Волинь, 1943 рік. Чому під час Другої світової війни поляки і українці почали знищувати один одного
81 рік тому сталася Волинська трагедія — обопільні етнічні чистки поляків і українців, в яких брали участь польська Армія Крайова та Українська Повстанська Армія, що підпорядковувалася ОУН.
Вперше у ХХ столітті політичні інтереси українців і поляків загостирилися в 1918 році. Українці проголосили у Львові Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Тоді як політичні еліти Польщі марили про унітарну державу з Галичиною, і цьому українці стали на заваді.
Відтак Варшава, яка до того часу і сама нещодавно отримала незалежність, сприйняла ЗУНР як хуліганство чи навіть бунт. У 1919‑му на територію ЗУНР увійшла 80‑тисячна польська армія генерала Юзефа Галлера. Уряд ЗУНР емігрував, а молоді пасіонарії Організації українських націоналістів (ОУН) пішли в підпілля битися з «окупантами» — саме так сприймали вони польську адміністрацію в Західній Україні. Крім пропаганди, в хід пішов і тероризм.
Польща готова воювати з Росією – Андрій Дещиця, екс-посол України в Польщі
У вересні 1921 року у Львові оунівці влаштували замах на Юзефа Пілсудського, главу польської держави. Той дивом уцілів після того, як Степан Федак тричі вистрілив у нього, влучивши лише раз — та й то в офіцера супроводу.
Справою рук підпілля стали вибухи на Східних торгах — щорічному ярмарку у Львові 1929-го. Від липня по листопад наступного року, за підрахунками історикині Луцини Кулінської, боївка Української військової організації дала про себе знати 172 рази.
Жорстке вмиротворення
У 1934‑му у Варшаві вбили міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Він відповідав за пацифікацію (примушення до миру), проведену в 450 українських селах Галичини 1930 року. Ця репресивна операція надовго засіла в масовій свідомості місцевого населення. Тоді українські села оточували воєнізовані загони поліції, всіх жителів зобов’язували сидіти по хатах під час обшуків. Якщо паціфікатори починали щось підозрювати — а вони шукали зброю і заборонену літературу — могли легко розібрати або розбити дахи та стіни.
В офіційному звіті польська адміністрація зазначила: у підсумку умиротворення конфіскували 1287 одиниць довгоствольної зброї, 566 револьверів, 398 багнетів, 31 гранату, кілька десятків метрів вогнепровідного дроту і 100 кг вибухівки. За непокору і націоналістичні висловлювання затримали 1732 особи, серед яких 220 студентів, 360 школярів і 30 священиків. Більш як дві третини затриманих відправили під суд.
У місті Рогатин через знайдений на горищі пістолет поліція спалила українську гімназію. Така ж доля спіткала й ліцей у Тернополі. Повсюдно закривалися українські школи. Після пацифікації у трьох воєводствах — Львівському, Тернопільському та Станіславському — їх залишилося лише 14.
У 1930‑х боротьба з українським націоналізмом переросла в істерію. В’язниця служби безпеки Польщі в Березі-Картузькій (нині місто в Білорусі) стала концтабором, через який пройшли тисячі представників української інтелігенції, дехто з сім'ями. Пік завантаженості табору припав на 1938 рік, коли в ньому перебували 5 тис. українців, переважно лікарі, адвокати, вчителі, інженери, студенти.
Волинський шрам
Пацифікация не торкнулася Волині — на цих землях діяльність ОУН була мінімальною. Тому і волинський напрямок став популярним серед поляків, які за державною програмою переселялися з центральних воєводств на східні окраїни Другої Речі Посполитої. У міжвоєнний період сюди перебралися понад 200 тис. осіб: Варшава давала їм підйомні, а вже на місці вони отримували добрі наділи.
За планами центральної влади ці люди мали сприяти інтеграції місцевих українців. Однак у 1930‑му новопризначений голова Волинського воєводства Генрик Юзевський запропонував альтернативний проєкт. «У місцевого населення потрібно виховати таке сильне почуття лояльності до Польщі, щоб воно не захотіла вийти з неї, навіть коли виникне незалежна Україна з центром у Києві», — вважав він. Для цього і спробував створити умови для вільного розвитку українців в краї.
Юзевський почав з того, що відгородив Волинь від впливу ОУН: створив так званий сокальський кордон, посиливши присутність поліції на кордонах з Тернопільським та Львівським воєводствами. На Волинь не пропускалася преса та книги з Галичини. Обмежувалися навіть поїздки до родичів через цей «кордон».
У волинських містах закривалися всі громадські організації з центрами в Галичині. Замість них Юзевський створив Волинське українське об'єднання, яке навіть отримало місця у сеймі. В адміністрації школи він запросив українців-емігрантів, але тільки з колишньої Української Народної Республіки (УНР), адже сам був міністром в її уряді за Симона Петлюри.
