З 30-річним сержантом Арсенієм Федосюком, снайпером бригади Азов, NV зустрівся у центрі Києва. Вдягнений у джинси та темно-синю футболку, він виглядав звичайним цивільним мешканцем столиці. Але для Федосюка цей стан — тимчасовий: зараз він завершує довгу реабілітацію після російського полону, з якого його звільнили вісім місяців тому.

Снайпер Азову визнає, що вже не може дочекатись того часу, коли зможе повернутись на службу, — після полону і катувань він готовий продовжувати воювати з росіянами до останнього.

«Ти сприймаєш полон, як особисту образу, за яку треба відповісти [росіянам]», — пояснює Федосюк.

«Відповісти» він повинен ще й тому, що багато його побратимів досі перебувають у ворожих руках.

Федосюк — історик за освітою, пішов добровольцем на війну ще у 2014 році, одразу після Майдану. За два роки приєднався до полку Азов, де здобув звання сержанта, став снайпером у розвідувальній групі. У цьому статусі Федосюк служив у Маріуполі, — там і зустрів початок повномасштабного вторгнення.

Під час боїв за місто він отримав легке поранення, після якого майже одразу повернувся до строю. Лише в середині травня, за наказом вищого керівництва держави, Федосюк разом з іншими українськими оборонцями припинив боротьбу та вийшов з оточеної Азовсталі.

Росіяни доправили снайпера до колишньої виправної колонії в Оленівці на Донеччині, — саме тієї, в якій окупанти вчинили справжній теракт, вбивши понад 50 полонених азовців.

Федосюк, на своє щастя, уникнув смерті. Але після чотирьох місяців полону вороги перевели його в колонію суворого режиму у російському місті Таганрог, на схід від Маріуполя, де азовця піддавали тортурам.

31 грудня 2022 року Федосюку знову посміхнулась доля, — його виміняли з полону.

Тепер він відверто поговорив з NV про битву за Маріуполь, реалії російського полону та український контрнаступ.

— Коли стало зрозуміло, що боротьба в Маріуполі буде в оточенні і тривалою?

— Це всі зрозуміли на початку березня, як тільки з’явилося оточення. Остаточно я зрозумів, що оборона Маріуполя рано чи пізно колапсує, в кінці березня 2022 року. У противника була повна тактична перевага, а також перевага у кількості сил та засобів, якими він штурмував місто.

На початок повномасштабної війни полк [зараз — бригада] Азов був укомплектований бронетехнікою на 30%. З іншими засобами ситуація не була кращою. У нас не було жодного зразка західного озброєння. Виняток — мінімальна кількість NLAWів [британських переносних протитанкових комплексів], які нам надійшли в перші дні повномасштабного вторгнення.

Починаючи з 2 березня всі основні автошляхи до Маріуполя були перекриті російськими військами, тому неможливо було доставляти в місто поповнення особового складу, запаси боєкомплекту і евакуйовувати людей. Було зрозуміло, що сам по собі Маріупольський гарнізон цю битву не зможе виграти.

Вже в середині квітня ситуація була така, що найближчі українські позиції розташовувалися на відстані 100 км від Маріуполя. До міста вже не діставала українська далекобійна артилерія, ворогові навіть неможливо було завдати вогневого ураження. Про військову деблокаду я взагалі мовчу, — це було абсолютно неможливо на той час.

— Але ж Азов набирав бійців для деблокади.

— Людей набирали. Частина з них прилетіла в Маріуполь на гелікоптерах, — було декілька подібних операцій для доставки до міста поповнення особового складу, найнеобхідніших боєприпасів і евакуації поранених. Але всім було зрозуміло, що військова деблокада неможлива.

Тобто, вона була можлива. Але це надзвичайно складно. Для цього довелось би залучити щонайменше дві, а то й три повнокровні бригади, укомплектовані достатньою кількістю танків і артилерії, зокрема далекобійною. Це мала б бути комплексна загальновійськова операція з залученнями авіації.

