10 вересня 1939 року В’ячеслав Молотов, нарком закордонних справ СРСР, запросив до себе німецького посла в Москві Вернера фон Шуленбурга. Вермахт вже третій день вів бої з Військом польським на підступах до Варшави. І згідно з секретним протоколом про розподіл Польщі між Рейхом і Союзом, Москва от-от мала вступити в цю війну зі сходу.

Молотов повідомив послу, що успіхи вермахту стали для Червоної армії несподіванкою, і вона ще не готова діяти. «Радянський уряд має намір заявити, що Польща розвалюється на шматки, і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким загрожує Німеччина, — сказав нарком. — Ця підстава представить інтервенцію Радянського Союзу благопристойною в очах мас і дасть Радянському Союзу можливість не виглядати агресором».

Через чотири дні Молотов потішив посла заявою, що Червона армія досягла стану готовності швидше, ніж очікувалося. «З огляду на політичну мотивацію радянської акції — падіння Польщі та захист „російських меншин“ — було би вкрай важливо не починати діяти до того, як впаде адміністративний центр Польщі — Варшава», — виклав нарком Шуленбургу бачення Кремля і попросив повідомити, коли можна очікувати падіння польської столиці.

Варшава капітулювала 28 вересня. Але Кремль не втримався: 17 вересня о 5:00 сім радянських армій за підтримки близько 5 тис. танків і понад 3 тис. літаків перетнули східний кордон Польщі.

За кілька днів Союз зайняв територію із 13-мільйонним населенням. Наступні два роки воно, як могло, зживалося із радянським режимом.

Панічне звільнення

Напередодні вторгнення пропагандисти Червоної армії переконали солдатів у визвольній меті майбутньої місії. Так, 16 вересня військрада Білоруського фронту віддала наказ № 005, який політруки донесли до кожного бійця: «Перед пригнобленими народами Польщі постала загроза повного розорення і побиття із боку ворогів. У Західній Україні і Білорусії почалися виступи та повстання селянства».

Вступивши на польську територію, «визволителі» не побачили повстанців. Та й «поневолювачі» не особливо їм чинили опір. Тому з перших днів почалася внутрішня драма в рядах Червоної армії. «Нервове напруження було надзвичайним, — пише історик Владислав Гриневич. — Варто було кому-небудь випадково вистрелити, одразу здіймалася страшна стрілянина».

У перший день окупації радянський літак під Дубно обстріляв колону 8-го стрілецького корпусу Червоної армії. А 18 вересня на підході до Сарн бійці 60-ї дивізії збили свій розвідувальний літак. Усього під час вторгнення через «дружній вогонь» постраждали шість сталінських соколів.

У наступальному війську панувала тотальна плутанина. 19 вересня біля прикордонного Костополя 87-та стрілецька дивізія вела бій із двома польськими піхотними полками. Несподівано там з’явилися загони 52-ї та 64-ї радянських дивізій — між своїми почався справжній бій, у якому загинули 12 і було поранено 25 вояків.

Плакат радянського агітпропу 1920 року. У подібних образах сусіди-поляки подавалися радянським громадянам до кінця 1939 року / Фото: DR

Під час захоплення міста Ходорів поляки спробували оборонятися біля цукрового заводу, і радянський 148-й кавалерійський полк попросив підкріплення. Штаб послав п’ять танків, на момент прибуття яких, поляки вже відійшли. Радянські кавалеристи сприйняли підмогу за ворожий наступ і відкрили вогонь по своїм: загинув червоноармієць, двоє танкістів, була знищена гармата і пошкоджено танк.

У Тернополі після того, як місто захопила 18 вересня Червона армія, три дні не вщухали хаотичні перестрілки з усіх видів зброї, із застосуванням танків і важкої артилерії. А все тому, що з дзвіниці костелу хтось нібито полоснув кулеметною чергою по червоноармійцям. Хоча ні стрільця, ні зброї так і не знайшли.

Серед усіх загиблих у тій кампанії червоноармійців — а це близько 1,5 тис. бійців — кожен п’ятий отримав кулю від своїх.

Змішання почуттів

За кілька днів до початку Другої світової, в кінці серпня 1939 року, радянський агітпроп різко перестав описувати злодіяння фашистських загарбників, які перетворилися на «німецькі війська», натомість почав лаяти панську Польщу.

