Державний український проєкт Хочу жити у жовтні опублікував списки 270 громадян Казахстану та 446 громадян Таджикистану, які загинули, воюючи на боці країни-агресора.

Радіо Свобода зазначає, що проєкт Хочу жити також повідомляв про загибель в Україні понад 100 громадян Узбекистану та десятків громадян Киргизстану і Туркменістану.

«Список не є повним. Реальна кількість громадян Казахстану, які загинули або зникли безвісти, імовірно, у кілька разів вища… Щомісяця лише з Казахстану ми отримуємо понад 50 запитів від сімей, які шукають своїх родичів», — заявив речник Хочу жити Віталій Матвієнко.

У статті зазначається, що, за даними Хочу жити, Росія залучила для участі у війні проти України щонайменше 3 тисячі чоловіків із країн Центральної Азії, але ця цифра може бути значно вищою.

Проєкт пояснює походження своїх даних звітами з поля бою, допитами полонених та зверненнями сімей, що шукають своїх зниклих безвісти близьких.

За словами експертів, причиною того, що громадяни країн Центральної Азії підписують контракти з міноборони РФ, — бідність і брак можливостей працевлаштування в Центральній Азії та успіх російської пропаганди.

«Деякі люди перебувають під впливом російської пропаганди. Вони дивляться російське телебачення й вірять, що борються за благородну справу. Інших просто обманюють обіцянками високої оплати праці або російського громадянства», — сказав казахський військовий аналітик Ермек Сеітбатталов.

За його словами, російські вербувальники користуються тим, що деякі вихідці з Центральної Азії відчайдушно прагнуть забезпечити свої сім'ї їжею.

«Ви відкриваєте будь-який сайт вакансій і бачите оголошення про роботу в Сибіру, Іркутську чи на Далекому Сході — високі зарплати, легка робота. За деякими з цих пропозицій стоять [військові] вербувальники, які відправляють людей у зону бойових дій», — пояснив він.

Радіо Свобода наводить приклад 26-річного Сундета Пернебека з Казахстану, який переїхав до Росії у 2024 році, щоб знайти роботу й оплатити весілля, а через деякий час його ім'я з’явилося в опублікованому проєктом Хочу жити списку загиблих російських найманців

«Упродовж п’яти-шести місяців після того, як мій син поїхав до Росії, він регулярно телефонував своїй матері. Під час нашої останньої телефонної розмови він сказав: «Їду працювати в лісисту місцевість на 10 днів, і там поганий зв’язок, тому не хвилюйтеся [якщо я не подзвоню]. Ми більше ніколи не чули його голосу», — розповів казахській службі Радіо Свобода батько Пернебека — Бауиржан.

Батьки чоловіка звернулися по допомогу до посольства Казахстану в Москві, але відповіді не отримали. Вони вважали, що їхній син отримав добре оплачувану роботу в Росії, і говорять, що не знають, як він опинився в Україні.

«Ми молилися за нього, ми провели його похорон. Але поки я не побачу його на власні очі і сам не покладу його до спочинку, я не припиню пошуки», — сказав батько загиблого найманця.

Радіо Свобода також опублікувало відео з 23-річним узбекистанцем Акбаром Курбоновим, який розповів, що прийняв вигідну пропозицію роботи водієм у російському Ростові-на-Дону, а пізніше зрозумів, що робочий контракт був угодою про вступ до російської армії. Після цього Курбонов опинився на Луганщині. На відео він благає узбецьку владу допомогти йому повернутися додому.

Мати Курбонова Рузігуль Бобоєва розповіла Радіо Свобода, що вона теж просила узбецьку владу повернути її сина з України, але практично не отримала допомоги.

За даними Радіо Свобода, Росія також завербувала сотні вихідців із країн Центральної Азії з в’язниць, слідчих ізоляторів та імміграційних центрів утримання по всій Росії.

У статті зазначається, що уряди країн Центральної Азії неодноразово застерігали своїх громадян від участі у воєнних конфліктах за кордоном та попереджали, що це кримінальний злочин, що карається тривалими термінами ув’язнення. Водночас до суду дійшло лише кілька таких справ.