Чи були в Україні на той час такі можливості? Були. Чи доцільно було їх використовувати на деблокаду Маріуполя? Це питання не до мене. Це рівень тактичний і стратегічний. Я, як сержант, снайпер, розвідник, тут не можу давати ніяких кваліфікованих коментарів.

— На 30% Азов був забезпечений бронетехнікою в Маріуполі. Чому так мало?

— Розвитком полку Азов було зацікавлено лише його керівництво і особовий склад. Для держави ще з 2014 року розвиток полку не був у пріоритеті. Ми отримували все за залишковим принципом. Була велика кількість списаних гвинтівок, які ми отримали від інших підрозділів Національної гвардії. У мене була гвинтівка ТСМ 308 калібру, передана з підрозділів колишніх внутрішніх військ. Ширилися легенди, що цією гвинтівкою воювали ще на Майдані під час придушення протестів. Все, що надходило по гвинтівках від Нацгвардії, було не найкращої якості і не в найкращому стані.

Більшість технічного потенціалу, який ми мали, була придбана за власні гроші або за гроші українських цивільних волонтерів. Лише українське суспільство, люди, які продовжують нас підтримувати, були головним чином зацікавлені у розвитку підрозділів.

— Як і коли ти отримав поранення?

— Це був початок квітня. Але це не поранення взагалі у порівнянні з тими, які отримували побратими. У мене язик не повертається називати це пораненням. Мені влетів невеликий металевий осколок в ногу. І було достатньо сім днів, щоб відпочити, полежати, відновитися і знову стати до строю.

— Які моменти перебування на Азовсталі ти сьогодні згадуєш як найважчі?

— Я не згадую жодні моменти як найважчі. У мене особисто немає такого. Я просто трохи по-іншому на це дивлюсь.

— Як?

— Це важко пояснити. Можу сказати, що найважчим періодом були останні тижні, коли відбувалась оборона саме Азовсталі. У нас залишилася лише територія заводу. Але не вся: вороги зайняли його превалюючі висоти і частину ангарів. Також росіяни продовжували штурмові дії та авіаудари. Чому було важко? Ми займали вже надзвичайно малу територію — менш як 2 кв. км. Через це противнику було дуже легко завдавати вогневого ураження. Вони абсолютно не шкодували боєприпасів і могли витратити за день тисячу снарядів одного калібру, — наприклад, 122-мм. Російська авіація почувалась як вдома. Одного разу мої друзі порахували кількість бойових вильотів авіації РФ: за 12 годин їх було 96. Можна порахувати, що один бойовий виліт — це щонайменше одна ракета чи [авіабомба] ФАБ по території заводу. Так можна уявити масштаби. Ситуація була максимально патова для Маріупольського гарнізону.

— Перебуваючи в таких умовах, до чого ви готувались?

— Ні до чого. Ми виконували свої задачі. Від нас нічого не залежало. Що ми могли робити — це просто тягнути час. Цим ми і займались: продовжували оборону, намагалися кусати противника і не пропускати його, де вдавалося. Вони боялися штурмувати завод відкрито і вступати у прямі контакти з нами. Це і не потрібно було. Вони розуміли, що під час штурму заводу втратять велику кількість особового складу. Це нелогічно з військової точки зору. Тому росіяни знищували завод артилерією. В принципі, на їхньому місці ми робили б те саме.

Росіяни боялися штурмувати Азовсталь, допоки її утримували "азовці" (на фото Арсеній Федосюк (перший ліворуч) разом із побратимами) / Фото: надано NV героєм статті

— Що ти і твої побратими відчували, коли отримали наказ виходити з Азовсталі і здаватись у полон?

— Емоції і почуття я не коментую. Я не вважаю, що комусь мають бути цікаві мої емоції і почуття з якогось приводу. Я можу до ранку говорити про підрозділ і глобальні речі. А такі питання нікому не мають бути цікаві. І мені не цікаво про це говорити.

— Якою була реакція на цей наказ?

— Яка може бути реакція у людини? Нічого хорошого. Коли твій підрозділ перемагає — радієш, коли не перемагає — не радієш. У всіх була така реакція.

