«Стрункий і бездоганно вдягнений». П’ять теплих історій про Георгія Гонгадзе від його друзів і колег
Георгій Гонгадзе разом з іншими журналістами у пресцентрі Конституційного суду навесні 2000 року (Фото: RASNER WLADIMIR / EAST NEWS)
Випадок із червоним авто, поява у «середніх» штанях та купівля «статусної» пральної машини — до 25-х роковин з дня загибелі Георгія Гонгадзе NV зібрав дуже особисті спогади про засновника Української правди.
Одна з 25 головних подій новітньої історії України — так опитані NV авторитетні експерти охарактеризували те, що почалося ввечері 16 вересня 2000 року.
Тоді посеред Києва зник журналіст та засновник видання Українська правда Георгій Гонгадзе.
Лише за півтора місяця, 2 листопада, його обезголовлене тіло знайшли в лісі біля Таращі на Київщині. А далі стався ланцюжок подій, який зробив з тодішнього президента Леоніда Кучми та його оточення антигероїв, ледь не викинув Україну за межі західного світу та зрештою привів до Помаранчевого Майдану.
Гонгадзе став одним із символів боротьби за демократичну Україну, проте розслідування його справи затягнулося на роки. Лише у 2008-му ув’язнили трьох офіцерів міліції, які входили до групи, що організувала вбивство журналіста. Наступного року затримали і їхнього керівника та безпосереднього виконавця — генерала Олексія Пукача. Остаточний вирок тому винесли у 2013-му — довічне позбавлення волі.
Попри це, головне питання так і залишилося без відповіді: хто ж був замовником вбивства? Найбільш поширена неофіційна версія, що базується на «плівках Мельниченка», вказує на причетність до загибелі Гонгадзе Кучми, керівника його адміністрації Володимира Литвина та міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, якого у 2005 році знайшли мертвим у власному будинку.
За 25 років Гонгадзе-жертва перетворився на історичну постать з підручників новітньої історії країни. Проте за цим образом майже зник реальний Гонгадзе — не лише журналіст, але й людина.
То яким він був за життя? Саме про це NV поговорив із п’ятьма друзями та колегами засновника Української правди.
«Вони зробили вертеп»
Микола Княжицький, депутат Верховної Ради 7, 8 і 9 скликань, власник телеканалу Еспресо TV, журналіст та ведучий
Георгій разом з Мирославою [дружиною] приїхав працювати в Київ [у 1995 році] у міжнародний медіацентр Інтерньюз, яким я тоді керував. Фактично, це була їхня перша робота в Києві.
Є фото, зроблені, коли вони прийшли до мене додому колядувати, у квартиру, де зараз знаходиться [телеканал] Еспресо в Києві, — зараз там працюють журналісти. Вони [Георгій та Мирослава] зробили вертеп, ходили по різних хатах і колядували. Георгій стоїть позаду у великому брилі, потім я йому наливаю випити, приймаю гостей.
У нас був такий дуже цікавий колектив. Ми тоді фактично жили як одна така велика сім'я. Ми були єдиними в Україні, де були принципи відповідальної, чесної журналістики, журналістики, яка працює за стандартами. Ми всі тоді були молодими людьми і, звичайно, сподівалися, що Україна зміниться набагато швидше.
«І в нас з’явилось кодове слово»
Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця та телеведуча
Це історія про червону машину. 1998 рік, ніч перед парламентськими виборами, я відповідаю за юридичну підтримку блоку Вперед, Україно [топ-персони блоку — Володимир Бондаренко, Сергій Головатий, Григорій Омельченко], Гія [прізвисько Георгія Гонгадзе] - за преспідтримку.
Я маю приїхати дуже рано в офіс для координації спостерігачів. Гія каже, що о 4:30 прибуде червона машина. Я не сплю, бо все це тривожно, ми — опозиція. Дивлюся у вікно і бачу: є червона машина. Трохи не під під'їздом, але поряд, і там легше виїздити. Спускаюся, саджуся, кажу: «Поїхали». Водій питає: «Куди?». Я кажу: «В офіс». І ми їдемо.
Десь вже на під'їзді до Майдану телефон розривається. Гія у слухавці: «Ти де? Вставай, водій чекає». Я кажу: «Та я вже їду, майже на місці». І тут починається істерика: «Як? ти де? тебе викрали, куди ти сіла? не кидай трубку, що то за водій, куди тебе везе?»
В результаті виявилося, що я сіла не в ту машину, але також у червону. Водій був ветеринаром, приїхав на нічний виклик. Каже: «Ви так впевнено себе поводили, то я й слухняно повіз».
І в нас з’явилось кодове слово — «червона машина»: коли когось кудись заносить або виникає якась плутанина чи неуважність.
«Як ти можеш підводити Георгія?»
Наталія Лигачова, шеф-редакторка видання Детектор медіа
Я була знайома з Гією, бувала в його програмах на тодішньому [телеканалі] ММЦ-Інтерньюз. Ми не були близькими друзями, хоча інколи зустрічалися на якихось журналістських тусовках.
