День права знати в Україні. Що відбувається із законом про розвідку?

28 вересня 2020, 18:51

Демократія — це не обіцянки про зірки з неба, демократія — це дискурс. А дискурс, як відомо, неможливо побудувати без інформації про дії влади

Для журналістів, активістів, медіаекспертів, борців з корупцією та всіх апологетів відкритості влади — «Право знати» — це свято. Свято знати, те, що уряди намагаються втаємничити, приховати від очей суспільства.

Відео дня

28 вересня — це міжнародний день доступу до інформації, що започатковано у 2002 році. Через 9 років в країні ухвалили закон України «Про доступ до публічної інформації». Документ заклав нову парадигму інформаційних відносин між українською владою та суспільством, яка передбачає максимальну відкритість та чіткі умови, лише за сукупності яких держава має право обмежити доступ до інформації і лише на конкретний період. Це був революційний закон, що став першим важливим кроком на шляху до відкритої та підзвітної влади й попри всі виклики, які чекали на нас згодом, з кожним наступним кроком українська влада продовжувала розширювати межі відкритості.

Напередодні минулорічних парламентських виборів громадськість знову звернулася до політичних сил із закликом про необхідність реформування та гарантування більшої відкритості та підзвітності СБУ та інших правоохоронних органів, а також ухвалення нового закону України «Про державну таємницю» й необхідність розсекречування тих матеріалів, розкриття яких вже не становить загрозу національній безпеці, проте є суспільний інтерес отримати доступ до цієї інформації через корупційні скандали навколо цих тем.

Це не перші слуги народу, які так швидко забувають свої обіцянки

Політична партія Слуга народу запевнила, що цілком підтримує громадськість в цьому питанні. Проте знадобилося менше ніж півроку для зради відкритості, «звинувачуючи останню в загрозі національній безпеці». У Верховній раді України почали з’являтися законодавчі ініціативи (законопроект про СБУ, розвідку тощо) спрямовані на максимальне звуження підзвітність та прозорості Міністерства оборони України, СБУ за кращими зразками нашого східного сусіда-агресора.

Звичайно, це не перші слуги народу, які так швидко забувають свої обіцянки про прозорість та підзвітність. Водночас, саме цього разу ситуація є вкрай небезпечною, адже саме зараз «слуги» мають більшість від конституційного складу у Верховній Раді, і, відповідно, можуть ухвалити будь-який закон.

«Не панікуйте, — скажете ви, — адже є певні парламентські процедури, які повинні стати на заваді ухваленню законам, що створюють загрози відкритості та можливості для зловживань владою». Та реальність зовсім інша. Лише 7 місяців знадобилося закону про розвідку, щоб перетворитися на закон, що зараз чекає на підпис президента.

Експерти та громадські організації дізналися про ухвалення цього закону лише з новин, коли закон вже ухвалили — з порушенням принципу прозорості, без громадського обговорення.

Зараз низка міжнародних та українських громадських організацій звертається до президента України з проханням накласти вето на ухвалений закон про розвідку і повернути закон до парламенту на доопрацювання в частині відповідності принципам і засадам інформаційного законодавства, засадам свободи інформації. Та невідомо, чи почує президент України заклики громадськості та журналістів, чи навпаки на день права знати подарує цвях для труни, що готують для свободи інформації та відкритості останні півроку слуги народу.

Ви можете звернути увагу, що відкритість — це ніщо у порівнянні з національною безпекою. Але парадокс ситуації полягає в тому, що саме в цьому, на перший погляд, найбільш переконливому аргументі, закладена небезпека. Оскільки історія влади — це постійне намагання представників уряду переконати громадян, що значна секретність владної діяльності продиктована потребою забезпечити безпеку суспільства, держави, власне безпеку самих громадян.