Майбутніх фахівців стали готувати в народних університетах, створених у Михайлівці під Дубном, у Ружині і Малинську. Там викладачі намагалися переконати слухачів в українсько-польській рівноправності, щоб вони потім рознесли цю ідею по містах і селах.
Все йшло як годиться, доки в 1936 році внутрішню політику країни не почало контролювати Друге відділення генштабу Війська польського (ВП). Історик того часу Владислав Побуг-Малиновський назвав цю структуру мафією. Він писав: «Його співробітники, навіть тупі поручики і капітани, мали більш важливий голос, ніж міністри». Національне питання ті вирішували так: «На територіях з українською меншістю не морочитися, а просто тримати за морду».
До 1938 році в Польщі зруйнували близько 100 православних церков, багатьом з яких було по декілька століть. На знак протесту Юзевський подав у відставку. «Позиція ненависті до всього українського породжує відповідну ненависть до всього польського зі сторони українців», — писав він.
Наприкінці 1930‑х у польській публіцистиці гостро обговорювалася тема «розрідження густого українського соусу». Станіслав Красицький, землевласник зі Стратина (зараз — Івано-Франківська область), видав памфлет, який викривав політику українізації волинського воєводи Юзевського. Його помилки автор закликав негайно виправити відповідною полонізацією. А щоб уникнути природних перешкод, слід було виселити українців вглиб Польщі. На їхнє місце мав прийти польський бізнес, де на нових підприємствах працювали б тільки вихідці з центральних та західних регіонів країни.
«Створюючи привілеї полякам на сході і українцям в центральній Польщі, побудуємо монолітну сильну Польщу», — писав Красицький. Його брошура з присвятою верховному головнокомандувачу Едварду Ридз-Смігли витримала два видання.
Сучасний український історик Іван Патриляк стверджує, що подібні ідеї у той час серйозно обговорювалися у самих верхах польського політикуму.
У такій атмосфері Волинь зустріла Другу світову. У вересні 1939‑го її зайняв СРСР, влітку 1941‑го — Третій рейх. А в 1943 році цими землями прокотилася хвиля масових вбивств поляків і українців.
З приводу причин трагедії та її численних жертв немає єдиної думки. Польські історики схиляються до того, що різанину почала Українська повстанська армія (УПА) за усним наказом її командувача Клима Савура, який нібито закликав виганяти поляків будь-якими способами. Про наказ поляки дізналися не напряму, а лише з матеріалів допитів ряду командирів УПА. Причому допитували їх фахівці з радянського НКВС.
Українські дослідники розглядають Волинську трагедію як обопільну етнічну чистку. В її авангарді стояли УПА з української сторони і така ж партизанська Армія Крайова (АК) — з польської.
У підсумку на Волині загинуло понад 100 тис. поляків і 40 тис. українців. Свідки тих подій відзначають немислимо жорстокі методи розправ з обох сторін.
Рука Москви
За польсько-українським конфліктом уважно пильнувала Москва. Часом вдаючись і до реальних провокацій. Так, убивство 1931 року польського державного діяча Тадеуша Голувка списали на оунівців. За цей злочин суд покарав на смерть геть юних Дмитра Данилишина та Василя Біласа.
Історик Тімоті Снайдер переконує, що від смерті Голувка найбільше виграли росіяни. Бо через те вбивство українська делегація в Женеві, зібравши скарги щодо пацифікації до Ліги Націй, виглядала геть дискредитованою. «Розслідування Другого відділу Генштабу Війська польського дійшло висновку, що Совєти були найбільш імовірними злочинцями, — пише Снайдер. — Добре обізнані інформатори повідомляли про радянських агентів серед українського підпілля».
Москва добряче наслідила і влітку 1943-го на Волині. Український дослідник Богдан Гудь повідомляє, що вже наступного року польське підпілля доповідало: в УПА відбувся розкол — просовєтська частина пішла на схід на з'єднання з радянською армією, а решта відступили на захід.
«Найяскравіший приклад оцих впливів, які мали радянські спецслужби, є напад на костел у Порицьку 11 липня 1943-го року, під час якого вбили близько 200 поляків, — розповідає професор Гудь в інтерв'ю виданню Локальна історія. — Цим нападом керував Василь Левочко, сотенний УПА, який через рік з’явився у цій місцевості вже в мундирі капітана НКВС прикордонної служби. Ще через рік його вбили упівці в околицях Грубешова».
Дослідник наводить слова Марії Савчиної, діячки націоналістичного руху, мовляв, таких «левочків» у структурі УПА було багато. Оскільки бракувало командирів, то брали колишніх офіцерів радянської армії. Через них НКВС і здійснювала свої впливи на Волині, в тому числі для розпалювання українсько-польського конфлікту.
Проте жодні такі аргументи рідко переконують польську сторону. Бо те масове вбивство, хай там як, вчинили українці, байдуже, в яку форму вбрані. Відтак, обидва народи, а насамперед їхні дослідники мають попереду ще чимало з’ясувань.
