Потяг до життя. Кого і як вивозить з лінії вогню евакуаційний рейс Покровськ-Дніпро-Львів — репортаж НВ
Евакуаційний залізничний потяг Покровськ-Дніпро-Львів попри великі ризики щоденно вивозить сотні людей із Донбасу у безпечніші місця.
Порожній потяг, що прямує із Дніпра у місто Покровськ на Донеччині, за 10 хвилин прибуде до місця призначення. На годиннику 15.10.
19-річна дівчина у великих окулярах старанно збирає різноманітні папери, що розкладені на столі у купе. Це Наталя Куличковська, провідниця евакуаційного рейсу Покровськ-Дніпро-Львів, який щоденно безплатно вивозить людей з війни у відносний мир. Для неї це шлях додому — у Покровську вона народилася.
Куличковська пішла працювати на Укрзалізницю (УЗ) одразу після закінчення технікуму у місті Лиман Краматорського району Донецької області, яке зараз штурмують російські військові. «Встигла відучитися. Бо зараз вже нема ні мого технікуму, ні гуртожитку. Усе знищено», — тихо зізнається зовсім юна провідниця.
Її взяли на роботу 9 місяців тому, три з яких припали на війну. Це друга поїздка дівчини на евакопотязі. «Коли я бачу, що люди їдуть, а моя родина досі тут, це дуже боляче. Я їм пропонувала виїхати, але вони не хочуть», — з сумом розповідає вона.
За 10 хвилин, коли поїзд зупиняється на залізничному вокзалі Покровська, до вагону підходить мама Куличковської із двома молодшими братами, аби коротко поговорити з донькою.
А навколо збираються охочі виїхати.
За даними Донецької обласної військової адміністрації (ОВА), до 24 лютого на контрольованій Україною території області проживало 1,67 млн людей, а зараз залишилося десь 360−370 тис. Спочатку від'їжджало багато людей, але згодом потік суттєво зменшився.
Та останнім часом, після погіршення стану справ на фронті й активізації наступу ворога, кількість добровільних евакуйованих знову почала зростати. 24 травня, коли у Покровську побувало НВ, у потяг, що складається із 7 вагонів, сідали 300 людей. Вони прибули на вокзал із різних гарячих точок Донбасу автобусами волонтерських організацій.
Роман Жиленков, колишній спортивний тренер та приватний підприємець, а нині — волонтер команди Восток SOS, стоячи на пероні, розповідає НВ, що займається евакуацією із початку березня. Мешканець міста Кремінна на Луганщині, спочатку вивозив людей звідти. Але потім Кремінну окупували росіяни. Жиленков встиг вивезти родину у Дніпро, і тепер щоденно евакуює мешканців Бахмуту.
Ситуація на Донбасі поступово погіршується, констатує він. Більшість із тих, хто хотів виїхати, вже давно це зробив. Але залишилися найуразливіші категорії: маломобільні люди, інваліди, самотні пенсіонери, у яких немає навіть родичів. Хоча волонтери і досі вивозять родини з маленькими дітьми, які до останнього сподівалися, що бойові дії вщухнуть.
Вмовити літніх людей на евакуацію — надскладне завдання, каже Жиленков. «Ввечері складаєш список: записуються 20 людей. Зранку починаєш обдзвонювати, а їх вже 10 — тих, хто згоден. Приїжджаєш на місце і по факту забираєш лише 7», — розповідає він.
Волонтер вказує на двох стареньких жіночок, що стоять біля вокзалу, але не сідають у вагон. Їх привезли з Авдіївки на евакуаційному автобусі у Покровськ. Та жінки, як виявилось, приїхали лише для того, щоб отримати пенсію. «Авдіївку зараз дуже сильно обстрілюють, чому ви не їдете?» — цікавиться НВ у однієї з них, 85-річної Ані. «Мені страшно, ми у підвалах живемо, але у нас вже 8 років ці обстріли», — пояснює вона і запитує, як же їй тепер повернутися з Покровська в Авдіївку. Що їй відповісти, не знають ані НВ, ані волонтери.
Операція Евакуація
Начальник потяга Тетяна Віслогузова каже, що евакуаційний рейс специфічний. «Зазвичай пасажири їдуть потягом кудись відпочивати, або у гості, або у якісь відрядження. Вони знають куди їдуть і це переважно щасливі люди. А тут люди у відчаї, вони втратили все і не знають, куди прямувати далі», — пояснює вона.