Я дивився це як фільм. Я розумів, що цей досвід — полону — абсолютно новий. Тим більше російський полон — це не у цивілізованих країнах. До нього не можливо підготуватися. І ти просто сприймаєш все як фільм, намагаєшся абстрагуватися від цього, де виходить. У [колонії на окупованій РФ Донеччині] Оленівці було ще відносно нормально. А в Таганрозі [СІЗО № 2 у російському місті] пресували дуже сильно. Це тюрма строгого режиму і там дуже сильний пресінг, там набагато гірше.

В Оленівці у порівнянні з Таганрогом ще було нормально. Але це, якщо винести за дужки підрив бараку в Оленівці, і деяку кількість людей, яких пресували і вбили під час допитів. Якщо це винести за дужки, і взяти лише мій досвід, то в Оленівці, в принципі, нормально.

— Що сказали тобі росіяни, коли «приймали» вас після виходу з Азовсталі?

— Та нічого такого. В Оленівці на початку було дуже помітно, що в них ще дуже свіжа пам’ять оборони Маріуполя і вони реально нас бояться. Наприклад, бійці [російського] спецназу ФСІН [Федеральная служба исполнения наказаний] підходили до нас, знімали балаклави, розмовляли з нами абсолютно нормально, без агресії і ненависті. Була ще свіжа пам’ять про Маріуполь і про те, як підрозділ там воював. Потім, коли минав час і ця пам’ять почала гаснути, ставлення до нас погіршувалося. Почалися допити, азовських полонених вже почали допитувати ФСБ Росії, «МГБ ДНР». Ставлення вже сильно погіршувалося. А у Таганрозі стало набагато гірше.

— Як виглядало приміщення, в якому вас утримували в Оленівці?

— У порівнянні із Таганрогом — нормально. Ми жили в бараці — по факту це була військова казарма. У нас був двір. Коли завгодно можна було виходити на вулицю і гуляти, можна було сидіти на ліжку, спати, читати. Просто нас дуже погано годували і була ізоляція. А деяких людей почали вже з самого початку катувати.

— Це залежало від того, чим вони займались у війську?

— По-різному. Ні логіки, ні причинно-наслідкового зв’язку там не знайдеш. Просто деякі їх чомусь цікавили. Наприклад, танкісти і артилеристи, — тут їм треба було якось виправдати величезні руйнування, які були в Маріуполі. А кого краще у цьому звинуватити? Тих, хто оперує великими калібрами — танкістів і артилеристів. Їх не цікавило, що в Азову на початок повномасштабного вторгнення було менш ніж десять танків. Чи, наприклад, те, що в нас закінчилися снаряди для артилерії ще в кінці першого місяця бойових дій. У нас, елементарно, не було чим стріляти. Їх також не бентежив той факт, що більшість руйнувань були спричинені російською авіацією, як це було з Маріупольським драмтеатром. А також спричинені російською артилерією — наземною і корабельною. Кожен день вони починали з масованої артпідготовки, яка могла тривати від пів години до двох.

— Чи справді найгірше в полоні ставились до снайперів і медиків? Тобто, і до тебе?

— Так, до снайперів і медиків. В Оленівці я казав, що снайпер. А в Таганрозі не робив цього — називав себе стрілком. Під час «прийомки» я зрозумів, що снайперів вони починають сильніше забивати. Я думав, що на початку вони не дізнаються, хто я. І я вирішив себе не підставляти. Коли я казав, що стрілок звичайний, а не снайпер, то вони далі били зі словами, що я снайпер і маю в цьому зізнатися. Я знову це заперечував, деякий час довелося потерпіти і все.

Але потім вони все-таки якимось чином дізналися, що я снайпер. І я свою порцію отримав. У них все одно була вся наша «штатка» [штатний розпис підрозділу].

— Всі «водіями» не могли бути.

— Так. Всюди треба бути гнучким. Якщо виходить десь схитрувати і сказати, що ти, наприклад, мобілізований, то треба так говорити. Якщо не виходить схитрувати, то вже не виходить.

