Шибениця у спортзалі. 79 років тому керівників нацистської Німеччини стратили за вироком Нюрнберзького трибуналу — як це було
Лава підсудних у Нюрнберзі. У першому ряду, зліва направо: Герман Герінг, Рудольф Гесс, Йоахім фон Ріббентроп, Вільгельм Кейтель. У другому ряду, зліва направо: Карл Деніц, Еріх Редер, Бальдур фон Ширах, Фріц Заукель (Фото: Charles Alexander U.S. Chief of Counsel for the Prosecution of Axis Criminality / Harry S. Truman Library)
Після Другої світової війни назва баварського міста Нюрнберг стала синонімом найгучніших судових слухань проти верхівки нацистської Німеччини. У ніч проти 16 жовтня 1946 року тут стратили перших — і головних — воєнних злочинців, засуджених під час Нюрнберзького процесу.
NV нагадує головні факти про Нюрнберзький процес і день перших страт, які довели невідворотність покарання для причетних до найтяжчих злочинів в історії людства.
Як довго тривав Нюрнберзький процес і які вироки були винесені
Після завершення Другої світової війни у вересні 1945-го знадобилося близько року, щоб високопосадовці нацистської Німеччини пройшли весь шлях спеціально створеного міжнародного трибуналу — частина з них аж до шибениці. Перший Нюрнберзький процес тривав 316 днів (з 20 листопада 1945-го до 1 жовтня 1946-го). Його провадили чотирма мовами (німецькою, російською, французькою та англійською), у процесі довелося вивчити майже 100 тис. документів, 30 км кіноплівки та приблизно 25 тис. світлин.
На лаві підсудних опинилися 24 колишні керівники і топчиновники нацистської Німеччини на чолі з Германом Герінгом — рейхсміністром авіації та командувачем люфтваффе, якого вважали другою людиною після Адольфа Гітлера, що наклав на себе руки у квітні 1945 року.
Їм було висунуто звинувачення за чотирма пунктами:
- співучасть у плануванні/змові з метою скоєння злочинів проти всього світу;
- планування, розв’язування та ведення агресивної війни та інших злочинів проти світу;
- участь у воєнних злочинах;
- злочини проти людяності.
Один із підсудних, Роберт Лей (обергрупенфюрер СА, завідувач організаційного відділу НСДАП і керівник Німецького трудового фронту) покінчив життя самогубством у в’язниці незадовго до початку першого Нюрнберзького процесу.
Ще один обвинувачений, Густав Крупп, був визнаний непідсудним (на момент трибуналу був прикутий до ліжка та недієздатний після інсульту). До списку обвинувачених цей німецький промисловець і фінансовий магнат потрапив через те, що належав до ключових спонсорів нацистського режиму. Крім того, на його підприємствах, де виготовляли танки, артилерію та інше військове спорядження, широко використовували працю військовополонених та в’язнів концтаборів. Згодом Крупп таки став підсудним на одному з малих Нюрнберзьких процесів (1947−1948).
Половину обвинувачених — 12 осіб із 24 — засудили до страти через шибеницю:
- Герман Герінг — фактичний віцефюрер, головнокомандувач військово-повітряних сил Третього рейху;
- Мартін Борман (засуджений заочно: його визнано мертвим лише 1973 року, хоча ймовірно загинув іще навесні 1945-го) — начальник партійної канцелярії НСДАП; особистий секретар Адольфа Гітлера;
- Ернст Кальтенбруннер — обергрупенфюрер СС, генерал поліції та військ СС, начальник Головного управління безпеки Третього рейху;
- Йоахім фон Ріббентроп — міністр закордонних справ нацистської Німеччини;
- Вільгельм Кейтель — генерал-фельдмаршал, начальник штабу Верховного командування збройних сил Третього рейху;
- Альфред Розенберг — обергрупенфюрер, керівник зовнішньополітичного управління НСДАП, рейхсміністр східних окупованих територій у 1941−1945 роках;
- Ганс Франк — обергрупенфюрер СС та СА, «генерал-губернатор» окупованої Польщі, один із головних організаторів терору стосовно поляків та єврейського населення Польщі;
- Вільгельм Фрік — керівник фракції НСДАП у Рейхстазі, рейхсміністр внутрішніх справ Третього рейху (1933−1943); «Рейхспротектор Богемії та Моравії»;
- Юліус Штрейхер — обергрупенфюрер СА, гауляйтер Франконії, головний редактор тижневика Der Stürmer й один із ключових пропагандистів нацистської Німеччини;
- Фріц Заукель — обергрупенфюрер СС та СА, гауляйтер Тюрінгії, один із головних відповідальних за організацію жорстокої системи примусової праці у Третьому рейху;
- Артур Зейсс-Інкварт — обергрупенфюрер СС, заступник «генерал-губернатора» та «рейхскомісар» Нідерландів;
- Альфред Йодль — генерал-полковник, начальник оперативного управління Верховного командування збройних сил Третього рейху.
