Останній рік Гонгадзе. Як журналіст брав участь у перформансі, працював на Наталію Вітренко, їздив до США і критикував Кучму
Георгій Гонгадзе з Оленою Притулою під час перформансу Анатолія Федірка Таємна вечеря — 2000 в Галереї РА, листопад 1999 рік (Фото: Сергій Старостенко / УНІАН)
Які головні події відбувалися в країні і журналістському середовищі у 1999−2000 роках і чим тоді займався сам Георгій Гонгадзе.
Обираємо Христа, апостолів і з-поміж них Юду Іскаріота — таким був сюжет артперформансу Таємна вечеря — 2000 в київській Галереї РА 21 листопада 1999 року. З легкої руки Анатоля Федірка, автора проєкту, зі стін приміщення на учасників і гостей дійства дивилися аватарки відомих українців — живих і вже у засвітах — і кілька зарубіжних знаменитостей. Митець причепив їхні обличчя на радянські червоні вимпели з жовтою бахромою, і вони закривали профіль Леніна.
Однак вся увага присутніх концентрувалася на застіллі з автором перформансу та журналістами. Модерувати Таємну вечерю Федірко попросив відомого журналіста Георгія Гонгадзе, з яким приятелював. Саме момент дебатів навколо достойників, які мають зайняти «посади» євангельських персонажів, і найбільш емоційного дискутанта Гонгадзе й ухопив на камеру фотокор Сергій Старостенко.
Федіркову Вечерю ще в березні бачили Чернівці, згодом того ж місяця він повіз її до Будапешта, у вересні — до Кракова. Залежно від міста чи країни на вимпелах мінялися кандидати на учасників у священнодійстві. Серед таких, приміром, на Буковині був Георгій Філіпчук, за 10 місяців до перформанса відставлений із поста голови Чернівецької облдержадміністрації. Його тоді обрали на Юду.
Поляки ж Христом обрали папу Римського Іоана Павла ІІ, свого бездоганного співвітчизника.
Усе нічого, якби Таємну вечерю не висунули на Шевченківську премію. За правилами, аби розглянути роботу номінанта, усі члени комітету з присвоєння цієї нагороди мають ознайомитися з його проєктом наочно. Незважаючи на фотозвіти про акцію в буклетах.
Шевченківський комітет на той час очолював Іван Дзюба. Дисидента 1960-х, автора крамольного памфлету Інтернаціоналізм чи русифікація? на державних посада немов підмінили — за президенства Леоніда Кравчука у 1992−1994 роках він ще й очолював міністерство культури. За словами Федірка, Дзюбу перестрашила сама ідея подання Таємної вечері на найвищу нагороду країни.
Бо ж президентські вибори! Чи, як виявиться, перевибори. Чинний президент Леонід Кучма подався на другий термін. І його кампанія проходила ой як невтішно. У квітні 1999-го в аварії під Києвом загинув чи не основний конкурент Кучми — В’ячеслав Чорновіл. Залишалися троє: комуніст Петро Симоненко, учорашній комуніст, а тепер соціаліст Олександр Мороз і співзвучна останньому Наталія Вітренко, лідерка Прогресивної соціалістичної партії. До речі, Георгій Гонгадзе очолював пресслужбу кандидатки. Це, зокрема, і йому Вітренко завдячувала тим, що до президентського берега вона допливла четвертою з більш як 10% голосів виборців.
Аж ось 2 жовтня того ж таки виборчого року у Кривому Розі в Наталію Вітренко було кинуто дві гранати РГД-5. Вона саме поверталася до автомобіля після спілкування з виборцями на місцевому гірничо-збагачувальному комбінаті. Через вибухи постраждало понад 40 людей, із них 4 були госпіталізовані у тяжкому стані. Вітренко зазнала незначних поранень.
Причетним до теракту виявився Сергій Іванченко — довірена особа Мороза. Він залучив до нападу свого брата Володимира, який приїхав із товаришем із Ростовської області Росії.
Відтак Мороза було серйозно дискредитовано.
Щодо Вітренко, то вона ще й до замаху не надто мала шанси перемогти Кучму. А зробити Симоненка головним суперником у другому турі — це й було планом штабу тодішнього чинного президента. До того ж тоді вперше в історії України під час виборів удалися до відвертих фальсифікацій: під час голосування до урн вкидали бюлетені за «мертвих душ», а кількість порахованих голосів виправляли на користь Кучми.
А тепер Федірко насмілився долучити Леоніда Даниловича до кандидатів в апостоли. Його полоскатимуть перед камерами такі зубасті журналюги, як Гонгадзе. І не десь там у Чернівцях, а за сотню метрів від будинку СБУ на вулиці Богдана Хмельницького, 23.
І самого Федірка і власника Галереї РА Андрія Трилісного таки вмовили провести перформанс вже після виборів: 14 листопада — другий тур, через тиждень — Таємна вечеря.
