«Війна може тривати і три роки». Яким буде великий наступ РФ і скільки потрібно людей, щоб його зупинити — інтерв'ю NV з Євгеном Диким
Війна з Росією може тривати і два, і три роки, вважає директор Національного антарктичного центру, екскомандир роти батальйону Айдар Євген Дикий. Але, переконаний він, шанс закінчити її у 2023 році ще не «профуканий».
Водночас Росія готується до нового великого наступу.
Яким він може бути і яку кількість українців необхідно мобілізувати, аби його зупинити, Дикий розповів в інтерв'ю Radio NV.
— Доволі сильно росіяни тиснуть на Вугледар. З’являються свідчення того, що вони туди зараз докладають максимум зусиль для того, аби якось відтіснити лінію фронту саме в цьому місці. Проте вдається утримувати нашим військам ці рубежі оборони. При цьому, з одного боку, видання Bloomberg говорить, що Росія готує масштабний наступ, який розпочнеться вже незабаром, десь у кінці лютого. З іншого боку, наші військові, які перебувають на позиціях у тому ж Вугледарі, говорять, що це і є справді великий наступ. Чи це вже початок великого тиску з боку Росії, чи все ще перевірка, підготовча стадія?
— Залежить від дефініцій, що називати великим наступом, а що — невеликим. Це більше медійні речі, аніж військові. Якщо під великим наступом мається на увазі щось, що має стратегічно переламати хід війни, дуже суттєво змінити, хто які території контролює, перемістити дуже значно лінію фронту, — то ні, те, що відбувається наразі, це 100% не такий великий наступ.
А що відбувається? Продовження наступу, який почався, м’яко кажучи, не сьогодні і не вчора.
Якщо ми згадали місто Вугледар, то нагадаю, що дуже запеклі бої за Вугледарську ТЕЦ, яка [розташована] на околиці міста (в межах міста, але не в житловій забудові), відбувались у травні-червні минулого року. Закінчилися тим, що з самої ТЕЦ довелося відійти, але далі закріпились і в житлові райони вже ворога не пустили. Тобто бої в Вугледарі із травня.
Але наразі вони значно посилилися. Іде натиск і це є частиною загалом тієї наступальної кампанії на Донбасі, яку росіяни розпочали десь… Давайте порахуємо. Запеклі бої за Бахмут ідуть шостий місяць. От це все насправді одна кампанія, її немає сенсу розділяти. Достатньо подивитися на карту.
Коли про це чуєш в медіа, виглядає, що Бахмут окремо, Соледар окремо, Вугледар окремо. А якщо просто подивишся на карту, поспілкуєшся з тими, хто там і кого перекидають так само з ділянки на ділянку (що характерно: по той бік фронту так само одні і ті ж частини перекидають із ділянки на ділянку), то розумієш, що насправді це все один наступ, метою якого є вихід на адміністративні межі Донецької області. Він триває вже шостий місяць.
Спершу вістря цього наступу було в Бахмуті. Була спроба взяти Бахмут у лоб. Спроба тривала понад чотири місяці, завершилася повним провалом, і навіть публічно визнаним провалом. Якщо ви пригадуєте те відео Пригожина на приємному нашому окові тлі, де купа чорних мішків із уже колишніми «вагнерівцями» лежать. Так от він тоді розповідав про те, що в Бахмуті 500 ліній української оборони. Насправді це чесний комплімент гарнізону Бахмута, що вони зуміли поставити себе так, що видаються за 500 ліній оборони.
Після того вони змінили тактику. Вирішили, що якщо Бахмут у лоб не береться, значить треба обійти його з боків. І тоді почалася битва за Соледар, який окремого значення не має, але має значення в контексті Бахмута. Поруч із Соледаром проходить одна з тих двох трас, по яких відбувається забезпечення гарнізону міста всім: боєприпасами, їжею, питною водою. Цими ж трасами вивозяться «трьохсоті». Соледар брали півтора місяця, взяли величезними жертвами з їхнього боку, буквально засипали трупами. У цьому випадку це не художній образ, це просто опис ландшафту. Засипали трупами руїни Соледара, взяли і таким чином поставили гарнізон Бахмута в дещо складніше становище.
Підкреслюю своє формулювання: поставили у складніше становище, бо до оточення там ще дуже далеко. До оточення їм ще воювати і воювати, ще трупів сипати і сипати. Але принаймні одна з двох трас опинилася під загрозою.
