Розлучення довжиною в роки. Як Brexit перетворився із порятунку на найбільший виклик для Великої Британії
На початку 2020 року королева Єлизавета ІІ підписала закон про Brexit. Але попри те, що британці проголосували за вихід із ЄС ще у 2016-му, «процес розлучення» Лондона та Брюсселя розтягнувся на довгі роки.
Чому аби покинути Європейський Союз Великій Британії знадобилося стільки часу, в інтерв'ю Радіо НВ розповів історик і журналіст Єгор Брайлян.
Єгор Брайлян
— Brexit потрібно розглядати радше як спробу вирішити соціально-економічні виклики, з якими не справилися за останні 20−30 років британські можновладці. У першу чергу це мігранти. По-друге, це європейська інтеграція — коли ти постійно віддаєш частину грошей в загально європейський бюджет, і незрозуміло, яким чином вони назад повернуться до країни.
І третій виклик — це британська ідентичність, тобто ким ми є в сучасному світі. За іронією долі Британія є батьківщиною референдуму. Девід Кемерон, коли оголосив про проведення референдуму у 2013—2014 роках, думав, що люди будуть проти виходу. А вийшло навпаки. Цим вони хотіли дати відповідь на запитання, чи потрібні мігранти і Європейський Союз. Але як ми бачимо, проблема не в одних, і не в інших.
— А в чому проблема із Brexit? Чому Брюссель і Лондон ніяк не могли домовитися щодо правил розлучення?
— Тому що Тереза Мей у 2017—2018 роках не могла узгодити всередині своєї партії, якою буде угода про вихід із Європейського Союзу. У 2019 році, коли вже стало зрозуміло, що партія її не підтримує, вона пішла у відставку.
У 2019 році Борис Джонсон сказав: «Якщо ви не хочете приймати закон, я розпущу парламент». Хотів побути Кромвелем на мінімалках. Олівер Кромвель — це останній правитель в Британії, який скасував Різдво. І це не вийшло.
Згодом в жовтні приймається законопроект про вихід з Європейського Союзу. Люди Джонсона казали, що стануть чемпіонами вільної торгівлі. Тобто вони роблять ставку на двосторонні угоди — угода Британії з Канадою, угода Британії з Японією, угода Британії з Європейським Союзом, угода Британії з Україною, яка вже підписана, хоча ми не бачили ще тексту.
Це постмодерне фрітредерство — ми торгуємо із усіма, але хочемо бути на коні. І основна проблема в узгодженні - це стандарти. Тобто якщо, наприклад, стандарти Євросоюзу про навколишнє середовище, про права робітників вищі, ніж у Великій Британії, то вона має їх підтягнути. А британці не хочуть бути другими ні в чому. Відповідно, якщо там зміниться влада, і лейбористи скажуть, що підвищать ці соціальні стандарти, то консерваторам уже не залишиться, що робити.
У Британії дуже багато таких тупікових ситуацій, з яких вони, не знаю, як вийдуть. Там немає одного лідера, який міг би об'єднати націю і сказати, що ми йдемо цим шляхом. Джонсон — це не Черчіль. Я думаю, у них дуже серйозна криза еліти.
— А що тоді буде з Шотландією? Шотландія до Brexit мала референдум про вихід із Великої Британії, на якому проголосувала проти виходу. Утім після Brexit Шотландія знову хоче вийти, аби лишитися в Євросоюзі. Королівство розпадеться?
— У 1970-х роках з’явилася теза, що коли відкрили нафту в Північному морі, то Шотландія може бути без Великої Британії. Але процес передачі повноважень з центру на місця, який відбувався в 1990—2000-х роках і продовжувався так само при Кемероні і Мей, він по суті посилив регіональні еліти.
Перший міністр Шотландії Нікола Стерджен активно за це все виступає. Але проблема тут полягає в іншому. У 2014 році не вийшло проголосувати за незалежність, і в 2016 році більшість шотландців проголосували проти виходу з Європейського Союзу. Проте опитування показують, що не існує якоїсь переваги. Тобто щоб здобути незалежність, треба прописувати нову валюту, потрібно це узгоджувати з Брюсселем. Є дуже багато нюансів більшою мірою економічних, ніж політичних, які не дозволяють ще говорити про велику ймовірність того, що незалежність можлива.
Тобто імовірність залишається, що націоналістичні настрої посилюються в Шотландії. Шотландці взагалі вважають, що їм вже давно треба виходити з цього. Але куди вони вийдуть? Моя особиста думка така, що треба просто більш грамотно прописати взаємовідносини Вестмінстеру з елітами.
Якщо не дозволяє Лондон, то єдиний варіант — піти в ООН, і там оскаржувати всі ці рішення, посилаючись на право нації на самовизначення. Але ви самі розумієте, ООН, міжнародне право — це затягнеться на роки.
У Ніколи Стерджен дуже вдала позиція. Вона може таким чином впливати на Джонсона, казати: «Ви нам не даєте грошей, у нас тут свої правила, ми хочемо незалежності». Зараз це найкращий варіант, коли незалежності ще немає, але є щось на кшталт автономії. Тобто ми самі по собі, ви самі по собі.
Підписуйтесь на подкаст Радіо НВ Що відбувається на Apple Podcasts, Google Podcasts і Soundcloud
