«Коли ми вийшли з Азовсталі, „днрівці“ сказали, що вісім років нас чекали». Боєць Азову Хоробрий — про бої в Маріуполі, полон та обмін
Майже рік боєць маріупольського гарнізону Святослав Сірий (псевдо — Хоробрий) провів у полоні, його звільнили 6 травня 2023 року. Він зустрів повномасштабне вторгнення артилеристом, потім перейшов у піхоту, був поранений. Разом з іншими оборонцями міста перебував у бункерах Азовсталі, поки не було ухвалено рішення про вихід.
Умови утримання у полоні він називає нелюдськими: цілий день доводилося стояти, розмовляти заборонялося, їжу й воду давали час від часу. На допитах вороги намагалися зламати азовців, як морально, так і фізично, згадує Святослав.
Журналісти NV Олена Жилун та Микола Дюкарєв поспілкувалися з Хоробрим, який нині проходить реабілітацію й готується повернутися на службу.
Далі — пряма мова.
Про 24.02.22
Я перебував на нашій базі біля Маріуполя. Звичайно, день розпочався так, як і для всіх — з бойової тривоги. Але ми розуміли, що як мінімум буде загострення на східних рубежах. Були готові до перших дій для оборони.
На той момент ми вже були зібрані. Буквально з самого ранку вже знаходились в місті, на околиці. Там тимчасово розквартирувалися і очікували подальших вказівок, тому що для всіх було шоком те, що на нас рухалося. Не було зрозуміло на той момент, з якої сторони буде ворог йти. Він підступав із усіх боків, а де він в першу чергу буде завдавати удар?
Ми катались по місту, вибирали різні позиції, оглядали. Так пройшов, по суті, перший день — у постійних роз'їздах і зупинках на напрямках, де були можливі прориви.
Про оборону Маріуполя
Я тільки останній місяць знаходився на Азовсталі, в медичному бункері. А до того були спочатку позиції на правому березі Маріуполя, а потім — на лівому березі. По суті, там був аж до поранення і до того моменту, поки всі не зайшли на Азовсталь.
Спочатку була можливість працювати з гаубицею. Коли гаубицю розбомбили, то до нас у бункер прийшли і кажуть: треба шість добровольців в піхоту. Ми такі: ну ми, а що ще робити? По суті, я зі своєю групою були перші добровольці з артилерії, які пішли в піхоту. Це відбулося ще 16 березня.
Про поранення
Ми утримували позиції на лівому березі Маріуполя, на околицях, біля сміттєзвалища. І вже за декілька днів перед тим, як всі зайшли на Азовсталь, нас почали дуже активно проривати з постійною артпідготовкою, з постійними боями вдень.
До моїх хлопців, які знаходилися на спостережному пункті, зайшов у приміщення противник. Вони попросили вогневої підтримки, щоб ми прийшли і зачистили це приміщення. Я з групою вийшов для того, щоб їм допомогти відбити ворога або принаймні їх звідти безпечно вивести. І саме під час цього маршруту, бо дорога до них була нелегка і досить довга по мірках переднього краю, почався артобстріл з 82-мм міномета. Мене і товариша було поранено.
Це було уламкове поранення двох ніг і трошки попереку, руки. Дрібні уламки. Але інколи дрібний уламок може зробити більше біди, ніж великий. В мене таке трапилось. Не дуже великий уламок, але він перебив артерію, була артеріальна кровотеча на нозі. Якщо б я собі якісно і вчасно не наклав турнікет, то могло б закінчитись все дуже швидко.
Погано було те, що тоді засоби зв’язку вже були дуже обмежені, їх було дуже мало. Пощастило, що ми зорієнтувалися, змогли відповзти в легеньке укриття, змогли надати собі першу медичну допомогу. Я наклав турнікет собі. Потім побачив, що товариш турнікет не докручує, бо вже починає втрачати свідомість. Допоміг докрутити йому. Запитав, як він, чи може якось пересуватися, рухатись, бо з цього місця потрібно відходити, тому що точно буде продовження.
Я зміг відповзти до найближчої позиції, до хлопців, де якраз був бій. Тоді ми змогли вже повідомити про інцидент, який стався, щоб розпочати процес евакуації. Та на цій позиції ще було півтори години бою. Потім ми ледве вийшли з цієї позиції до найближчого укриття. Вже звідти мене спочатку на КСП евакуювали, а потім уже в медичний госпіталь, на «Залізяку» на Азовсталі.
