири, — займається з десяток пацієнтів центру. Через скляні стіни видно облаштовану кухню, де навчаються поратися навіть без рук, а біля іншої стіни — імітація дитячої з люлькою і пеленальним столиком.
Зараз ці зони порожні, більшість пацієнтів сидить за столиками по центру.
— Що ви робите? — цікавиться NV у чоловіка з виразними сірими очима, що зосереджено тицяє пальцем по планшету.
Він намагається відповісти, але слово наче застрягає в нього в горлянці. Чоловік робить зусилля і таки промовляє:
— Тер-рапією займаюся.
— Ми з Михайлом тренуємо памʼять, — підключається Віталій Грендус, що сидить навпроти.
Він ерготерапевт, допомагає пацієнтам відновлювати звичну повсякденну діяльність.
— Я покажу, — більш бадьоро продовжує Михайло і розвертає планшет так, щоб було видно екран, де зображені картки тильним боком. З них відкрита лише одна — з половиною яйця.
— Спочатку всі картинки відкриті, — допомагає пояснити Грендус, — їх треба запамʼятати і потім знайти парні.
— Тут нема, — розчаровано тягне Михайло, натискаючи не на ту картку. — І тут немає. Десь я бачив яйце.
— Буває, що відразу находю, — посміхаючись, пояснює він суржиком, — а іноді довго.
— Як ви дістали поранення? — запитує Михайла NV.
— Нічого не памʼятаю, — наче спокійно відповідає той, але за мить починає плакати.
— Дати води? — ерготерапевт не панікує: робітники центру звикли до емоційності своїх пацієнтів, які пережили чимало.
Від напруження щоки Михайла червоніють, але через кілька секунд йому вдається себе опанувати.
— Ні, нічого не треба, — відповідає він, намагаючись вирівняти дихання. — Зараз віднюняюсь, і все буде нормально.
Міст життя
Unbroken поєднаний з лікарнею Святого Пантелеймона заскленим переходом — його тут називають «мостом життя». Цей перехід сполучає лікувальну зону із відновлювальною. Саме тут журналістам NV вдається перестріти керівника центру Олега Білянського.
— Станом на цю хвилину ми працюємо з понад 260 людьми, — розповідає Білянський мʼяким голосом (така розмірена лагідність, напевно, може заспокоїти пацієнта в будь-якому стані). — Але вони перебувають не тільки в межах центру, є й у самій лікарні, бо наша реабілітаційна служба супроводжує пацієнтів від моменту їх прибуття в медзаклад. Тобто починаючи з відділень реанімації, хірургії, травматології, неврології тощо.
Під час розмови пацієнти, що проходять повз по залитому сонцем переходу, вітаються з Білянським: він не лише керує центром, а й продовжує лікарську практику, і тут багато хто особисто з ним знайомий.
Білянський пояснює, що в Unbroken опікуються не тільки фізичним відновленням військових — допомагають і з їхньою подальшою соціалізацією.
— Ми шукаємо траєкторію працевлаштування пацієнта, його розвитку, взаємодії з іншими структурами, — додає він.
Наостанок NV запитує про ще один напрямок роботи — реконструктивну хірургію. І медик відразу підхоплює тему, що вважає важливою:
— Інколи чоловіки кажуть, що їм все одно, як вони виглядають, — з розумінням усміхається Білянський, — але всередині кожен мріє мати добрий вигляд. Усі хочуть собі подобатися, і це впливає на психічний стан людини. Саме тому реконструктивна хірургія є невіддільною частиною відновлення пацієнта.
Цей матеріал опубліковано в журналі NV № 4 за червень 2025 року. Журнал можна придбати тут.
