«Блискучий план, який не зіграв». Як Путін після невдалого блефу пішов на вторгнення — інтерв'ю з співавтором приголомшливого аналізу RUSI

Чому? Тому що фактично провівши операції зі стратегічного дезінформування Заходу, він викрив себе як особу, яка здійснювала блеф, — те, що називається у професійному військовому лексиконі російської розвідки військовою демонстрацією.

Тобто коли насправді наміру реального вторгнення не було, але накопичення відбувалося.

Багато старих дослідників Радянського Союзу, Росії, говорили: «Безперечно, це блеф. А що буде робити Путін, коли цей блеф викриють, коли цей блеф не зіграє?» І от коли стало зрозуміло, що країна виявилася стійкою, що українське керівництво не піддалося на об'єднаний тиск (не секрет, що деякі західні партнери здійснювали також тиск на нас по прийняттю цих історій), іншого виходу для Путіна особисто, окрім все ж таки розпочати вторгнення, не було.

— Говорили, що Путін втратить Херсон і буде кінець кремлівського режиму. Аналогічне — про мобілізацію, прогнозували заколоти. Ми бачимо, що у Кремлі все це гасять, йому все сходить з рук. Чому те, що ви кажете, не зійшло б йому з рук? Чому це загрожувало йому як лідеру?

— Для російської системи можливість маніпулювати Заходом, можливість спиратися на загрозу своєї військової сили, зокрема ядерної — це стратегічний інструмент міжнародної політики. До того ж не в регіональному масштабі, а глобальному.

Насправді Росія без ядерної зброї, без тієї удаваної «другої армії світу» — це ніщо. Це абсолютно нікчемна країна, з економікою меншою, ніж Італія, — ні на що взагалі претендувати не може. Тому дуже важливо було зберігати цю інтригу — росіяни, можливо, якісь не повноправні в інших питаннях, але вони в військовому плані дуже серйозні.

Путін це особисто озвучував неодноразово. Він говорив про різні типи супердержав. Він говорив про те, що є супердержави, які тримаються на економіці, а є супердержави, які тримаються на своєму soft power, а є такі, які на hard power, на військовій міці тримаються — військові супердержави. І він говорив про те, що Росія — це така військова супердержава: «Можливо, в якихось інших питаннях ми не дотягуємо, цвяхи ми не можемо робити, або мікрочипи, але ми можемо все ще робити гіперзвукові ракети, і ми цими ракетами можемо „весь мир в труху“». Це насправді був аргумент.

До речі, дуже часто не розуміють, що таке гібридна війна. Гібридна війна — це не війна, яка ведеться не військовими методами. Гібридна війна — це війна, як, наприклад, гібридний автомобіль. Вона включає всі можливі інструменти — від танків до підривної діяльності, підкупу політиків, пропаганди і так далі.

Тому основним інструментом психологічного впливу, як базису цієї гібридної війни, в Російській Федерації була, по-перше, загроза світової війни або військового конфлікту регіонального, а в глобальному плані також — загроза ядерної війни. От ця от загроза ядерної війни є основним аргументом Російської Федерації в усій своїй геополітиці.

Чому Захід має вести діалог з Росією? З однієї простої причини: тому що «весь мир в труху».

Коли б Путін насправді прийняв ту ситуацію, що це був блеф, що він як лідер не зміг переконати Захід в своїх спроможностях, відповідно, [Путін] мав бути заміненим, тому що Росія б не сприймалася після цього всерйоз.

Путін зробив свій вибір. Він вирішив, що має піти на цей конфлікт, довести ескалацію до ядерної, тому що «інакше мене чекає доля Хрущова після Карибської кризи, мене так чи інакше треба буде замінити».

