Вже на 18-ту добу радянсько-німецької війни, 9 липня 1941 року, війська вермахту взяли Житомир і зайняли позиції на схід від міста. До Києва залишалося менше 100 км.

«Київ у нападах гарячки, що межує з панікою, перемінився у місце цілковитої розгублености. Усюди метушня, немов у вулику. В установах і на підприємствах спішно палять документи», — згадував про тодішню атмосферу в столиці радянської України Олександр Скоцень, львів'янин, якого після анексії Союзом Західної України перевели до Києва, де він грав за місцеве Динамо.

Сам він у ті дні шукав, як вибратися з міста, і зазначив: «Залізнична станція переповнена людьми — не пройти. Евакуюють в першу чергу начальство й їхні сім'ї».

Читайте також:

Історія в одному фото. Радянські робітники перекачують нафту в цистерни нацистів влітку 1940 року

Подібну картину спостерігав письменник Аркадій Любченко. Описуючи евакуацію з будинку кооперативу Робітник літератури (на нинішній вул. Богдана Хмельницького), яка відбувалася 1 липня, він уточнив: «Ще вночі поїхали „найвельможніші“ [письменники і поети] — Павло Тичина, Максим Рильський, Петро Панч, Натан Рибак та інші. Бачу: стоїть автобус біля під'їзду, і туди вантажать валізи і вузли… [письменник і критик Олександр] Копиленко пре колосальний клунок, загорнутий у килим, аж піт бідоласі виступив… А всередині автобуса вже сидить Смілянська [дружина письменника Леоніда Смілянського] з дитиною, ще хтось із жінок із дітьми. Він силою, тюком, грубо, нахабно витісняє звідти дітей. Зчиняється крик, лайка, скандал».

У цих рядках Любченко описав не просто своїх сусідів-утікачів, а приголублених владою діячів, які головували на товариських судилищах над колегами по цеху, що відмовлялися прославляти радянський лад.

Поки комуністи бігли, йшли і відступали з Центральної України на схід, у регіон готувалися увійти учасники Організації українських націоналістів (ОУН), яка діяла переважно в західних регіонах. Вони планували створити свої держструктури на залишеній більшовиками території.