Бої за другу трасу ведуться в зовсім іншій точці, яка чомусь не висвітлюється медіа. Можливо, тому, що там маленьке село. Але насправді село Кліщіївка може виявитися не менш важливим, ніж місто Соледар.
Судячи з усього, на Кліщіївці вони таки застрягли, просування далі у них немає. Далі за Соледар вони теж поки прорватися не можуть. Місто віджали, але там, де треба вже від міста вийти на хоч трошки менше забудовану ділянку, от там їх уже зупинили.
Ті ж частини переміщуються буквально на пару десятків кілометрів і тепер на вістрі став Вугледар. Це все одна кампанія спроби витіснити нас із Донецької області і якось доповзти до її адміністративних меж.
До адміністративних меж їм ще, знаєте, як кажуть в народі, як до неба рачки.
Навіть якщо, не дай Господь, буде гірший сценарій і таки доведеться залишати Бахмут (це ще далеко не однозначно, але такий сценарій може бути), трагедії в цьому теж не буде.
Якщо вже доведеться, не дай Боже, йти з Бахмута, то логічно одразу слідом за ним залишати Сіверськ, просто навіть не витрачати там людей, а організувати евакуацію населення і відходити.
Але далі — величезна агломерація Слов’янськ-Краматорськ-Костянтинівка. З таким темпом просування цю агломерацію вони можуть брати рочки три.
Насправді ця вся донецька кампанія з їхнього боку має більш політичний характер, аніж військовий. З військового погляду вона безглузда, бо вони несуть втрати, неспівмірні з тим, що вони за ці втрати отримують. Це абсолютно неадекватна витрата живої сили, ресурсу, за те, що вони у відповідь отримують. Але оскільки насамперед стоїть саме політична, а не військова задача, то ніхто їх і не запитує: скільки треба, стільки трупів вони і покладуть.
Та їм дуже важлива програма мінімум: показати, що взагалі «все не так однозначно». Соледар, до речі, маленький, там було 13 тисяч населення у довоєнні, кращі часи. А до того останнє якесь помітне місто в Україні, яке вони взяли, — був Лисичанськ. Це перший тиждень липня.
От фактично з середини липня вони або у відступі, або в обороні. І їм дуже важливо показати, що «не все так однозначно», що «десь відступаємо, а десь наступаємо». Ну от «на Харківщині трошки відступили»: це нічого, що це «трошки» — половина Харківської області. Ну от «на півдні трошки відступили» і нічого, що це «трошки» — вся правобережна Херсонщина з містом Херсон. А натомість же «Соледар віджали, Бахмут ось-ось відіжмемо, а може навіть Вугледар відіжмемо». От про що йдеться.
У них стоїть політична мета показати, що десь вони ще в наступі. Програма максимум — вихід на адміністративний кордон Донецької області. Але до [виконання] цієї програми максимум майже так само далеко, як до Києва, я би сказав.
— Чи вірите ви у здатність Росії провести другу спробу широкомасштабного наступу на Україну?
— Саме в такому формулюванні питання ключове слово — спроба. У здатність Росії вчинити спробу я вірю, а от в успішність такої спроби — зовсім ні.
Що ми маємо на увазі під великим наступом? Ще кілька місяців тому виглядало, що росіяни всерйоз готуються «если надо, повторить»: що вони реально готуються до спроби повторити весняну кампанію минулого року, врахувавши відповідні помилки; що у них стоїть задача із мобілізованих зліпити такий собі контингент вторгнення 2.0 і знову спробувати піти на Київ, просто вже не заходити такими незахищеними колонами, врахувати, що їх зустрічатимуть не короваєм.
Ще пару місяців тому виглядало, що вони до цього готуються. Чесно кажучи, особисто я потирав руки в очікуванні. Тому що, по-перше, очевидно, що контингент 2.0 завідомо буде гіршим, ніж минулорічний. Просто немає того сержантського складу, молодшого офіцерського складу, та і «мобіки» — це не контрактники. Я вже мовчу про те, що і техніки у них за цей час не те, що не побільшало, а навпаки — суттєво поменшало. Тобто контингент буде завідомо ще гіршим, ніж те, що ми перемололи рік тому.
