Молоткастий і недоступний. Як 45 років тому в СРСР почали видавати паспорти нового зразка
45 років тому в СРСР почалася видача внутрішніх паспортів нового зразка. Вперше цей документ отримали всі колгоспники.
«П аспорт — це виключається. Дуже розумні всі поставали. Всі кудись і кудись, а хто ж тут матеріальні блага творитиме. Сама бачиш: не вистачає робочих рук. Чортма охочих багнюку місити», — пояснює колгоспний чиновник молодій односельчанці Єльці Чечіль, яка прагне виїхати до міста і влаштуватися на завод. Вимагаючи видати їй паспорт, дівчина сперечається: «Я вам що, припнута до цього місця? Чи до сивих кіс кріпачкою бути на вашому смердючому силосі? Підписку про невиїзд не давала!»
Це сцена з роману Собор українського письменника Олеся Гончара. Він вийшов у 1968 році, і такій-от реальній Єльці доведеться ще шість років чекати урядового указу про загальну паспортизацію. Видавати ж заповітний документ колгоспникам стали лише з січня 1976-го. Багато селян на той час настільки звиклися з радянським кріпацтвом, що оформлення паспортів розтягнулося ще на 10 років.
А в романі Гончара навіть собор мав паспорт — чавунну табличку, що вказувала на його історичну цінність. Щоправда, охоронне посвідчення таємничо збили в розпал суперечок про знесення церкви, і це звучить як метафора безправності — і самих українців, і пам’яток їхнього минулого.
Перші відгуки про Собор були цілком схвальними. Але вже через кілька місяців після виходу книги керівництво Компартії України заявило, що роман — «серйозна творча невдача автора», і закликало «тверезо оцінити і виправити твір». Ідеологів від влади обурювало, що героїв Гончара «гнітить пріснота життя, одноманітність буднів, а сучасність виглядає суворою казармою, де люди пострижені під одну гребінку, де панує царство стандарту».
Письменника ще можна було звинуватити у свідомому перекручуванні фактів. Але навіть у Кремлі не знали, як реагувати на хвилю скарг і доносів про жалюгідне безпаспортне становище значної частини населення Союзу — близько 60 млн осіб. До листопада 1961-го приймальня Верховної Ради СРСР за п’ять попередніх років отримала понад 11 тис. таких повідомлень. Їхнім авторам знадобилося ше й достатньо мужності, щоб звернутися аж так високо зі своїми клопотами. Адже, за даними начальника Головного управління місць ув’язнення МВС СРСР Михайла Холодкова, на початок 1960 року за порушення правил прописки паспортів у тюрмах і таборах перебувало 2.195 осіб.