Але треба розуміти, що до тебе може підійти абсолютно випадковий фсіновець і запитати, яка твоя спеціальність. Він тебе бачить перший і останній раз в житті, навіщо йому говорити правду? Треба схитрувати.

— Як ти дізнався про теракт в Оленівці?

— Всі це чули. Наші бараки стояли від того, що підірвали, за 150 м. Ми були свідками того, що відбувалося. Лише в момент вибуху ми не знали, що конкретно відбувається: чули вибух і крики поранених, стрільбу зі стрілецької зброї, крики адміністрації. Але ми не могли ідентифікувати, що саме відбувається. На наступний ранок ми дізналися від «тюремного радіо», що там стався вибух. Одразу було зрозуміло, що це спланований вибух, а не обстріл. Тому що всі прекрасно чули, що не було звуку підлітаючого снаряду. Росіяни спочатку почали звинувачувати [українські війська], що це ракета HIMARS. Але останній, як і будь-яке інше РСЗВ, має дуже відчутний звук підльоту. В принципі, у будь-якого снаряда є звук підльоту. І цього не було. Просто глухий вибух.

— Кого росіяни вибирали для переселення у барак, який потім підірвали?

— Загалом список був випадковий. Всіх об'єднувала лише приналежність до Азову. Там не було інших підрозділів Збройних сил.

— Чи відомі зараз імена всіх, хто загинув під час підриву?

— Відомі. Але не всіх. Є інформація, що частина людей, яких як поранених доставили до лікарні в Донецьку, там загинули.

— Тебе часто піддавали тортурам у Таганрозі?

— Всіх піддавали дуже часто. В деякий момент вони поставили це на потік на допитах, і з 10-ї ранку до 6-ї вечора це постійно відбувалося, щодня. В них дуже гарно працює система ще з радянських часів. Це ще стара радянська НКВД-шна система.

— Скільки азовців з Маріуполя залишаються у полоні?

— Із Азову — 700 людей. А загалом із Маріупольського гарнізону (всіх підрозділів, що брали участь в обороні міста) — 1900. Тобто із 2600 військових, які виходили з Азовсталі, 1900 ще перебувають у полоні.

До російського полону неможливо підготуватись, каже Арсеній Федосюк / Фото: Олександр Медведєв / NV

— Що бригада зараз робить для того, щоб обміни відбувалися частіше?

— Від бригади зараз у цьому плані залежать три речі. Перше — брати полонених і поповнювати ними обмінний фонд. Друге — проводити наступальні дії, покращувати військове становище України на полі бою. І третє — проводити міжнародну роботу щодо залучення третіх країн і використання їх для впливу на обмін. Ці три речі ми здатні наразі робити.

— Є проблеми з обмінним фондом?

— Так. Тому що у нас було оточення Маріуполя, оточення Сєвєродонецька та інші дрібні оточення. У ВС РФ не було таких оточень. Вони, якщо бачать, що є загроза потрапити в нього, відступають. Вони стараються у них не потрапляти. Особливо у такі масові, як Маріуполь. Не було в них таких прецедентів. У нас були. Саме тому українських військовополонених більше в російському полоні, ніж росіян у нас.

— Чому так сталося, що українські війська частіше потрапляли в оточення?

— Передусім тому, що ми в цій партії грали у відповідь. Вони наступали, а ми оборонялися. В той час південна територія України не була готова до ведення ефективних бойових дій. Шлях від Криму до передмість Маріуполя росіяни подолали трохи більше ніж за добу. Вони не відчули жодного збройного опору на шляху до Маріуполя. І величезні площі Херсонської і Запорізької областей були зайняті абсолютно без бою. Тобто на тих напрямках не було належної концентрації сил та засобів.

Чи це прорахунок? Так. Це величезний прорахунок Української держави. В цьому плані вона виявилася абсолютно неефективна на той час. Зараз, звільняючи ці території, за них треба буде розплачуватися життями українських військових. Саме через такі речі ми отримали оточення, а через нього — велику кількість військовополонених.

