«Місто зливати ніхто не буде». Чому Слов’янськ не повторить власну історію 2014 року, — розповідає його мер Вадим Лях
Очільник стратегічно важливого для Донбасу Слов’янська — про готовність міста до оборони, евакуацію цивільних і теперішні умови життя
Війна з Росією у 2014 році фактично почалась зі Слов’янська — 110-тисячного міста на півночі Донецької області. Тоді ЗСУ зуміли відновити контроль над цим районом, від якого фронт суттєво віддалився. Але тепер війна — вже у вигляді повномасштабного вторгнення росіян — знову впритул наближається до Слов’янська: окупаційні сили атакують на цьому напрямку, намагаючись досягти своєї мети — захопити усю адміністративну територію Донеччини.
Тож перед мером міста Вадимом Ляхом постають складні питання — як максимально допомогти ЗСУ втримати Слов’янськ і забезпечити евакуацію його мешканців.
У листопаді 2020 року Ляха вдруге обрали міським головою. Тоді з ним конкурував проросійський кандидат від ОПЗЖ Павло Придворов та Неля Штепа, скандальна колишня очільниця міста, яку у 2014-му підозрювали у підтримці сепаратистів. І хоча Лях колись був депутатом Партії регіонів, а у 2020-му балотувався від Опозиційного блоку, але у порівнянні з опонентами мав більш проукраїнську риторику і виявився компромісною фігурою для місцевих мешканців.
Із початком повномасштабного вторгнення Росії Лях очолив Слов’янську міську військово-цивільну адміністрацію і залишається працювати у місті, навколо якого незабаром може загостритися ситуація.
Про те, як місто готується до оборони, НВ поговорив із Ляхом ввечері 27 червня, — зранку того ж дня росіяни обстріляли місто касетними боєприпасами.
— Як виглядає ситуація у місті зараз? Чи збільшилася кількість обстрілів за останній час?
— Уже весь минулий тиждень і на початку цього, на жаль, нормою стало те, що місто обстрілюється із РСЗО [реактивної системи залпового вогню]. До цього це переважно були нічні обстріли і як правило жертв вдавалося уникнути. Прилітало у будинки, які були або порожні, бо звідти виїхали люди. Або, якщо це була багатоквартирна забудова, то були тільки зовнішні пошкодження. Але от у понеділок [27 червня] був обстріл касетними снарядами з РСЗО десь о 8.30 ранку, як раз коли люди були на вулиці. Одна людина загинула і четверо отримали важкі поранення. Тобто, місто вже обстрілюється із РСЗО, раніше такого не було.
— Після того, як ЗСУ вийшли із Сєвєродонецька, що знаходиться східніше, багато хто прогнозує, що російська армія відновить спроби наступу на Слов’янськ. Як до цього готується місто?
— Якщо казати про місто, то воно готується до цього вже 4 місяці. Тому що Російська Федерація, як ви пам’ятаєте, казала спочатку про велике оточення, потім про мале, середнє. Але у будь-якому разі тепер зрозуміло, що після ситуації у Сєвєродонецьку наступ [на Слов’янськ] стає усе більш реальним. Спроби з боку Російської Федерації були і минулого тижня, але ЗСУ відбивали ці атаки. Тому як далі буде розвиватися ситуація, подивимося. Зрозуміло, що така велика концентрація російських військ — не просто так. Вони приїхали не для того, щоб подивитися на Слов’янський курорт. Їм поставлена конкретна задача. Але наскільки вони її зможуть виконати? Відповідь багато у чому залежить від наших збройних сил.
— Які найголовніші проблеми і головні завдання у вас зараз?
— Найголовніші два моменти. Перший — це робота критичної інфраструктури. Тому що у місті залишається біля 23 тис. людей, серед них велика кількість дітей — в районі 4 тис. Тому вода, світло — це все дуже важливо. Але навіть більш важлива на цьому фоні евакуація. Тому що це про безпеку людей. І завдання зберегти їм життя. Та на жаль я бачу, що евакуація йде не такими темпами, як хотілося б.
— Волонтери кажуть, що ті люди, які хотіли і були готові виїхати з Донбасу, вже виїхали. Натомість залишаються ті, кого дуже складно вмовити. Ви намагаєтеся якось переконати людей виїжджати?
— Звісно, намагаюся. Люди нарікають на канонаду. Кажу: «Виїжджайте». Відповідають: «Нам нікуди і ні за що». Пояснюю, що вас вивезуть безкоштовно, розселять і будуть годувати. Але це не аргумент для них. Бачу, що люди вже звикли до канонади, звикли до того, що нема води. Багато хто живе у приватному секторі, де є свердловини, плюс ми розвозимо людям воду. Є також гуманітарна допомога, соціальні виплати усі виплачуються. Напевно страх опинитися подалі від власного дому їх більше лякає, ніж те, що може початися дійсно складна ситуація. Я, як керівник міста, який спостерігав за евакуацією із Сєвєродонецька, Лисичанська, Ізюму, Лиману, яка йшла через Слов’янськ, розумію, що ті люди, які сьогодні відмовляються виїжджати, завтра в одному халаті і в одному капці будуть тікати і благати їх терміново вивезти через щільні обстріли.
— Як сьогодні організована евакуація?