Критика ця була небезпідставною: отримавши незалежність після Першої світової, польські еліти взялися будувати унітарну державу. Вимоги західних українців про автономію Варшава всіляко ігнорувала. А в листопаді 1930-го провела військову операцію з умиротворення (пацифікації) галичан — у всіх українських селах і містах поляки провели грубі обшуки з метою вилучення зброї та «екстремістської» літератури, а доросле чоловіче населення піддали публічному побиттю. За це в червні 1934-го бійці Організації українських націоналістів (ОУН) стратили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

З 1936-го Польщею стало керувати Друге відділення генштабу Війська польського. Історик того часу Владислав Побуг-Малиновський назвав цю структуру мафією. Він писав: «Навіть тупі поручики і капітани мали важливіший голос за міністрів». Національне питання вони вирішували так: «З українською меншиною не морочитися, а просто тримати за морду».

До 1938 року в Польщі зруйнували близько 100 православних церков, багатьом із яких було по кілька століть.

Проте, коли німці 12 вересня були вже на шляху до Львова, багато українських лідерів звернулися до одноплемінників із відозвою стати на захист міста і польської держави. Серед них був Василь Мудрий, засновник Українського національно-демократичного об'єднання, найбільшої українській партії Польщі. Митрополит Андрей Шептицький також закликав відкласти з’ясування стосунків із поляками на потім. Таким чином, у складі Війська польського з німцями билися до 200 тис. українців.

Червоноармійці розглядають зброю, відібрану в загонів Війська польського після капітуляції Львова, вересень 1939 року / Фото: NAC

21 вересня Львів здався Червоній армії, яка вдарила захисникам міста в спину. Генерал Владислав Лангенер, який командував обороною, сказав тоді представникам радянського командування: «У Львова був вибір, кого впускати до своїх стін — німців чи більшовиків. Із німцями ми ведемо війну, і місто відважно б'ється із ними вже десять днів. Вони, германці — вороги всіх слов’ян. Ви ж — слов’яни, тому ми хочемо віддати місто саме вам».

«Наші почуття були неясні, — писав архітектор Роман Волчук, який навчався тоді в останньому класі львівської української гімназії. — З одного боку, завалилася ненависна Польща, є вже соборна Україна, урядові накази на стінах українською мовою. З другого боку — серп і молот, арешти і вивози на схід чільних політиків».

Волчук згадував, як у кінці 1930-х у дворі Львівської політехніки постійно збиралися польські студенти з радикального руху Національна демократія. «Вони ганяли вулицями з палицями в руках, вигукуючи: „Бий жида і русина!“ А тоді ховалися за огорожею Політехніки, до якої поліція не надто, зрештою, стурбована порушенням громадянських прав жидів і українців, не мала легального доступу».

Тому окупація Союзом Західної України в перші місяці викликала у частини місцевого населення невдаваний ентузіазм. Професор тієї ж Політехніки Гуго Штейнгауз згадував: «Велика маса [єврейської] бідноти, що мешкала за [опернім] театром, вийшла на зустріч більшовикам, прикрашена кокардами та зірками, що викликало сміх у російських офіцерів. Інші роззброювали польських офіцерів, на вулицях цілували і гладили гармати. Була в тому радість вціління від Гітлера, була втіха з того, що позбулися нашого власного режиму, що притьмом наближався до фашизму».

Вибори, вибори

На 22 жовтня 1939 року нова влада призначила вибори до Народних зборів Західної України. Цей форум мав визначити подальший шлях розвитку регіону.

Ще до голосування у галицькі міста і села зі сходу ринув потік партактивістів, які зразу викликали у місцевих неприязнь. Насамперед через свою неграмотність.

До Львова, якому Кремль приділяв особливу увагу, на роботу прибули близько 4 тис. комуністів і кандидатів у члени ВКП (б), але вищу освіту з них мали тільки 470 осіб. У половини за спиною була лише початкова школа.

Майбутній письменник Михайло Подворняк згадував про атмосферу перед виборами в селі Поромів (зараз — на заході Волинської області): «Життя ж під новою владою з кожним днем ставало нестерпним. У людей вичерпалися […] речі першої потреби. Вони важко зітхали і стиха жаліли за минулою Польщею. До села тепер майже щодня приїздили з району різні представники, часто військові. В школі відбувалися безконечні нудні збори. [Промовці] змальовували яскравими фарбами радісне і щасливе життя в Радянському Союзі, а жінки, заохочені вдома своїми чоловіками, не давали їм говорити і засипали запитаннями, ніби горохом:

— Товаришу, а чому не привезете мила, сірників, нафти?

— Та абажді, бабка, всьо будєт. Тєпєр война, нєт время єтім заніматься, а у нас всьо єсть, сколько завгодно … Абаждітє, всьо будєт…

Напередодні виборів жителі Поромова ще раз зустрілися із районним начальством. «Велика площа перед школою була заповнена народом, ніде яблуку впасти. Попереду тільки жінки, за ними — чоловіки. Всі стоять як на похоронах», — писав Подворняк.