На такому рейсі для працівників УЗ найскладнішою є навіть не організаційна робота, — її швидко налагодили, а страшні розповіді пасажирів. Річ у тім, що всередині потяга по дорозі до Дніпра співробітники залізниці ще й оформлюють документи пасажирам на отримання грошової допомоги від держави. Тому і вислуховують багато історій. «Наприклад, ввечері жінка розповідає мені, що виїхала з села, де тривають обстріли, є багато руйнувань, але її хата і ще кілька хат вціліли. А зранку вона приходить заряджати телефон і каже: мого села вже нема, усі хати зруйновані», — розповідає Віслогузова.
Олександр Бабіч, менеджер відділу соцполітики філії УЗ Пасажирська компанія, почав супроводжувати евакопотяги з Донбасу з початку квітня. Взагалі-то він лікар, на залізниці працює вже 28 років, по дорозі ще й проводить тренінги для персоналу з надання першої медичної допомоги.
Бабіч згадує, як 7 квітня виїхав із Києва і попрямував до Краматорська, де разом з іншими мав забирати евакуаційним потягом людей. Рейс запізнився. Прибувши зранку 8 квітня у Слов’янськ, він дізнався, що росіяни влучили ракетою Точка-У в залізничний вокзал Краматорська, вбили 60 людей, включно з дітьми, та поранили ще 100. Усі вони якраз і очікували на евакуацію. «Пасажирів [з Краматорська] привезли на автобусах у Слов’янськ. Усі були у шоковому стані», — пригадує Бабіч.
Він сам — місцевий, з Бахмуту. Медичну освіту здобував у Луганську, працював багато років і в Донецькій, і в Луганській областях. Його батьки досі у Бахмуті, де ситуація щодня погіршується. Але навіть йому, людині, яка допомагає іншим евакуюватися, поки що не вдалося вмовити рідних виїхати.
Після обстрілу краматорського вокзалу рейс із Покровська залишився єдиним пасажирським залізничним шляхом із Донецької області. «Звісно, нам страшно, — тільки ідіот не боїться. Але ми усі разом тут боїмося. Тому якось менше на кожного страху припадає», — каже Бабіч.
Трагічна старість
На вокзалі у Покровську потяг стоїть трохи більше години. За розкладом він має відправитись о 16.30, а за фактом — як вийде. Пасажири прибувають не одночасно, а групами. Лежачих привозять швидкі або волонтерські мікроавтобуси: у потягу є спеціальний вагон із підйомником для перевезення маломобільних.
Саме у ньому, під час зворотної подорожі до Дніпра, НВ зустрів двох сестер: 75-річну Катерину та 67-річну Раїсу. Обидві виїхали із одного села поблизу Бахмуту. Зважились на евакуацію після того, як у Лимані загинули їхні близькі родичі — ціла родина. «Це сталося минулого тижня. І тоді ми вирішили, що нам час їхати», — каже Катерина крізь сльози.
На полиці купе, у якому сидять сестри, у памперсі лежить їхній 73-річний рідний брат Олександр. Інвалід дитинства, він останні 27 років прикутий до ліжка, пережив інсульт і три роки живе із катетером. «Біля нього потрібно бути щохвилини, він потребує постійного догляду», — пояснює найстарша сестра.
Волонтери пообіцяли, що брата у Дніпрі покладуть у лікарню, а де будуть жити сестри, того вони ще не знають. «Я сама вже вся зігнута, ледве ходжу. Хто думав, що у старості нам доведеться так тікати?» — каже Катерина.
Але вона вірить, що разом з рідними повернеться додому. «Ми віримо у наших захисників і захисниць, посилаємо їм щоденно ангела-охоронця», — долучається до розмови Раїса.
У цьому ж купе їде незнайомий для них чоловік — 72-річний Іван із Бахмуту. Його у потяг заносили на ношах. «Вам є до кого їхати?» — дуже голосно запитує НВ у пенсіонера, який погано чує. «Ні. У мене в Харкові взагалі нікого нема», — відповідає той. «Діду, ми ж в Дніпро їдемо!» — уточнює Раїса. «У Дніпро? Та яка різниця, у мене ніде нікого нема», — каже Іван. За місяць до війни він поховав дружину і залишився сам. Виїжджати не хотів, — його забрали волонтери, оскільки у місті не було вже кому за ним доглядати.