Він завжди справляв враження дуже щирої, емоційної та професійної людини. І от коли він почав робити свою політичну програму на радіо Континент, він подзвонив мені, тоді заступниці головного редактора газети День та редакторці відділу ЗМІ, і попросив для розкрутки проєкту зробити про нього публікацію. Я одразу запропонувала формат інтерв'ю, і воно, як завжди, вийшло цікавим та жвавим.
А потім сталася така історія. Гія запросив мене на черговий ефір програми на Континенті. Я погодилася, попередила маму, що прийду пізно з роботи (ефіри були пізно ввечері). Та протягом дня так втомилася, не дуже добре себе почувала, і вирішила не йти на ефір. Попередила Гію, той, звісно, був розчарований, але я все ж таки поїхала з роботи додому.
Тоді раптом моя мама, яка особисто не знала Георгія — лише бачила в телевізорі, зустріла мене з подивом і почала казати: ти ж обіцяла, як ти можеш підводити Георгія…
Коротше, вона мене присоромила, тому я зібралась та поїхала на Континент. Розмова вийшла дуже цікавою, після цього ми ще довго і тепло балакали, а потім Гія з колегою провели мене до таксі.
Я щиро подякувала мамі, що вона мене таки спонукала піти на той ефір. Вона, просто бачачи його в ефірах, так прониклася його харизмою. Мені здається, що то була ледь не остання наша зустріч з Гією, принаймні от так близько.
«Для чого я буду того Вересня дратувати?»
Микола Вересень, журналіст та телеведучий
Я разом із [журналістами] Віталіком Портниковим і Ростиком Хотиним започатковували [у 1995 році] програму Вікна у світ — про міжнародні відносини. А пізніше мені [журналіст] Сашко Кривенко привів Гію. Я пам’ятаю, що мене здивували його штани. Я тоді багато працював у Лондоні і звик, що там, як і в усьому так званому капіталістичному світі, моди нема: у когось широкі штани, у когось вузькі, у когось шорти. І в Україні атмосфера була досить традиціоналістична.
У Гонгадзе були штани, які закінчувалися між коліном і підлогою. Тоді в Україні носили або шорти по коліна, або нормальні штани до підлоги, а у нього були посередині. Я так на нього дивився, скажу відверто: ці штани мені естетично страшенно не подобалися. Я думаю, може він це відчув, і вирішив від мене відкараскатися, перейти на іншу програму. Може в повітрі виникла якась відраза у мене, і він вирішив: для чого я буду того Вересня дратувати, штани я все одно не переодягну, а бачити його не буду, і його погляд суворий на собі відчувати теж не буду.
«За кілька днів всі знали, що Гія купив пральну машинку»
Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру
Одна з речей, якою виділявся Гія, — це його бездоганний стиль у підборі одягу. Він міг носити джинси і футболку, але це все одно було з фантастичною увагою до форми та стилю. Він завжди був випрасуваний, дуже часто в сорочці та піджаку.
Він дуже цінував те, як виглядає. Зараз це, напевно, було б звичним, а на той момент, у Радянському Союзі, це було фантастично рідкісно, всі в кінці «совка» виглядали абияк.
Гія вмів підбирати одяг і постійно бути в ідеальній формі. Це потребувало просто фантастичних зусиль, бо в той момент були радянські побутові умови: у Львові вода була тільки 6 годин на добу — 3 години вранці і 3 години ввечері.
Коли Гія заходив в кімнату, він дивував-напував тим, наскільки ефектно він себе презентував, наскільки ефектно він виглядав: високий, стрункий, красивий і бездоганно вдягнений.
Тоді доходи були смішні. В якийсь час ми разом винаймали прибудову у Львові і, якщо я не помиляюся, це коштувало $10. А заробляли ми тоді $15−20 на місяць. З сьогоднішньої точки зору це все виглядає абсолютно дико і таке важко собі уявити.
Тут Гія отримує пропозицію переїхати до Києва, працювати на Вікна-Новини. Там він мав отримувати якусь астрономічну, за тодішніми уявленнями, суму — десь $300−400.
Коли ми з ним побачилися одразу після його переїзду, я спитав Гію: «Як ти облаштувався у Києві?» Перша річ, яку він мені сказав: «Я купив справжню пральну машину». В перекладі це означало вихід на зовсім іншу якість життя, бо в твоєму щоденному побуті зникає щонайменше година прання на день. Гія попросив про це нікому не казати. Я так розумію, що подібна розмова була багато з ким, тому що вже за кілька днів всі знали, що Гія купив пральну машинку: оце доробився чоловік, може собі дозволити пральну машинку купити.
Журналістика 1990-х — це журналістика тотальної бідності, це журналістика впроголодь. Вміння Гії з одного боку бути добре вдягненим, а з іншого боку не нарікати на те, що він мусить кожен день годину прати, це було оголошення для решти світу: дивіться, я дам раду своїм викликам, ви не можете мене купити та примусити робити щось таке, у що я не вірю. Я граю за своїми правилами, я веду це життя за своїми правилами.
Мені здається, що така дрібна побутова історія розкриває, як Гія вмів давати раду в дуже несприятливих та дуже незручних умовах.