«Одного разу прийшли якісь люди, назвалися представниками приватної охоронної фірми і запропонували свої послуги, — згадує Федірко. — Мовляв, за їхньою інформацією, тут у день голосування за Христа планується справжнє побоїще».
Побоїща не сталося, а от у приміщення Галереї набилася купа охочих почути, як уперше публічно підбивається гамбурзький рахунок знаменитостям.
«Георгій тоді вів щоденну програму на радіо, і він переймався, щоб не спізнитися до початку. Тому після чергового свого емоційного виступу казав: „Давайте вже проголосуємо, бо в мене скоро ефір!“ — розповідає NV Федірко. — А ми ще й почали на 40 хвилин пізніше, бо прийшли всі члени Шевченківського комітету, а Дзюба от-от мав підскочити — повертався літаком із якогось відрядження».
Дійство тривало зо три години, глядачі не розходилися, і комітетники, вишикувавшись під вимпелами, похнюплено терпіли до самого кінця. Зрештою, Христом обрали Мерилін Монро — епатажну американську кінозірку, дарма, що вона вже покинула цей світ. Юдою — ще живого радянського класика письменника Олеся Гончара.
Попри роман Собор (1968), у якому автор докоряв владі щодо нівечення пам’яток культури та безправ’я селян, Гончар тоді сприймався передовсім як автор доволі пропагандистської епопеї Прапороносці. Цим і заслужив «посади» христопродавця.
Кучма тоді опинився серед апостолів.
Та вже через місяць, наприкінці грудня 1999 року, Гонгадзе з колегами-журналістами Оленою Притулою та Сергієм Шолохом поїдуть до Сполучених Штатів бити тривогу: в Україні безоглядно порушують свобода слова. Під час поїздки Гонгадзе з Притулою вирішили створити суспільно-політичне видання Українська правда.
Воно вийшло у світ 17 квітня 2000-го, на другий день після Всеукраїнського референдуму щодо посилення повноважень президента. На те опитування прийшли 81% дорослого населення України. І більшістю голосів учасники плебісциту погоджувалися на: 1) достроковий розпуск Верховної ради, якщо вона не створить парламентську більшість упродовж місяця після обрання чи не затвердить річний бюджет країни впродовж трьох місяців; 2) зняття з депутатів ВР недоторканості у разі притягнення їх до кримінальної відповідальності; 3) скорочення кількості народних обранців з 450 до 300; 4) створення парламенту з двох палат, одна з яких мала би представляти напряму регіони країни.
Пересічні українці парламент не любили вже тоді. У народ умить заходили репліки спікера-дотепника Івана Плюща на адресу депутатів, як-от, «Богатирьова, ви ж акушерка! Куди ви лізете?!» або «Депутат Заєць, чого ви стрибаєте?!» Здавалося, що більше нічого Верховна Рада широкому загалу повідомити й не могла. Безграмотний Олександр Ткаченко на цій посаді просто вибішував, коли перед журналістами виявляв: він не знає, що Голландія і Нідерланди одна й та сама країна. Тому друге і третє запитання референдуму сприйняли на ура!
Однак більш уважним до державотворення українцям те опитування здавалося спробою Кучми зібгати парламентаризм і самому смикати за всі владні ниточки. Президент став чи не головною мішенню Української правди. До того ж у телепрограмах Гонгадзе напряму чи віртуально розпікав Даниловича гострими запитання про непрозору приватизацію чи шиті білими нитками корупційні схеми.
А 17 вересня він перестав виходити на зв’язок. Була неділя, але для Георгія, розповідали колеги, вихідних не було. Принаймні у питаннях, які можна було узгодити телефоном.
Півтора місяця — повна невідомість. Хтось бовкав, що бачили Гонгадзе у натовпі то в Києві, то у Львові, а хтось припускав, що зникнення — така собі піар-акція Української правди. Бо ж читали її на той момент не більше тисячі користувачів.
Та ось 2 листопада у Таращанському лісі знайшли обезголовлене тіло. Експертиза невдовзі встановила, що це — Гонгадзе.
Громом серед ясного неба стала заява Олександра Мороза. В одному з приміщень Верховної Ради 28 листопада він зібрав депутатів і журналістів й оприлюднив шматки диктофонних записів, які стануть відомими як плівки Миколи Мельниченка. Цей майор з охорони президента Кучми нібито певний час записував розмови президента з його близьким оточенням. Із них випливало, що вище керівництво країни причетне до викрадення Гонгадзе ввечері 16 вересня і подальшого вбивства. Нібито з необережності, як повідомив основний виконавець злочину керівник відділу зовнішнього спостереження МВС генерал Олексій Пукач. Хто був замовником розправи з журналістом, невідомо досі.