— Як досвід Маріуполя вплинув на те, як зараз Азов тренує своїх бійців? Це змінило підходи?

— Це не змінило основні принципи підготовки особового складу. Тому що вони залишаються такі самі, як і до повномасштабної війни. Ще тоді ми вийшли на дуже високий рівень бойової підготовки в підрозділах. І донині ми його зберігаємо на високому рівні.

Але повномасштабна війна дала нам досвід ведення інтенсивних, високомобільних бойових дій, і досвід ведення бойових дій в умовах міста. До цього в умовах міста ми воювали востаннє ще у 2014 році, на початку АТО. Зокрема, Широкинська операція. Але і вона була не в умовах міста, а в умовах села. Це трошки інше — села та поля. Усі наступні бойові дії українська армія проводила в полях і посадках. Це було поза населеними пунктами. Зараз ми отримали принципово нову війну в умовах міста. А вона дуже сильно відрізняється від війни в полі, є багато нюансів. Тому це дорогоцінний досвід, який ми отримали і використовуємо зараз для підготовки, і будемо робити це надалі.

— Ти говорив на початку, що Азов не був у пріоритеті в держави. А зараз?

— Я можу сказати так: більшість того, що в нас зараз є, — придбано нами. Це ми не отримали від держави, а придбано за власний кошт, або волонтерів. Зараз наше забезпечення повністю базується саме на волонтерах і зборах, які ми організовуємо. Мова йде про забезпечення технічними засобами.

— Коли цієї весни формувалися бригади наступу, найбільше охочих було на вступ до Азову. Наскільки складним є відбір?

— Деякі люди через деякий час на БКБП [базовий курс бойової підготовки] розуміють, що вони не вивозять, що не вистачає сили. Але там немає нічого надприродного, немає нічого такого, що не може людина виконати на цьому базовому курсі. Але досі притік добровольців дуже великий. І це дає нам змогу проводити жорсткий відбір і відбирати лише тих людей, які показують себе найкраще під час БКБП. Тому що якщо людина не витримує базовий курс, то в бойових діях їй нічого робити. У нас такий підхід.

— На тлі жорстких боїв не скоротився потік охочих приєднатися до бригади?

— Зараз не лише до Азову, а зменшується потік охочих загалом. Тому що люди, які були вмотивовані воювати, вже давно це роблять. Люди, які не хотіли воювати, втекли з країни. Зараз вони потроху повертаються, але, звісно, на війну не підуть. І в нас зараз у країні може статися мобілізаційний колапс. Це те, що РФ переживала під час своєї зимової наступальної кампанії цього року. В них були величезні втрати на полі бою, і в їхнього суспільства почала з’являтися паніка щодо мобілізації. Вони цей період вже успішно пройшли, суспільство заспокоїлося, мобілізація досі триває. Російське суспільство готове до того, що їм треба буде проводити ротацію тих мобілізованих, які воюють ще з початку повномасштабної війни. Вони до цього вже загалом нормально ставляться. В них суспільство пройшло фазу паніки. У нас — тільки входить у цю фазу паніки. І саме від суспільства залежить зараз подальша доля країни. Якщо обере шлях паніки і шлях слабкості — можна забути про відвоювання окупованих територій. Про Крим взагалі можна буде забувати назавжди. Та і про інші окуповані території також. Якщо суспільство мобілізується, то, можливо, за рік ми і звільнимо всі території.

— По чому ти бачиш, що суспільство входить у паніку?

— За загальними спостереженнями, по тому, які питання зараз культивуються. Тут є конкретний причинно-наслідковий зв’язок. У нас дуже сильно і необґрунтовано розпіарений контрнаступ. І в людей виникло почуття, що російська армія слабка, що вона не має жодних наступальних і оборонних можливостей, що вона складається лише з мобілізованих, які втікають з поля бою, або які просто виходять, щоб померти в посадках. Насправді це не так. У російській армії досі величезний потенціал. А в українському суспільстві була культивована думка, що цей контрнаступ буде блискавичний, що це буде бліцкриг. Не зрозуміло на чому це взагалі має базуватися. Для цього немає ніяких конкретних передумов.