Про бункер на заводі
Найжорсткіші прильоти були в кінці квітня — на початку травня. У нас тоді було багато жертв. Нас абсолютно завалило, тобто не було виходу на землю. Нас декілька годин відкопували хлопці ззовні, щоб хоча б був маленький просвіт, щоб можна було заносити поранених, приносити провізію і комусь виходити. І це один, напевно, з найважчих моментів з усіх, що були.
Не так страшно за себе, як за те, що в бункері на той момент знаходилось близько 400 людей. Сам бункер не був великий. Він не був розрахований навіть на половину кількості, яка там знаходилась. Найгірше те, що більшість хлопців там було важкопоранених і лежачих. Тобто, якщо б не дай бог, ФАБ один чи другий впав за декілька метрів вправо-вліво, то це могло закінчитись дуже сумно і фатально.
Про листи рідним
Найважче, що було — це, звичайно, втрачати друзів. Це найважче. Також важко прощатися з рідними. Прощався не раз, бо було якесь таке внутрішнє відчуття, що воно може все закінчитись тут. І, скоріше за все, так і буде. Те, що ми вижили — це, звичайно, чудо.
Спілкуватись було важко, тому що майже з перших днів березня пропав зв’язок. В основному він був тільки у бункерах вже, коли пізніше туди доставили обладнання. На позиціях зв’язку майже не було. Я писав або другу на телефоні, який потім йшов і це відправляв, або писав записочку на папері і передавав, а потім уже в якомусь бункері хтось їх набирав. З 1 березня вдалося зідзвонитись, коротко, на хвилину-дві, певно, раза два з дружиною. Трохи більше було відправлено повідомлень. Раз на тиждень, може, й рідше. І так небагато, що живий-здоровий, все гаразд, ви живі-здорові? Вони: так.
Було три таких моменти, середина березня, початок квітня і вже кінець квітня, що писав прощальні повідомлення, такі великі. Недавно якраз перечитував, набрався сміливості. Ніби пам’ятаю трохи, про що писав, але треба було себе перебороти, щоб ще раз перечитати. Тому що кожен раз згадуєш атмосферу, при якій писав ці повідомлення — вона така їдка. Загалом писав про те, що, що б не сталося, всім потрібно не зупинятись і продовжувати жити далі. Якщо у мене все закінчиться, це не означає, що повинно щось закінчитись у всіх. Обов’язково продовжувати боротися, перемагати, мстити і пам’ятати. І про те, що дуже шкода, що багато чого хорошого не сказано, недороблено, і, можливо, такої можливості більше не буде. На щастя, можливість реалізувалась. І все, що не сказано і не зроблено було тоді, зараз надолужуємо.
Про полон і тортури
Коли ми по цьому сумнозвісному мосту виходили [з Азовсталі], де сідали в автобуси і відправлялися в Оленівку, там стояли воїни так званої армії «ДНР». Вони сказали, що ми вас чекали вісім років. Відповідно, оскільки вони нас чекали вісім років, так вони і до нас ставились. Тому що саме Азов є найбільшим ідеологічним ворогом всієї їхньої машини. І всі добровольчі батальйони, тобто Азов, Айдар, Донбас, Правий сектор. Усіх хлопців з цих підрозділів, котрих брали в полон, вирішували катати у найгірших умовах.
По підвалах морити, допитувати для того, щоб ми, коли повернемось, не те, щоб не змогли повертатись на службу, будучи вмотивованими і хорошими професіоналами, а щоб ми не могли нормально жити. Там хотіли зламати як фізичне здоров’я, так і морально-психологічний стан. Застосовувалося все те, про що можна було колись читати в книжках про допити НКВС і репресивну роботу червоної системи.
У деталі вдаватися не будемо, але, скажімо так, вижити можливо. Не було якихось критичних моментів, принаймні з того, що я бачив або біля мене, щоб комусь щось спеціально ламали або відрізали. Такого не було. Але вони знають, як робити так, щоб було боляче і травматично. Починаючи від обмеження в їжі, в воді, доступу до медикаментів, самого режиму утримання, закінчуючи постійними спробами дезінформації, розповідей, що України вже нема, Україна розпалась, західну Україну забрала Польща, ми вже майже в Києві. Вас ніхто не чекає, за вас ніхто не бореться. Ви там програєте. Всім, у кого родичі у прифронтових областях — Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська та інші — взагалі дуже не пощастило, бо там в живих майже ніхто не лишився. Звичайно, ти повністю відрізаний від інформації, але все-таки у нас є критичне мислення. І ми ці речі розділяли, розуміли, де нас хочуть переламати і зробити так, щоб ми впали духом.