Ще три особи отримали довічні терміни:
- Рудольф Гесс — обергрупенфюрер СС і СА, рейхсляйтер, один із найближчих соратників Гітлера, заступник фюрера в НСДАП (наклав на себе руки у в’язниці в 1987 році);
- Вальтер Функ — рейхсміністр економіки, генеральний уповноважений із питань військової економіки, президент Рейхсбанку (був звільнений 1957 року за станом здоров’я, помер 1960-го від цукрового діабету);
- Еріх Редер — гросадмірал, головнокомандувач військово-морськими силами Третього рейху до 1943 року (був звільнений 1955 року за станом здоров’я, помер 1960-го).
Інші тюремні терміни отримали четверо засуджених:
- до 20 років ув’язнення було засуджено Бальдура фон Шираха (рейхсюгендфюрер Гітлерюгенда, гауляйтер Відня) й Альберта Шпеєра (особистий архітектор Гітлера, рейхсміністр озброєнь та військової промисловості);
- 15 років ув’язнення отримав Костянтин фон Нейрат (рейхсміністр закордонних справ у 1932−1938 роках, рейхспротектор Богемії та Моравії);
- до 10 років ув’язнення засудили Карла Дениця (головнокомандувач військово-морськими силами Третього рейху в 1943—1945 роках, рейхспрезидент і головнокомандувач армією нацистської Німеччини після самогубства Гітлера, з 30 квітня до 23 травня 1945 року).
Усі семеро злочинців, які отримали тюремні терміни, залишалися в Нюрнберзі до літа 1947 року, а потім відбували покарання в берлінській в’язниці Шпандау.
При цьому Нюрнберзький трибунал виправдав ще ітрьох обвинувачених. Засудження уникли:
- Ганс Фріче (начальник служби внутрішньої преси, а також відділу радіомовлення міністерства народної освіти та пропаганди);
- Франц фон Папен (рейхсканцлер і віцеканцлер у середині 1930-х, потім посол в Австрії та в Туреччині);
- Ялмар Шахт (рейхсміністр економіки, президент Рейхсбанку до 1939 року, восени 1944 року був заарештований гестапо за причетність до невдалого замаху на Гітлера, до кінця війни утримувався в концтаборах).
Згодом у 1946−1949 роках іще цілу низку діячів нацистської Німеччини було засуджено на наступних Нюрнберзьких процесах: крім першого і найвідомішого їх відбулося ще 12. Кілька чиновників на них були також засуджені до смерті, останні страти відбулися в червні 1951 року (місто Ландсберг-ам-Лех, Баварія).
Кого і як стратили в ніч проти 16 жовтня 1946 року
Усі апеляції засуджених були відхилені (зокрема прохання Редера про страту замість довічного терміну), і лише через два тижні після оголошення вироків у Нюрнберзі відбулися страти. Страту було призначено на 02:00 ночі 16 жовтня, проте дату і час засекретили від засуджених.
