Згадати все. Як у листопаді 2013 року в Україні починалася Революція Гідності
В дощову ніч 21 листопада біля стели Незалежності на Майдані розпочалося найвідоміше «чаювання» в українській сучасній історії. Після заклику журналісту Української правди Мустафи Найєма «брати термоси» на площу вийшло півтори сотні мітингувальників.
Для проєкту НВ Згадати все ми поговорили з ним про події зими 2013 року.
Мітингувальники вимагали від президента Януковича підписати Угоду про Асоціацію з ЄС і не виконувати вимог Росії щодо вступу України в Митний Союз. Мітингувальники вирішили не розходитися й ночувати на площі, допоки Угоду не буде підписано.
24 листопада хода та мітинг на підтримку європейського вектору розвитку зібрали на Майдані Незалежності більше 100 тисяч учасників. Партія Регіонів почала збирати своїх прихильників у Маріїнському парку.
Першим вирішальним моментом протестів став розгін та побиття студентів біля стели Незалежності вночі 30 листопада. Наступного дня колона обурених діями влади людей розтягнулася від парку Шевченка до Європейської площі. За даними BBC, в центр столиці вийшло до півмільйона мітингувальників.
Мустафа Найєм, з посту якого у Facebook хронологічно почалась Революція Гідності, згадує, як його заклик перетворився на найбільш масові протести в сучасній українській історії:
«Це був спонтанний пост в Фейсбуці, і я думав, що прийдуть ті, хто традиційно у такий спосіб відзначає річницю Помаранчевої революції. Ніяких очікувань, що прийде стільки людей, не було. Більш того, це було пів на дев’яту вечора, дощило і ніяких передумов, що прийде багато людей, не було. Прийшло близько півтори тисячі. В порівнянні з тим, що було потім — мізер.
Пам’ятаю, як ми йшли на Майдан, але навіть не знали, що будемо там робити. Розуміли, що потрібно вийти, а що далі - ніхто не знав. Я тоді жив зовсім в іншій реальності, працював журналістом.
На другий день стало зрозуміло, що необхідно організувати харчування, одяг, охорону території, волонтерів. Створили Оргкомітет Майдану, до якого увійшло 12 осіб. Мене вибрали главою цього комітету, разом з Вікторією Сюмар ми вели переговори з лідерами опозиції - Яценюком, Кличком і Тягнибоком. Ми розуміли, що у них був досвід управління політичними структурами. Це зараз вони намагаються собі все привласнити, але давайте будемо чесними — ми всі там стояли.
У ніч побиття студентів я тільки прилетів з саміту у Вільнюсі. Вночі я був в ефірі у Савіка Шустера, після його закінчення зібрався їхати стрімити на Майдан, але у мене виявилася розрядженою вся техніка. Зайшов в кафе недалеко від Макдональдсу, поки чекав колегу, заснув. У якийсь момент під ранок почалися дзвінки, поки я добіг до стели, там вже лежали побиті люди, стояв спецназ, паркан, а на задньому фоні монтували ялинку.
Був страх, що на наступний день після цього ніхто не вийде або вийде мало людей. Та коли я зрозумів, що прийшло більше ста тисяч, я зрозумів, що це всерйоз.
До Нового року практично кожен день закінчувався тим, що ми не знали, що робити завтра. Ну день ми стоїмо, два, тиждень, два — а що далі? Влада очікувала, що ми постоїмо до Нового року і розійдемося святкувати по домівках. Першою ознакою того, що ми там надовго, для мене було саме 31 грудня, коли ми зустрічали Новий рік на Майдані.
На Євромайдані панувала «самоорганізована диктатура», люди все вирішували і робили самі. Не говорили нам зі сцени, що сьогодні йдемо і захоплюємо ось цю будівлю або оту. Кожен робив, що хотів, але в усьому цьому з’явилося колективне свідоме. Для мене важливим показником цього колективного свідомого стали п’ять днів після перемоги Євромайдану. У країні п’ять днів, вдумайтеся, просто не було ніякої міліції. І ніякого вибуху злочинності не відбулося, не було ні мародерства, ні грабежів.
Головний винуватець події - Янукович особисто, у мене немає в цьому ніяких сумнівів. Він повністю ліг під Росію і допустив, щоб їм маніпулювали. Друга людина, що стоїть за вбивствами людей — це Клюєв, сюди ж можна додати Льовочкіна, Захарченка та голову СБУ. Це і є той пул людей, які впливали на події і несуть відповідальність за те, що сталося на Майдані.
З емоційної точки зору мені особливо запам’яталися два моменти. Перший — захоплення Жовтневого палацу і спроба оточення Майдану. Другий — це епізод у дворі Михайлівського собору в день масових розстрілів на Інститутській. Туди зносили трупи, і одна дівчина обходила їх і намагалася впізнати в них свого хлопця. Обійшла всіх, не знайшла і вирішила набрати його по мобільному телефону. Задзвонив телефон одного з убитих — по обличчю нічого впізнати було неможливо, вона упізнала його по одягу.
Чи був неминучим саме такий розвиток подій? Якщо б ми не вийшли на Майдан, нас перебили би поодинці. Кого-небудь посадили б, хтось би зник, хтось — виїхав. І з нами б сталося рівно те, що сталося в Росії і Білорусі, коли покоління молодих людей, користуючись гаджетами і іншими благами цивілізації, ментально залишилися совковими, зі страхом перед владою".
Цей матеріал вперше було опубліковано в проєкті НВ Згадати все. 25 років Незалежності України в 2016 році