Натомість ми-то будемо зустрічати абсолютно інакше. Тоді єдиною їхньою сильною стороною було те, що, на жаль, з різних причин, які ми зараз обговорювати не будемо, тим більше, ми насправді причин не знаємо, але констатуємо факт: чомусь із півночі їх ніхто не чекав. А тепер їх не просто чекають. Тепер там усе повністю давно підготовлено — те, що називається «заходите, гости дорогие». Можна сказати, що ми їх буквально там зачекалися.
На мою думку, цей сценарій, якби вони захотіли повторити наступ на Київ, — це було би найкраще, що вони для нас могли зробити. Тому що це було би недовго. Тут ризикну уподібнитися Арестовичу, хоч ми з ним дуже різні зазвичай, і сказати про два-три тижні. От цей контингент 2.0 прожив би не довше, ніж два-три тижні, був би перемелений.
А далі би пішов ефект доміно, посипався б і їх контингент на фронті. Тоді ця війна мала би шанс закінчитися десь улітку.
Але зараз схоже, що росіяни тверезіше оцінюють свої можливості. Принаймні термін цього великого наступу на Київ увесь час зсувався. Спершу називали січень-лютий. Далі називали лютий-березень. В останніх оцінках я чув квітень. Теоретично до квітня вони ще біомасу нагнати можуть, хоча і то ще не факт. Тобто схоже, що все ж вони здулись із цим своїм планом максимум. Чесно кажучи, дуже шкода.
У якійсь західній аналітиці я вже чув оцінку, що вони спробують [піти у] великий наступ, але десь на осінь. Такий горизонт прогнозування зараз узагалі не видається можливим, тому що до осені дуже багато що зміниться на фронті. До осені буде відбуватися безліч подій на півдні, на сході України. І тому зараз говорити, на що вони будуть готові чи ні до осені, просто несерйозно.
А от із весною, судячи з усього, з наступом на Київ або, як ще його розписували, з наступом із Білорусі з відрізанням заходу України від центру, явно вже не складається. Мені дуже шкода, бо якби вони саме таку спробу вчинили, це було би те прикре самогубство, якого ми від них давно очікуємо. Та схоже, що вони теж це оцінили достатньо тверезо. На жаль, вони дійсно вчаться на помилках і не є настільки дурними, як би нам того хотілося.
Щоправда, призначення генерала Герасимова в цьому сенсі виглядає достатньо обнадійливим. Усе ж вони знову повернули на головнокомандування людину, яка поки що наробила найбільше помилок.
Є варіант великого наступу по лівому берегу. Це вже без Києва, без Білорусі. Це удар навіть не на Харків. Здається, вони зрозуміли, що двомільйонне місто братимуть 10 років. А це удар повз Харків на Полтавщину і синхронно удар із півдня, з запорізьких степів. Щоб основне наше військове угруповання зараз, яке знаходиться на Донбасі, опинилося під загрозою великого котла і або опинилось у цьому котлі з усіма наслідками, або ж було змушене відійти на лівий берег. І тоді фронт пройшов би по руслу Дніпра.
Можливо, таку спробу вони ще і зроблять, хоча, знову ж, не просто зараз. Зараз у них на це явно немає сил. Ми зараз живемо в дуже прозорому світі, дуже добре видно, де, коли, скільки їх концентрується. У найближчі тижні фізично немає кому навіть пробувати [створити] такі великі кліщі. Та до весни це те, що вони ще можуть спробувати. Я дуже скептично оцінюю шанси, що їм це вдасться, але сама спроба може бути.
А от найгірший для нас сценарій — це те, коли вони лише продовжують от так повільно, вистеляючи дорогу трупами, наступати, протискати на Донбасі, а більше ніде не рипаються. А всю цю величезну мобілізовану біомасу привозять на фронт і змушують їх не наступати, а окопатись, сидіти у глухій обороні. Цим ставлять нас перед фактом: «А от тепер ви як умієте цю оборону проривайте і звільняйте». От це найважчий і найгірший для нас сценарій. Його найбільше хотілось би уникнути.
— Чи доречно порівнювати широкомасштабну війну з Росією з Другою світовою війною в контексті мобілізації росіян? Зараз їхні пропагандисти закликають до так званої «священної війни» і подібного. Тоді СРСР захищався, наразі ж росіяни — агресори. Чи готові будуть росіяни мобілізуватися для такого найгіршого сценарію, коли вони трупами закидатимуть наші території?