І зараз суспільство стикається з цілком очікуваною реальністю. Через затримки з постачаннями бронетехніки, танків та озброєння з Заходу, ми дозволили їм 9 місяців окопуватись і мінувати підходи до своїх позицій на всіх напрямках. Ми дозволили їм 9 місяців вдосконалювати оборону, а в інженерній обороні вони на кілька голів вищі за нас. 9 місяців вони могли укріплювати свої лінії оборони, зробити кілька ешелонів ліній оборони. І зараз з тими невеликими кількостями (відносно цих масштабів війни) бронетехніки, танків і відсутністю бойової авіації, ми хочемо досягти бліцкригу. Але це так не працює. Такими силами та засобами схожі операції не робляться. Звісно, що все буде дуже важко і з величезними людськими втратами.

Плюс у нашому суспільстві люди чомусь дуже сильно розслабилися. Вони радіють одному звільненому селу на Запорізькому напрямку, але при цьому не знають про одночасно залишених п’яти селах на Харківщині. Тому це дуже складно.

Звісно, українська армія має величезну перевагу у професійних якостях і у мотивації. Українська армія більш адаптивна, не така людожерська, як російська, більш гнучка і ефективна на полі бою. Але ми маємо справу з дуже величезним потенціалом. І тими силами та засобами, які зараз у нас є, які нам дозволяють мати західні країни, проводити ці наступальні операції ефективно надзвичайно складно. Тому просто люди мають розуміти таку реальність. Мають розуміти, що все буде дуже складно.

— Питання тільки про розуміння, чи і про дії?

— Щоб щось робити, спочатку треба зрозуміти. Коли людина це розуміє, в неї виникає питання, що робити. І тут є два виходи: якщо людина розуміє, що в неї достатньо сміливості, щоб воювати і ризикувати своїм життям, то їй треба відправитися на війну, їй треба долучатися до бригади Азов, пройти базовий курс бойової підготовки, отримати військову спеціальність і йти воювати. Це найкраще, що можна зараз зробити.

Якщо людина розуміє, що їй страшно, що вона не готова ризикувати своїм життям заради своєї свободи, то вона має підтримувати українську армію. Тому що зараз технічне забезпечення української армії багато в чому тримається не на державі, не на Заході, не на країнах НАТО, а на українському суспільстві. Ви можете бачити величезну кількість зборів, які зараз на кожному кроці. Це величезна кількість мільйонних зборів, які закриваються за декілька днів. Ми досі це бачимо, незважаючи на не дуже хороший фінансовий стан. Але досі збори закриваються. Армія багато в чому фінансується [цивільними] людьми і військовими, які витрачають власні гроші для того, щоб купувати собі обладнання. Все тримається лише на українському суспільстві. Тому треба просто зняти рожеві окуляри. Треба зрозуміти, що у нас становище дуже складне у військовому плані, і в економічному.

Арсеній Федосюк переконаний, що зараз українське суспільство занадто розслабилося / Фото: Олександр Медведєв / NV

— Як вплинуло на Азов повернення з полону його командирів, зокрема, Дениса Прокопенка та Святослава Паламара?

— Ще до того, як повернулися командири, Азов уже брав участь в бойових діях. Ще коли більша частина людей сиділа в полоні, ті, яким вдалося евакуюватися на гелікоптерах з міста, вже в той час перебували на Запорізькому напрямку і брали участь у бойових діях. Вони починали рекрутинг, долучалися нові люди до підрозділів.

На гелікоптерах евакуювали важкопоранених людей з Азовсталі. Було декілька операцій, щоб їх евакуювати. Дуже часто була така загроза, що якщо людина не отримує специфічну медичну допомогу, вона просто могла загинути. Так і було дуже часто — люди гинули через відсутність достатньої медичної допомоги. Адже не було можливості зробити належне лікування в умовах польового госпіталю в бункері на Азовсталі. І ті, кого вдалось евакуювати, після реабілітації і лікування вже ставали в стрій.