Більше того, я хочу сказати, що коли ми говоримо про ті наслідки у вигляді міжнародної ізоляції і інших проблем, вони насправді не просто враховувалися Путіним і його найближчим оточенням, куди ми можемо віднести і [секретаря Ради безпеки РФ Миколу] Патрушева, і [директора ФСБ Олександра] Бортникова, і [міністра оборони РФ Сергія] Шойгу, і умовно [засновника ПВК Вагнер Євгенія] Пригожина. Якщо ми будемо вважати, що Пригожина можна вважати як реального актора, а не вигаданого персонажа, який грає роль нової сили.

— Він створює паралельну армію, яка нібито більше ефективна.

— У цьому контексті дуже важливо сказати, що наслідки ізоляції були бажані для цієї групи, тому що це можливість «закрутити гайки» всередині країни. Це можливість включити режим «осажденной крепости». А саме так ще три чи чотири роки тому був названий план по північнокореїзації Росії.

План «осажденная крепость» був здобутий українськими спецслужбами. І навіть на момент, коли ми його мали, тоді він видавався божевільним. Але, на жаль, ми бачимо, що він на сьогодні реалізується. І для росіян у нас є погані новини.

Ми можемо говорити про те, що встановлення справжнього, жахливого тоталітаризму в Росії тільки починається. Якщо вважають, що те, що відбувається зараз — це кінець, то це тільки початок. Буде все: масовий терор, концтабори для росіян. Цей режим їм організує все. І чим довше вони його будуть терпіти, тим вища ймовірність того, що в них буде два варіанти — або загинути в концтаборах, або загинути під Бахмутом. Або, можливо, спочатку потрапити в концтабір, потім потрапити в штрафбат до Пригожина, і загинути під Бахмутом. Це їх життєвий цикл на сьогодні.

— На початку, коли аналізували те, що відбувається, багато військових експертів говорили, що, скоріш за все, ті дані, які ФСБ використовувала, були неправильними. З доповіді, яку Королівський інститут оборонних безпекових досліджень опублікував, ми розуміємо, що це не так, що ФСБ розуміло всі вади свого плану. Що вони, якщо так можна сформулювати, наступали зі слабкої позиції. Чи це справді так? Чому це відбувалося?

— Якщо ми говоримо про той план, який не зіграв — з прийняттям поступок і колосальними внутрішніми протестами, неминучими і радикальними. Це був блискучий план, він просто не зіграв. У кращому випадку, я думаю, був би розподіл України: або правий берег ми змогли би втримати, або все ж, як росіяни хотіли, — по [річці] Збруч. І тут тривав би звичайно опір, партизанська боротьба, підпілля на всій території. Але воно б пригнічувалося і придушувалося, як воно придушувалося в Херсоні, Криму, на Донбасі, в Мелітополі, тому що російський окупаційний режим — це жахіття, в якому дуже важко, особливо в сучасних умовах, вести підпільну боротьбу.

П’ята служба ФСБ, тобто зовнішня розвідка, яку очолює генерал [Сергій] Бесєда, останній рік [до вторгнення] проводили щонайменше щомісяця соціологічні опитування. При чому, що було, на мою думку, найбільш індекативно і тривожно, що вони проводили ці опитування на всій території України. Оце був насправді показник їхніх амбіцій. Вони проводили [опитування] навіть на Закарпатті. Серед іншого їх цікавило питання готовності українського суспільства чинити опір у випадку вторгнення російської армії.

Ще раз хочу сказати: у них було прекрасне розуміння того, що українці готові у випадку вторгнення чинити опір, зокрема військовий. Вони про це знали. Звичайно, ми не знаємо, що вони доповідали своєму керівництву. Це, на жаль, нам не відомо.