Народжені у війні
Зі спеціалізованого вагона, у якому окрім прикутих до ліжка старих у цей день в окремому купе везли ще й лежачу психічно хвору жінку, НВ перейшов у плацкарт. Там медики вимірюють тиск людям, працівники УЗ заповнюють документи пасажирам, щоб одразу на вокзалі вони змогли отримати грошову допомогу.
Тут усім вистачає місця: людям, собакам, котам, хворим і здоровим. Люди не висувають якихось претензій.
Ось родина із немовлям. Два тижні тому 23-річна Юлія народила у Торецьку хлопчика Артема. Це її друга дитина, але зареєструвати малюка вона поки що не змогла: свідоцтво про народження у Торецьку зараз отримати неможливо. Місто, розташоване всього за 25 км від окупованої ще у 2014-му Горлівки, щоденно потерпає від жахливих обстрілів.
Тепер Юлія, її чоловік Костянтин та сусіди — бабуся Людмила і її 18-річна онука, вибираються разом у безпечне місце. «У Торецьку 3 місяці нема вже води. Так і народжувала», — розповідає Юлія. Родичів в інших регіонах ні в неї, ні в чоловіка нема. Вони сподіваються знайти житло у Дніпрі.
«Сидиш у будинку, тиша, а потім як усе почне трястися, ми з немовлям тікали у підвал, я його ковдрою накривала», — розповідає молода мама про останні дні життя у Торецьку. Виїхати родина вирішила після того, як уламок снаряда впав просто під двері їхньої хати.
«У мене 10 курочок, вийду на двір їм травички нарвати, а тут „піу, піу“ і я тікаю у будинок, — описує звуки ворожих обстрілів сусідка Людмила, якій за день до евакуації виповнилося 73 роки. — Ми тільки виїхали з міста і через 20 хвилин у нас жінку на базарі вбило».
У потягу в кожного — своя історія, пов’язана з війною. Наприклад, Наталя і її син Давид: вони довгий час не евакуювалися з Авдіївки через домашнього улюбленця — 9-річного чорного лабрадора Рафаеля. Сумний пес, лежачи поруч з ними на полиці, привертає увагу своїми великими розмірами і мовчазністю. «У місті дуже багато покинутих тварин, на це боляче дивитися», — зізнається Наталя.
Так само їй боляче дивитися на руйнування Авдіївки, яка й так сильно постраждала за роки війни. У 2014-му жінка вже виїжджала із міста до мами в область. Тепер це неможливо — туди зайшли вороги. «Тяжко навіть до родичів їхати. Змінюється їхнє життя і твоє. А залишати все, розуміючи, що ти їдеш у нікуди — це боляче і складно», — пояснює Наталя.
Гнітючу атмосферу рейсу розбавляє дитячий сміх. Це між собою граються маленькі діти, які щойно познайомились між собою. Вони їдуть в одному купе: родина з Бахмуту — Даша, її чоловік Саша та дворічний Мирон, а також Катерина з двома дітьми із селища Очеретиного.
10 червня молодшому сину Катерини Валентину буде 2 місяці. Вона народжувала його у Покровську і була єдиною породіллею в цей день у лікарні. «24 лютого розпочалися повномасштабна війна, а вам скоро народжувати. Що ви відчували у цей момент?» — запитує НВ у жінки. «Я нормально, а от чоловік кричав, що ми сильно поспішили з дитиною», — згадує вона.
Близько 20.00 евакуаційний потяг прибуває у Дніпро, де більшість евакуйованих виходить. Лише деякі з них прямують далі, у Львів.
За три місяці війни евакуаційними рейсами УЗ з Донбасу, за даними Донецької ОВА, виїхало понад 258 тис. людей, із них 62 тис. — із Покровська.
Зранку 25 травня, на наступний день після того, як НВ проїхався евакуаційним рейсом, росіяни обстріляли Покровськ, який до того вважався відносно спокійним містом. Поки що це не зупинило евакуацію: у той же день потяг Покровськ-Дніпро-Львів знову вивіз кілька сотень людей у безпечніші місця.