Тому коли ми були в Оленівці, вони вже воювали на Запорізькому напрямку, і почали проводити перші масштабні курси бойової підготовки. Вже тоді підрозділ, ще будучи полком, став на нові рейки. Він вже почав робити те, що завжди: тренуватися, готувати особовий склад і воювати. Ця система вже створена, працює і постійно буде працювати. Тому що є люди, які можуть цим займатися, є молодші командири, є звичайні бійці, які можуть передати свій досвід.

Зараз через те, що величезна кількість людей доєднується до підрозділу, треба проводити курси бойової підготовки, злагоджувати бригаду загалом і вже готуватися до бойових дій саме на бригадному рівні.

Повернення Редіса [Прокопенка] лише мотивує людей. Тому що в нього є від особового складу абсолютно повага. І в нього дуже гарні організаційні якості.

— Він уже повернувся до служби у бригаді?

— Буквально з другого дня, як він повернувся в Україну [8 липня], став до строю.

— Ти поки не повертаєшся на службу?

— Поки я тимчасово небоєздатний, ми займалися міжнародною діяльністю. Ми робили те, що мала робити українська дипломатія.

— А хіба вона не працює?

— В плані Азову вона належним чином не працювала ще з 2014 року. Ми як військові не маємо цим займатися. Але якщо ніхто цим не займається, то нам, крім самих себе, ніхто не допоможе. І ми так допомагали державі виконати свої обов’язки. Зокрема працювали в Конгресі США.

Зараз, після короткої реабілітації, я планую повернутися до строю. Тому що коли йдуть бойові дії, то я для себе бачу лише один варіант — брати в них участь.

— Що саме не так було із роботою на міжнародній арені? І як ви це виправляли під час візиту до Конгресу США?

— Починаючи з 2014 року стосовно Азову була розгорнута ціла медійна кампанія з боку Російської Федерації: і неонацисти, і вбивства цивільних, і якісь інші фейки, які на голову не налазять. І це все робиться з їхнього боку дуже організовано і філігранно. Вони використовують не лише свої медіа, а інфільтруються в західні медіа, які готові транслювати будь-який подібного штибу порядок денний під будь-яким соусом. У цьому вони дуже гарно проводять свою роботу. Вони знають, як працювати з цим. У них ще є традиції КДБ, який виконував свою роботу на доволі професійному рівні.

Потім у 2017 році в конгресовий документ Appropriation bill [закон, який дозволяє витрачати державні кошти] було включено рядок, який каже, що батальйон Азов не має права отримувати зразки західного озброєння та тренування від країн Заходу, тобто США і країн НАТО. Мотивувалося це тим, що Азов — радикальна екстремістська організація. Тобто використовувався російський наратив і нічого більше. Цей наратив вони проштовхнули до політикуму США за допомогою проросійських конгресменів. Під цим соусом вони це туди пропихнули. І цей рядок [про заборону надання Азову західного озброєння] там досі є. Він кидає тінь не лише на Азов, не лише на всю українську армію, а й на все українське суспільство і державу. Це величезний репутаційний виклик для Української держави. Вони не спромоглися виконати ефективну роботу, щоб видалити цей рядок.

Зараз, коли ми були в США, ми вже самі почали роботу щодо того, щоб Конгрес видалив цей рядок зі свого документа. Тому що вони з року в рік його просто копіюють. Загалом вже й немає цих конгресменів, які ініціювали додавання згадки про Азов у цьому документі. Цих людей вже немає в Конгресі, як немає і тих людей, які в 2020 році намагалися визнати Азов терористичною організацією. Тоді так само українська дипломатія і держава жодним чином не відповіла на це. Вони мовчали до часу, поки ветерани Азову, небайдужі люди, родичі і дружини азовців не прийшли під МЗС на акцію. Моя дружина була однією з її організаторів. І лише після цього МЗС виступило з офіційною нотою, що неприпустимо визнавати Азов терористичною організацією.