День виборів до Народних зборів у Трускавці, 22 жовтня 1939 року / Фото: Фотографії Старого Львова

Селянам призначили згори невідомого їм кандидата-комуніста, і вони просили замінити його на когось із місцевих. Голава району відповів: мовляв, уже пізно, бо ж вибори завтра. Натовп вибухнув гнівом. «А ково ж ви хатітє? — сердитим голосом запитав голова району. — Хатітє Польщі?» Йому відповіли: «Не хочемо ні Польщі, ні вас. Хочемо свою Україну!».

Наступного дня все село прийшло голосувати. «Увечері ми перерахували голоси і вжахнулися. На кілька тисяч виборців із нашого великого села ми знайшли тільки 38 важливих голосів [за надісланого комуніста], — писав Подворняк, який входив до виборчкому. — І коли б Сталінові та Молотову сталася хоча тисячна доля того прокльону, що писалося на бюлетенях, то вони того самого дня повмирали б. Але вони не померли».

У сусідніх селах було те ж саме. Але це вже не мало значення. На тому ж тижні районна газета повідомила, що вибори пройшли з ентузіазмом і народ проголосував за правильних кандидатів.

Чесніше пройшли вибори у великих містах, особливо у Львові. Там радянська влада вмовила балотуватися до Народних зборів відомих і поважних людей. Депутатами стали лікар-фтизіатр Мар’ян Панчишин, син письменника Івана Франка Петро, композитор Василь Барвінський.

Народні збори відкрилися вже за чотири дні після виборів у приміщенні Львівської опери. Прибули всі 1484 обраних депутати. Головував професор-мовознавець Кирило Студинський, який брав участь у розробці українського правопису в Харкові у 1928 році.

Доповідачів жорстко проконтролювали. Наприклад, текст виступу Панчишина Тимчасове керівництво Львова скоротило вдвічі і додало заздоровниць Йосипові Сталіну. «Казали переписати і говорити те, що вони благословили. Нічого не поробиш», — сумно погодився лікар.

Після триденних полум’яних закликів збори проголосували за чотири декларації: про встановлення радянської влади, про входження до складу СРСР і возз'єднання з УРСР, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і промисловості.

Ще через три дні, 31 жовтня, західноукраїнські делегати вже у Кремлі на позачерговій сесії Верховної ради попросилися до складу СРСР.

Делегати Народних зборів Західної України на позачерговій сесії Верховної ради СРСР. Звернення про прийняття регіону до складу Союзу читає син письменника Івана Франка Петро, 31 жовтня 1939 року / Фото: DR

Жити по-новому

Запевнення нової влади у швидкому забезпеченні достатку відразу спростували її ж солдати. Польський соціолог Ян Томаш Гросс вже після війни зібрав спогади місцевих жителів про червоноармійців. У одному з них йшлося: «Важко було повірити, що більшовицькі солдати такі обідрані. Гвинтівки висіли на мотузках, а замість ременів вони підперезані ганчірками. Коні виглядали, як скелети».

У зайнятому Червоною армією Львові, цитував Гросс іншого оповідача, радянські солдати й офіцери десятками купували циркулі, ґудзики, пачки зошитів і кілограми мила. Магазини з тканинами спустошили за кілька днів.

Радянська влада одразу ж зрівняла злотий і рубль, хоча до війни польська валюта була в 3,3 рази дорожчою за радянську. Банки отримали розпорядження видавати з особистих довоєнних заощаджень одноразово тільки по 300 руб. Про наступний «транш» населенню не повідомили.

Майбутній польський письменник Тадеуш Віттлін був свідком сцен, коли радянські солдати десятками закуповували наручні годинники. У Москві вони коштували 300−400 руб., а у Львові — 30 злотих. Тому «визволителі» зі своєю, нехай і невеликою готівкою, не знали міри покупкам. «Годинник на руці в радянському суспільстві не тільки рідкість, але також доказ культури і предмет гордості, — писав Віттлін. — Їх носять на рукаві сорочки, а військові надягають на манжет кітеля. Щоб уже кожен здалеку міг помітити і з належною повагою ставитися до такого громадянина».

У січні 1940-го Микола Горлінський, заступник наркома внутрішніх справ УРСР, доповідав уряду про численні відрядженнія чиновників до щойно приєднаних областей. «Особи, які туди виїжджали, більшу частину часу присвятили особистим закупівлям і не привезли даних про промисловість, що було основним завданням їхньої поїздки», — повідомляв Горлінський.

Службові відрядження на захід із метою закупівлі речей, які потім перепродували, були поширеним явищем, стверджує історик Володимир Баран. Особливий інтерес викликали годинники, килими, друкарські машинки, кришталь, антикваріат.