— У нас є два напрямки евакуації. Усі вони через Дніпро. Є основний маршрут. Якщо люди згодні їхати, їх везуть до Покровська і звідти залізницею до Дніпра, а далі в інші області. На безпечному боці їх зустрічають різноманітні благодійні організації, волонтери, церкви. Розміщують їх на турбазах, у пансіонатах, забезпечують харчуванням. Інший напрямок — більш короткий. Ми вивозимо людей у Дніпро і там вони вже самі визначаються, куди їм хочеться їхати далі. Можна скористатися такими ж волонтерськими центрами, які є у кожній області, звернутися до них.
Крім того, з перших днів, як тільки почалася евакуація, ми евакуюємо не тільки тих, хто самостійно ходить, а й лежачих, маломобільних, людей з психічними захворюваннями, які залишилися сам на сам з цією бідою. Нам допомагають Лікарі без кордонів і інші організації. Лікарі супроводжують їх у спеціальному вагоні, везуть у Дніпро, а там вже людей розподіляють по медичних закладах по всій Україні, в залежності від діагнозу. Нікого не кидають.
— Які умови для життя у місті зараз? Електрика, газ, вода, — що у місті є, а чого нема?
— Газу нема вже давно. Води нема фактично вже місяць. Вона з’являється на кілька годин і зникає, тому що неможливо полагодити пошкодження. У деяких районах води нема вже місяць. Тому можна вважати, що води у місті нема. Так само із електроенергією: вона є, але [окупанти] періодично б’ють по інфраструктурі і потім вона зникає. Для того, щоб відремонтувати, бригадам треба виїжджати за місто, — туди, де тривають бойові дії і куди ще більше прилітає, ніж у місто. Це усе дуже складно, тому місто звикає жити вже у нових реаліях. Поки що багато чого вдається відремонтувати і відновити. Але чим далі, тим складніше це робити.
— Що у місті працює? Аптеки, магазини?
— Незважаючи на складну ситуацію, люди отримують усе необхідне. Усі соцвиплати, пенсії, субсидії, — усе виплачується. Люди можуть скористатися банкоматами, їх небагато працюючих у місті, але вони є. Можна зняти нараховані гроші готівкою. У місті працюють усі продуктові магазини, увесь необхідний асортимент постачається. Працює ринок, де є і домашні продукти, молоко, кефір, сир. Також працюють чотири соціальні їдальні, — за рахунок бюджету ми годуємо малозабезпечених. Усі, хто хочуть безкоштовно пообідати, — вже 4-й місяць ми надаємо таку послугу. Це окрім роздачі гуманітарної допомоги різним категоріям громадян. Гуманітарна допомога роздається як по лінії держави, так і через обласну і військову адміністрацію Слов’янська. Таким же чином діють різноманітні благодійні організації, які самостійно розподіляють медикаменти, продукти і інші речі серед мешканців міста.
— На відміну від більшості регіонів України, які тільки з 24 лютого зрозуміли, що таке повномасштабна війна, ваше місто знає війну з 2014-го. Чим для вас відрізняється нинішня ситуація?
— У 2014-му Слов’янськ захопили чоловік 50, місто фактично здали. Сьогодні ця ситуація кардинально відрізняється. За кожне місто в Україні точаться бої. І, відповідно, ніхто нічого не віддасть. Ніхто не збирається щось здавати і зливати. Це перше. З точки зору умов життя під час війни, то у 2014-му місто також було без комунальних послуг і доволі довго, аж до звільнення. І, відповідно, деякі люди вже знають, що це таке: бути без води, без електроенергії. Але сьогодні можу сказати: незважаючи на те, що вже 4 місяці йде повномасштабна війна, усе ще вдається підтримувати інфраструктуру не лише у місті, але й в області, — це взаємопов'язано.
— Російська армія, судячи з її дій, з масованих обстрілів та бомбардувань міст, намагається знищити увесь Донбас. Чому росіяни так себе поводять з регіоном, який вони, на словах, намагаються «захистити»?
— Усі ті наративи, які лунали у 2014-му, — про «русский мир», сьогодні сама ж Російська Федерація знищила своїми діями. Якщо ще й були люди, які підтримували Росію, то зараз їх залишилася мізерна кількість, саме через такі дії Росії. З чим це пов’язано? Я про це думав. У 1990-х і 2000-х, коли був розгул бандитизму, було життя «по понятіях», і було поняття «для лохів». Так от, весь цей «русский мир» — він виявився для лохів: це усе — оболонка, яка під собою не має нічого, крім обману за великим рахунком.
— До початку повномасштабного вторгнення у Слов’янську жило близько 100 тис. населення, зараз залишилося 23 тис., тобто четверта частина. Ще рано казати про повернення до мирного життя, але як ви думаєте: після війни люди повернуться у свої міста на Донбасі?
— Безумовно. Як тільки припиняться бойові дії, повернуться. Багато хто хоче повертатися, сумують за домом. Пишуть, телефонують. Деякі люди навіть намагалися повернутися. Приїжджали на 2−3 дні. Але одна річ, коли ти живеш спокійно у Львівській області, і інша, коли ти приїжджаєш у місто, де постійно канонада, нема води, зникає світло, лунає повітряна тривога. Для людини, яка до цього не звикла чи відвикла, це великий психологічний стрес. Тому повернувшись на 2−3 дні, багато хто виїхав знову. Люди приїжджали на своєму транспорті, забирали якісь свої речі і їхали.
— Якщо буде реальна загроза окупації Слов’янська, ви поїдете з міста?
— У полон я не збираюся. Залишатися у місті, якщо воно буде не під українським прапором, я не буду.