— Я нагадаю, що СРСР у Другій світовій захищався, починаючи з 22 червня 1941 року. А до того, починаючи з 17 вересня 1939 року, разом із нацистською Німеччиною нападав на цілу низку незалежних держав. Нападав абсолютно неспровоковано, але кожного разу це пояснювалося.
У випадку удару у спину Польщі, яка в цей момент відбивала нацистську навалу, це пояснювалося тим, що «Польща ж усе одно впаде, їм нічим не допоможеш, а натомість ми врятуємо українців і білорусів».
Після цього був напад на Фінляндію, настільки неспровокований, що це грубо виглядало навіть для радянської пропаганди. Але чомусь раптом Фінляндія нібито (ні сіло, ні впало) обстріляла прикордонну радянську заставу з міста Виборг. І чомусь абсолютно випадково вже приготоване на кордоні Фінляндії до цієї провокації багатотисячне радянське угруповання почало туди наступ. А в Карелії було одразу сформовано радянський фінський уряд. Зверніть увагу, що радянські люди на ці абсолютно відверто загарбницькі війни йшли точно так само, як потім на оборонну війну після червня 1941 року.
Росіян зараз активно переконали, що як говорив Соловйов, здається, що «ценность человеческой жизни была сильно переоценена».
Цікавий аспект, що їхня нинішня пропаганда не лише про «священную войну», вона взагалі абсолютно некрофільська. Чесно кажучи, не знаю жодного іншого прикладу, де би людей мотивували йти і вмирати без якоїсь позитивної картинки майбутнього. У пропаганді зовсім немає такого елементу, що «вот разобьем хохлов и заживем». «Разобьем хохлов» — є, а «заживем» — немає.
І у радянської влади, і в нацистської Німеччини був образ світлого майбутнього. У кожного свій. У нинішній Росії немає жодного образу майбутнього. Вони мотивують людей умирати на рівні того, з чого ще жартував бравий вояка Швейк: «Как же это прекрасно получить штыком в брюхо ради государя-императора».
Кілька військкоматів запалали, але масовим це не стало, не перекинулися ці пожежі. Зверніть увагу, немає «криков и плачей солдатских мамочек», немає цього всього.
Вони наробили помилок, але одну мудру річ зробили: коли почалася масова мобілізація, дали можливість усім виїхати, не стали закривати кордони. Все те, що могло хоч трошки інакше мислити, все те, що могло стати проблемою для мобілізації, просто втекло. І вони абсолютно свідомо дали можливість їм втекти. Вони порахували, що при 140 мільйонах населення, навіть якщо 10 мільйонів втече, то в будь-якому разі того, що залишається, вистачає.
Тепер вони мають абсолютно контрольовану, вибачте на слові, бидлячу слухняну біомасу. Вони мають країну, яка наразі не здатна на жодний спротив і яка буде слухняно виставляти стільки м’яса, скільки держава скаже.
І це, між іншим, була одна з наших помилок. Це був один із моментів, який ми недооцінили. Як росіяни, коли планували цю «спеціальну операцію» накладали на нас свою кальку, прогнозували нашу поведінку такою, якою була б їхня, і на цьому дуже помилилися. Ми все ж свідомо чи підсвідомо, але робили те ж саме.
Ми-то собі уявляємо, що, наприклад, у нас залишився якийсь умовний Янукович при владі (ну всяке буває). Якби він спробував нас втравити в якусь загарбницьку війну, яка нікому тут не потрібна, ще й погнати туди навіть не контрактників, а масово мобілізовувати людей… Та ми би 10 разів уже зробили б Майдан, знесли би таку владу, ніхто нікуди воювати би не пішов.
— Для цього потрібно, аби були лідери.
— У цьому різниця. Ми не такі як вони, а вони не такі як ми. От це ми трошки недоврахували. Ми вважали, що є та кількість цинкових трун, після отримання якої в Росії щось почнеться. Нам треба далі перебудовуватися і вибудовувати своє бачення подальшої війни, виходячи з того, що такої кількості немає. Скільки би цинкових трун у Росію не прийшло, все одно нічого не почнеться і мобілізація відбуватиметься.