Із приходом більшовиків уперше за багато років у Львові з’явилися черги. Адже на ринку чорний хліб ішов по 3−4 руб. за кг., коли держціна була 65 коп. Вартість пшеничного борошна зросла вчетверо, яєць — уп’ятеро, картоплі — усемеро. Дефіцитом став цукор — на ринку за нього давали по 80 руб. за кг. Тоді, як середня зарплата у СРСР в 1940-му становила 339 руб., а в 1941-му — 357 руб.

Інфляція пояснювалася більшовиькою забороною приватних закупівель. Постачання населення покладалося на Укоопспілку, а кадрів для заготовок вона не мала. В одній із доповідних записок НКВС УРСР до українського уряду повідомлялося: «На цій підставі навіть виникли загороджувальні загони, які затримували в передмістях селян з продуктами на продаж і здійснювали незаконне вилучення».

Хлібний ряд на львівському ринку, 1934 рік. Після анексії Західної України Радянським Союзом ціни на хліб у містах регіону виросли ушестеро і більше через заборону селянам вільно продавати там свої товари. Натомість села потерпали від нестачі промислових виробів / Фото: Lousie Arner Boyd

Конфіскат звозили на склади, звідки він невдовзі потрапляв на чорний ринок. Наприклад, у Рівненському торговому відділі зібралося таких товарів на 2 млн руб., із них восьму частину незаконно розпродали. Керівництво Луцького торгвідділу спустило конфіскату на суму 100 тис. руб.

У містах масово закривалися магазини. Станом на 1 лютого 1940 року в Луцьку працювали тільки 66 продмагів із 375 довоєнних, у Ковелі — відповідно 92 з 195, в Тернополі — 53 з 280, в Дрогобичі — 32 із 232, у Самборі — 17 із 300.

Радянські цінності

На початку 1940-го на екрани СРСР вийшов документальний фільм Олександра Довженка Звільнення. Переважно він висвітлював роботу Народних зборів, але перед цим режисер, який сам писав сценарій, показав «плачевне» життя Західної України до приходу Червоної армії. Наприклад, повідомив, що 60% усіх дітей у краї хворі на рахіт і туберкульоз. Або що третина населення Львова не мала роботи.

Останнє твердження особливо ображало глядачів. До кінця вересня 1939 року в радянському полоні опинилися десятки тисяч здорових чоловіків, призваних у Військо польське. Більшість їх вивезли вглиб СРСР. А до літа 1941-го із захоплених земель депортували в Сибір і Казахстан понад мільйон поляків. Тому в анексованих областях гостро бракувало робочих рук, навіть на будівництві доріг, за які нова влада взялася насамперед.

У перші місяці окупації перешили залізницю від Львова до Перемишля, замінивши європейське полотно на ширше радянське. Почалося будівництво шосе від Новограда-Волинського, який до 1939-го був у складі СРСР, до Львова. Оскільки місцеве населення на цю роботу було не загнати, туди кинули 25 тис. полонених і прислали 200 студентів Московського і Харківського автодорожніх інститутів.

Однак у своєму фільмі Довженко показав, як на львівському вокзалі у вагони сідають непогано одягнені молоді люди, а за кадром звучало: «Безробітні громадяни від'їжджають до Радянського Союзу на роботу».

Читайте також:

Класика пропаганди. Як у XX столітті Кремль знайшов спільного ворога в ізраїльських сіоністах і українських націоналістах

Насправді ще 3 жовтня нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія наказав військовополонених українців, білорусів та інших жителів «звільнених» регіонів розпустити по домівках. Але вже через тиждень начальник ГУЛАГу Василь Чернишов послав до кількох таборів по розпорядженню, у яких йшлося: «Відібрати добре одягнених, фізично здорових 1700 осіб і підготувати до відправки на роботи». Полонені зайняли місця на рудниках Кривбасу, шахтах Донбасу і заводах Запоріжжя. Таких само «добровольців» постачав і Львів.

У червні 1940-го, коли СРСР відібрав у Румунії Буковину і Бессарабію, Довженко вже по-іншому дивився на радянізацію. Думки режисера, переказані агентом, виклав у рапорті лейтенант держбезпеки Чекалдикін. «У Західній Україні нас зустрічали минулого року дивовижно, а тепер ми довели до того, що там шириться повстанський рух, — казав Довженко. — Гуцулів виселяли з прикордонних районів, робили тисячі ляпсусів. Тепер те ж саме і в Буковині. Хапають без розбору людей — правих і винуватих. Ми туди несемо нашу грубість, неделікатність, некультурність».

За півтора року в тюрмах НКВД за антирадянські настрої були по-звірячому закатовані тисячі жителів Західної України.

А в кінці червня 1941 року в регіон заявився новий «визволитель» — німецький вермахт, зі своїм аналогом НКВД — гестапо.

Цей матеріал опубліковано в № 33 журналу НВ від 12 вересня 2019 року