Про виживання
День навіть не за місяць чи не за два, а дійсно проходить як за рік. Ти прокидаєшся о 06:00, тебе піднімають, і ти стоїш весь день аж до відбою, до 22:00. В тебе не може бути ніяких особистих речей. Навіть не завжди можна було розмовляти, хіба пошепки. Про якісь там вправи, якусь роботу мінімальну, якісь шашки чи шахи взагалі мова не може йти.
Ти кожен день прокидаєшся з тим, що в будь-який момент комусь може щось «вистрілити» — і почнеться одна з їхніх силових акцій, які мали регулярний характер. І ти встаєш з думкою про те, чи пройде сьогоднішній день тихо, чи не пройде? Це відчуття ще більше впливає на те, як час йде. Дадуть тобі їжі хоча б так само, як вчора, чи дадуть менше, чи взагалі не дадуть? Буде сьогодні вода чи не буде сьогодні води? Ось ці речі просто день розтягують в рік.
Звичайно, дуже багато думали щодо того, яка динаміка відбувається на фронті, як ми там, відбиваємо чи не відбиваємо наші території, що так чи інакше треба перемогти, що там з рідними. Ну і ненависть. Та ненависть, яку вони ж своїми діями в нас виховували. Вони думали, що цими методами вони нас ламають, і ніхто більше нічого хотіти не буде, але воно навпаки тебе загартовує. І ти з величезним багажем досвіду виходиш звідси, трішки відновлюєшся — і можеш робити смерть ворогам таку, що ого-го-го. І про це теж думали.
Все-таки інколи якісь чутки проскакували. Наприклад, ми, звичайно, пізніше, але дізналися, що звільнили Херсон. Знали, що звільнили Харківщину. І ми сидимо і думаємо: от ми тут нічого не робимо, некорисні взагалі. Що ж відчувають ті хлопці, які звільнили Херсон, звільнили Харківщину? Які це відчуття? Тобто ти їх шукаєш, прагнеш. І тебе гризе те, що ти сидиш без діла і взагалі не можеш ні на що впливати. Мається на увазі, не знаєш, що буде завтра, і від тебе абсолютно нічого не залежить.
Про обмін
Я думав, що нас просто перевозять, бо нас постійно страшили, що, хто буде особливо нечемний, того перевезуть в Таганрог. І я чомусь думав, що нас везуть у Таганрог. Нас дійсно везли в той напрямок, але перед самим Таганрогом ми звернули на аеродром. Коли побачили авіаційні плити, то дуже здивувалися. І, в принципі, аж тоді вже трошки зрозуміли, до чого воно все йде. Потім, коли сіли в літак, дуже довго летіли. Я думаю: блін, ну, може, Туреччина? Виходимо з літака, а там так холодно. Думаю: ні, точно не Туреччина. Кажу: головне, щоб не Сибір.
Про дім
Часто питають у приватних розмовах, що перше зробив, що найбільше сподобалося, чи що найбільше хотів. Ти настільки здивований: все на купу, ти в прострації. Тебе просто водять за руки, все дають — тут їсти, тут фотографуватись, тут курити, тут пити, тут дзвонити, тут їхати. Я настільки був розгублений. Було одне-єдине відчуття: здається, я вдома, і це круто. Все в дуже яскравих тонах. Таке враження, ніби ти між минулим і теперішнім життям прожив ще одне ціле життя, там побувавши. А тут воно все таке яскраве, все таке класне, домашнє, добре. Де б не був, де завгодно дуже класно, але дома найкраще.
Хотів поїхати в гори. Найперше, що хотілося зробити, бо воно і снилось, і хотілося, і планувалось. Тому що гори — вони такі темні, загадкові, дикі. Це завжди випробування. Там найшвидше ресурс відновлюється, принаймні в мене. Тому ми з дружиною одразу і поїхали. І дійсно, воно мене навіть на ноги поставило в моральному плані, і дало трохи сили.
Зараз у мене буде реабілітація ще. І після реабілітації я повертаюся до виконання своїх службових обов’язків, в рідний підрозділ — в Азов, в артилерію. Буду продовжувати свою справу вже з новим досвідом, з натхненням. І надолужувати те, що не встиг за цей рік.