Якщо вони доповідали щось інше своєму керівництву, то йдеться не про те, що вони помилялися в своїх оцінках, а що вони свідомо дезінформували своє керівництво, можливо, розраховуючи на те, що жодного плану Б не буде: просто буде план А, і в умовах плану А це немає такого великого значення, тому що суспільство дезорієнтовано, Захід не допомагає…

У мене складається враження, що кінцеве рішення (ми пам’ятаємо це з засідання Радбезу) було прийнято Путіним особисто. І ми бачимо, що навіть ті особи, зокрема [заступник глави Адміністрації президента РФ Дмитро] Козак, які голосували по факту «за», цю ідею не підтримували. Ми пам’ятаємо пряму мову Козака. Він же так і сказав, що «украинцы не купились на эту историю». Він же відкритим текстом говорить, фактично підтверджуючи мої слова про те, що план «А» не вийшов: «Давайте заспокоїмося і приймемо цю нову реальність. Хочете прийняти „ЛНР“ і „ДНР“ в тих кордонах, в яких є - давайте. Українці не будуть однозначно створювати ніяких проблем. Ми можемо вийти на заморожування».

Але коли Путін пішов на вторгнення, він же прекрасно розумів, що все одно це угруповання не було готове до того, щоб вести бойові дії в умовах повноцінного спротиву з боку Збройних сил України. Він це прекрасно розумів. Є, безперечно, переоцінка окремих компонентів, особливо щодо повітряної наступальної операції.

Дуже сильно росіяни переоцінили, по-перше, спроможності своєї бойової авіації, а також можливості своїх ракетних військ по придушенню насамперед систем української ППО, яка практично придушена не була. Через що не отримане було (і це дуже гарно описано в доповіді) повітряне домінування.

Я припускаю, що росіяни до інформації про спроможності Збройних Сил України, яка у них була, ставилися скептично. В силу, по-перше, свого шовінізму. Тобто вони не могли прийняти психологічно, що українці здатні на такі речі. А, по-друге, вони виходили з того, що так само як в Росії - це «приписки», якісь «бумажные полки».

Після 2014 року колосальні були зроблені зміни і в якісному, і в кількісному плані. Багато хто сміявся, коли країну включали в десятку найбільш спроможних армій світу п’ять років тому. Але це так і є. Я думаю, що значною мірою ми повинні подякувати і військовому, і політичному керівництву України за те, що насправді Збройні сили були створенні в тому боєздатному вигляді, в якому вони ніколи до того не існували.

Якщо говорити, наприклад, про кількісні показники. Україна за своїми артилерійськими спроможностями (а це найбільш важливі спроможності у цій війні, як ми бачимо) входила в світовий ТОП: понад півтори тисячі одиниць ствольної артилерії, приблизно така ж кількість РСЗВ. Це такі кількості, які одиниці країн в світі мають: Росія, Сполучені Штати, Китай, Іран, Пакистан — найбільші оці військові super power, ті що Путін згадує.

Щільність протиповітряної оборони: 60 дивізіонів відновлених і модернізованих систем С-300, БУКи, трошки С-125 (вони менш важливі). Колосальна робота над підвищенням живучості, постійні тренування по виживанню в умовах повномасштабного вторгнення і ударів ракет по місцях дислокації.

У нас менше 15 відсотків втрат по системам з початку війни. Це безпрецедентний успіх.

Подивіться, що відбувається зараз з російськими аеродромами внаслідок атак українських безпілотників. Хочу сказати, що у нас, на щастя, таких втрат нашої небагаточисельної бойової авіації навіть в умовах, коли рівняли аеродроми Калібрами, іншими російськими ракетами, не було.

Та ж авіація. У нас, здавалося, цих літаків не так і багато. Якщо порівняти з середньою [кількістю] по країнам НАТО, не брати до уваги Сполучені Штати, то виявиться, що і літаків було не так мало, і пілоти були непогано підготовлені.

Танки — також дуже важливе питання. Понад 900 танків в строю, більшість з яких були після 2014 року не те, що відновлені, модернізовані. Просто їх не було до 2014 року, були абсолютно зворотні процеси.

Навіть за умов, коли росіяни припускали, що по факту воно «паперове» місцями, вони розуміли, що це не Чечня, це не Грузія. Без дестабілізації не вдасться.