Ми розуміємо, що ніхто б Азов і не визнав терористичною організацією, бо це нонсенс. Але наявність таких речей взагалі в медіаполі, в політичному полі, це вже плювок у бік України. З цим ніхто не працював.

— Коли плануєш повертатись на службу?

— Я надіюсь, що найближчим часом. Залежить від того, як далі триватиме реабілітація. Після Маріуполя і полону у нас більшість людей повертається до строю. У нас одиниці людей звільнилося, — це люди з ампутацією. Більшість бійців, які повернулися, уже воюють. Навіть люди з мого новорічного обміну [Федосюка обміняли 31 грудня 2022 року] вже в строю декілька місяців. За наявності травм чи фізичних обмежень, вони вже в строю.

— Повернення з полону додало тобі мотивації воювати з росіянами?

— Так, більше мотивує. І в особистому плані. Тому що ти сприймаєш полон, як особисту образу, за яку треба відповісти [росіянам]. І загалом у плані підрозділу ти розумієш, що наші люди там перебувають у неволі, і що в нас немає права просто зупинятися зараз.

Є бажання саме нашим підрозділом повернутися до Маріуполя. Щоб Азов заходив у Маріуполь і звільняв його. Думаю, було б дуже сильно. З цим містом у нас дуже тісні стосунки з 2014 року. Я взагалі свій бойовий шлях починав з іншого добровольчого підрозділу, але він також був у Маріуполі дислокований. До Азову я приєднався у 2016 році. Ми дуже тісно пов’язані з цими місцями, з цим духом українського степу, з диким козацьким степом. Тому дуже хочеться, щоб саме Азов звільняв Маріуполь.

— Як далеко зараз українська армія від того, щоб звільняти Маріуполь? Не у кілометрах, а можливостях.

— Наступальні операції — це дуже складно. Прорвати лінію оборони, яка будувалася 9 місяців — дуже складно. Випрошувати необхідні засоби для проведення наступальних дій — теж дуже складно. Бути у ролі об'єкта політичних ігор — теж дуже складно. Якби у нас була десята частина військового потенціалу США, то, думаю, наступальні операції і звільнення територій було б питанням декількох тижнів. Але, на жаль, маємо, що маємо.

— Що для тебе буде завершенням війни?

— Завершенням війни, коли можна святкувати перемогу, буде навіть не відновлення територіальної цілісності України, навіть не зміна панівної еліти в Російській Федерації на менш агресивну і лояльнішу до України, а переформатування Східноєвропейського простору. А це — створення навколо України власного поясу безпеки, який буде обов’язково залучати балтійські країни — Литву, Латвію, Естонію, Білорусь, Польщу. Це, можна сказати, міжмор'я. Створення саме такого поясу безпеки було б запорукою неможливості повторення даної війни. Але від цього ми дуже далеко. Тому що Україна, як найбільш зацікавлений суб'єкт цього поясу безпеки, має стати лідером цього процесу. Але зараз країна не може стати лідером жодних геополітичних процесів, на жаль. Зараз Україна творить геополітику на полі бою. Це питання наступних десятиліть. Але загалом — так, для мене це буде справжньою перемогою. Це буде той період, коли можна буде святкувати. Інакше ця ситуація буде повторюватися з року в рік.

Тому що експансія РФ почалася не з 2014 року. Вона проводилася планово з початку дезінтеграції Радянського Союзу. Спочатку була економічна експансія [України], потім політична і культурна. Була повна апропріація від української державної системи, яку очолювали люди зі східним геополітичним вектором. Але був спротив від українського суспільства. І зараз те, що ми маємо, — прямий наслідок тих подій, які в нас були на Майдані.

От вони сміються з нас, що ми «доскакались на Майдані». Ну, по факту, так — «доскакалися». Це один процес. Ми заявили своє право на Україну, суспільство заявило своє право на Українську державу. І ми отримали відповідь. А вони не вважають, що ми маємо право на Українську державу. Вони вважають, що країна належить їм — Російській Федерації.