— Росія за рахунок мобілізації так чи інакше зупинила наступ українських військ і сама намагається перейти в наступ, потихеньку просувається вперед. Чому у нас не мобілізувати додатково багато людей і не зупинити таким чином росіян?
— Саме це зараз відбувається. У нас наразі пішла нова хвиля мобілізації і вона буде дуже масовою. Шкода, що вона пішла лише зараз. Її треба було починати одразу, щойно стало зрозуміло, що в Росії успішно відбувається мобілізація.
Щодо того, як спрацювали ті коліщата великої мобілізації, що ми не встигли розгромити їхній контингент тут. Не встигли з абсолютно об'єктивних причин, але так чи інакше той момент уже пройшов. Десь щонайменше з жовтня вже мало сенс розпочинати додаткову мобілізацію у нас.
Вона у нас ніколи не припинялася, але був пік мобілізації навесні — на початку літа, а далі була ніби пауза. Людей майже не призивали. Так от треба було розблоковувати цей процес ще у жовтні. Тоді було би більше часу на те, аби цих людей підготувати. На жаль, цього зроблено не було.
Але наразі процес уже буквально понісся. Зараз іде саме мобілізація, десь порівнювана по масовості з весною минулого року. На превеликий жаль, це об'єктивна необхідність.
На превеликий жаль, ця мобілізація відбувається знову часто дуже криво. Знову виявилося, що навіть ті місяці, які минули, наші військкомати нічому не навчили. І це знову відбувається майже настільки ж хаотично, як навесні 2022 року, на жаль.
Те, що військкомати нічому не навчилися і система працює геть криво, — це одна історія. Але це не скасовує самого факту, що мобілізація є абсолютно необхідною. На жаль, обійтися без неї ми собі дозволити не можемо. Вважаю, що масштаб буде співставний… Точними цифрами я не володію, але я думаю, що цілком логічно очікувати, що величини будуть співставні із тими, скільки мобілізували росіяни.
— Яка ймовірність того, що війна триватиме роками?
— На превеликий жаль, не нульова.
Мені б хотілося зараз виступити оптимістом і сказати, що цього року нарешті точно закінчимо. Це ще не виключено. Тобто варіант закінчення війни у 2023 році ще існує, він ще не профуканий так, як профукали варіант закінчити її в 2022-му. до речі, профукали не так ми, як союзники. Якби те, що лише пообіцяли дати зараз, це ж саме, в тій кількості, що зараз, нам реально дали влітку минулого року, дуже ймовірно, що війна вже була б закінчена.
Шанс [закінчити війну у 2023 році] є. Особливо, якщо росіяни з політичних причин таки спробують [піти] у якийсь великий наступ. Якщо вони спробують великий наступ, особливо на Київ, тоді у нас є шанс закінчити війну цього року.
Якщо, не дай Боже, вони будуть закопуватися в глуху оборону і максимально затягувати час, то, на жаль, тоді це може тривати і два, і три роки.
— Спасибі, Євгене, бережіть себе!
— Немає за що! Одну справу робимо.
— Нам потрібно докладати ще більше зусиль для того, щоб консолідуватися разом і перемогти цього клятого ворога…
— Хотів би цю ноту підхопити, що нам всім треба перемогти. Слово «всім» — ключове. Справа у тому, що після осінніх перемог, після цих двох Х — Харків, Херсон, я побачив, що в суспільстві формується дивна ейфорія. Дуже добре, що ми переконані, що переможемо. Це переконання у нас з’явилося навесні минулого року, коли ми зірвали «спецоперацію». Потім, коли витримали вогневий вал влітку. Це чудово, що ми повірили в свою перемогу.
Але є нюанс. Згадайте, які були тоді ми, які черги стояли в військкомати, скільки народу волонтерило, донатило. І такі ми приречені на перемогу.
Якщо ми далі лишитамемось такими і весь час це робитимемо, тоді ми точно переможемо.
А зараз я бачу настрої «ми вже, що треба, зробили, тепер можна посидіти з попкорном біля телевізора чи в інтернеті, повторювати мантру „вірю в ЗСУ“ і чекати, що нам принесуть цю перемогу». Так воно не працює. Ніхто її просто так не принесе. Це ще величезна робота і для тих, хто на фронті, і для тих, кого зараз мобілізують, і для тих, хто лишається в тилу.
Якщо ми будемо далі такі, як навесні, то перемога наша неминуча.