— Як можна оцінити, в якому стані вони зараз? Ті ж західні експерти, які казали, що ми маємо впасти за 72 години, тепер кажуть, що Україна перемагає. Чи це справді так?

— Це абсолютно хибні висновки, тому що Україна безперечно мала потенціал і спроможності, які дозволили нам відбити російських бліцкриг. Завдати російській армії такої шкоди, яка підірвала цей бойовий потенціал. Очевидно, що мобілізовані це не поповнять. Відновити цей кадровий потенціал російської армії в найближчий час в умовах ведення активних бойових дій росіяни не можуть.

Але хочу звернути увагу, що росіяни змінювали свою тактику впродовж цих кількох стадій, які вже відбулися, і змінювали стратегію. У травні, коли вони вже відмовилися від бліцкригу і зосередили свої зусилля на Донбасі, вони перейшли до війни на виснаження.

Тоді почалася історія, у кого більше снарядів. На щастя, включився Захід, попри те, що не готова індустріальна база НАТО (об'єктивно будемо говорити) до того, щоб вести такі масштабні бойові дії. Але все одно — це НАТО, це велика кількість країн, які шукають спроможності десь знайти ці снаряди по всьому світу. І вони їх тягнуть, вони допомагають.

Не можна сказати про паритет [в артилерії], але немає того виснаження боєприпасного, яке насправді [колись] примусило дієву армію Української народної республіки відступати до Вінниці, потім до Кам’янця. Це теж відома історія — просто не було набоїв.

Дуже цікавий момент. Ці диверсії на складах, які активно відбувалися починаючи з 2004 року, але і до того, були направлені на те, щоб послабити спроможності Збройних сил України. Є докази, що це російські диверсії.

Цікава історична паралель: такі самі диверсії відбувалися в період перших національно-визвольних змагань, коли Українська народна республіка боролась з більшовицькою Росією. Наприклад, були диверсії на Куренівці, де теж були на той момент артилерійські склади.

Говорячи про третю стадію, чому вона небезпечна. Так, росіяни не мають можливості зробити якісь ефективні, професійні forces, не буде тут збройних сил, які будуть нас переважати професійно. Але загальна мобілізація оголошена в вересні говорить про перехід до тотальної війни. Ця «осажденная крепость» дозволяє цю тотальну війну вести.

Коли ми говоримо про те, що росіяни вже перевищили 300 тисяч мобілізованих, ми повинні розуміти, що це не межа. Буде і один мільйон, і два, і три. І будуть вони з «трьохлінійками» (гвинтівка — ред.) йти в крайньому випадку, і з ППШ (пистолет-пулемет Шпагина — ред.), якщо не буде можливості їх забезпечити БМП навіть першими, не говорячи вже про більш сучасні зразки.

Якщо буде потрібно, то це буде 300 просто стрілецьких бригад, в яких взагалі бронетехніки не буде. І, можливо, моторизовані вони не будуть, будуть йти в лаптях пішки.

Але не треба на це розраховувати. Якийсь рівень забезпечення у них там буде. І вони будуть цією живою масою намагатися все одно продовжувати здійснювати військовий тиск. І також, звичайно, здійснювати ракетні удари по об'єктах цивільної інфраструктури України для того, щоб не дати нам можливість забезпечити стійку економіку, забезпечити життєдіяльність громадян на контрольованій території. Це їх стратегія.

І заява Путіна, що СВО може затягнутися… От скільки Путін буде при владі, стільки буде і війна. Це щоб було чітко зрозуміло нашим громадянам, нашим західним партнерам. Для нього з самого початку навіть вторгнення в Крим, анексія — це операція по збереженню себе на посаді. Жодних інших цілей для Російської Федерації не було. Якщо говорити з огляду на можливості російських спецслужб контролювати Україну, саме анексія Криму, і саме агресія на Донбасі суттєво підірвали ці можливості.