Агенти держави не втомлюються повторювати, що захист від терористичних нападів, злочинних угруповань, шпигунів вимагає від них діяти таємно. Утім на практиці всі ці запевняння з боку влади досить часто мають єдину мету, — маніпулюючи свідомістю громадян, приховати свої прорахунки чи корисливі наміри й не втратити владу.

Отже, чи не є навіть свідома відмова від інформації лише шантажем і маніпулюванням з боку держави? Фактично за будь-яких умов інформація — це найцінніша гарантія від усього того лиха, яким залякує держава і яке нібито неодмінно станеться в разі незбереження значного сегменту інформації про діяльність влади в таємниці.

Представники громадського руху за утвердження права на доступ до інформації США в публічних дебатах часто згадують слова Авраама Лінкольна: «Дозвольте людям знати факти, і країна буде в безпеці».

Водночас закономірно виникає справедливе питання, як можна забезпечити безпеку країни, проводити розслідування, якщо інформація про плани, операції, оперативно-розшукові заходи будуть у відкритому доступі? Поки що найкращим виходом у вирішенні конфлікту між правом на доступ до інформації та необхідністю обмежувати доступ до деяких сегментів інформації запропонували експерти міжнародної організації Артикль 19. Уважно дослідивши цю тему й проаналізувавши ситуацію у різних країнах світу, вони вивели правило, згідно з яким обмеження доступу до інформації можна вважати легітимним лише на підставі закону, і вони мають бути ясними, описуватися вузько й відповідати контролю згідно з трискладовим тестом, а саме:

1) інформація має стосуватися легітимної мети, визначеної законом;

2) розголошення цієї інформації мало б завдати суттєвої шкоди цій меті;

3) шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації.

Таким чином, лише за дотримання всіх умов цього правила можна вважати, що обмеження, встановлені державою стосовно доступу до інформації про свою діяльність, відповідають принципу верховенства права, є органічними підставами обмежень реалізації, іншими словами, мають теоретичне обґрунтування і таким чином не можуть вважатися порушенням права на доступ до інформації".

І саме ці стандарти були втіленні в законі України «Про доступ до публічної інформації» і частково внесені відповідними змінами до закону України «Про державну таємницю». Здавалося б залишилося ще трошки привести нормативну базу відповідних структур у відповідність до закону — і золотий баланс інтересів громадськості знати і національної безпеки досягнуто. Але ж ні, виявляється слуги народу обрали старий-новий вектор, що зазвичай обирають недемократичні режими, коли держава на власний розсуд вирішує, яку інформацію давати, а яку притримати й питання не в національній безпеці, а в бажанні приховати свої прорахунки, чи навіть гірше — зловживання владою чи корупцію.

Втім, насправді доступ громадськості до достовірної інформації про діяльність влади — не самоціль, а лише засіб для побудови діалогу між суспільством та державою. Перехід на принципово новий рівень від маніпуляцій громадською думкою з боку представників влади до готовності держави будувати дорослі відносини з суспільством. Демократія — це не передвиборні гасла та обіцянки про зірки з неба, демократія — це дискурс. А дискурс, як відомо, неможливо побудувати без достовірної, повної інформації про дії влади.

Півтора роки минуло від часу публічних обіцянок кандидата у президента Володимира Зеленського про те, що суспільство потребує правди, прозорості та щирості з боку уряду. Отже, рішення щодо вето закону України «Про розвідку» стане справжнім індикатором чи готовий президент України не лише обіцяти, а дійсно будувати діалог з суспільством, основою якого буде достовірна інформація про діяльність влади, а не залякування та маніпуляція за допомогою приховування інформації за абсолютно новим і незрозумілим терміном «розвідувальна таємниця», «секретна інформація».

На черзі — ще два цікавих законопроекти про СБУ та про безпеку класифікованої інформації, отже, за рік побачимо чи буде баланс відкритості та безпеки збережено, чи замість святкування ми будемо справляти панахиду за правом на доступ до інформації про діяльність влади.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Показати ще новини
Радіо НВ
X