Три шибениці було встановлено ввечері 15 жовтня у спортзалі в’язниці в Нюрнберзі, де утримували обвинувачених. Спортивна зала розміщувалася в окремій будівлі у дворі в’язниці. На самій страті дозволили бути присутнім журналістам: були запрошені по два представники від кожної з країн, які сформували Міжнародний військовий трибунал: США, Великої Британії, СРСР та Франції.
Ще приблизно сотня журналістів чекали на історичну подію в окремій залі для преси в будівлі суду.
У ніч проти 16 жовтня мали стратити 11 осіб — усіх засуджених до страти на шибениці, окрім заочно засудженого до смерті Мартіна Бормана, доля якого на той момент залишалася невідомою (від чуток про його загибель до версій, що Борману вдалося втекти з обложеного Берліна).
Однак орієнтовно о 22:45 15 жовтня стало відомо, що Герману Герінгу — найзнаковішому високопосадовцю із засуджених до страти — удалося накласти на себе руки в камері, ще до виконання вироку. Герінг розкусив ампулу з ціаністим калієм. Хто передав її нацистському воєнному злочинцю, так і лишилося загадкою. Останніми, хто бачив Герінга живим за кілька годин до страти, були медик Людвіг Пфлюкер і лейтенант Артур Маклінден з охорони в’язниці, який не говорив німецькою.
Незважаючи на форс-мажорну смерть Герінга, про яку іншим засудженим не повідомили, решта 10 страт були виконані вчасно. Незадовго до опівночі засуджених розбудили, повідомивши про страту. Кожному з них іще раз зачитали вирок і почали почергово виводити з камер — у порядку, в якому їм було винесено звинувачення.
Засуджені до страти на шибениці мали подолати 13 сходинок на ешафот. Першому це довелося зробити Йоахіму фон Ріббентропу — міністру закордонних справ Третього Рейху, який 1939 року підписав пакт із СРСР. За ним пішли Кейтель, Кальтенбруннер, Йодль, Заукель, Штрайхер, Зейсс-Інкварт, Франк, Фрік та Розенберг. В останні хвилини свого життя більшість із них прославляли Німеччину, а Зейсс-Інкварт, крім «віри в Німеччину», також висловив сподівання, що ці страти стануть «останнім актом трагедії Другої світової війни і що урок, узятий із неї, полягатиме в тому, що між народами повинні існувати мир і порозуміння». Після останніх слів на голову засудженим одягали чорний мішок, на шию — петлю.
Страти почали одразу після 01:00 і завершили незадовго до 03:00. Усі вироки виконав американський сержант Джон Вудз разом із помічниками. Головним катом Нюрнберзького процесу його обрали через специфічний досвід: у 1940-х Вудзу вже доводилося страчувати американських солдатів, визнаних винними у тяжких злочинах.
Саме Джон Вудз спроєктував шибениці, на яких страчували нацистських воєнних злочинців: під засудженим відкривався люк, куди той провалювався з петлею на шиї. Такий метод страти вважався менш болісним, ніж вибивання табурету з-під ніг шибеника. Проте Вудз, навмисно чи ненароком, прорахувався у плануванні процедури повішення, розповідав німецький Spiegel. По-перше, люк виявився надто вузьким: падаючи в нього, деякі з засуджених ударялися об борти конструкції, отримуючи додаткові травми голови (що добре видно на протокольних посмертних фото). По-друге, довжина мотузки (а відповідно, і висота падіння тіла) виявилася недостатньою для миттєвої смерті від перелому шийних хребців: деякі зі страчених померли болісніше, задихаючись у петлі. Так, Ріббентроп помер лише за 15 хвилин після відкриття люка під його ногами. Від очей присутніх у залі страти ці хвилини були приховані: основу ешафота закрили брезентом і дерев’яними щитами.
Тіло кожного зі страчених воєнних злочинців згодом двічі фотографували: одягненим і голим. Після страти тіла у суворо секретному режимі перевезли до Мюнхена, де кремували. У такому ж таємному порядку прах десяти співучасників нелюдських злочинів нацистської Німеччини розвіяли над притокою річки Ізар, що протікає в Мюнхені.