Явка обов’язкова. Як понад 70 років тому в Західній Україні пройшли перші радянські вибори, куди людей зганяли силоміць
Вибори до місцевих рад трудящих 1947 року стали першими, в яких взяли участь жителі Галичини. На дільниці влада зганяла їх силоміць, забезпечивши майже стовідсоткову явку.
Незадовго до місцевих виборів 25 жовтня, які, на відміну від голосування 1947-го, выдбудуться у незалежній Україні, ми публікуємо архівний матеріал журналіста Олега Шами.
Сила плаката
Повоєнна розруха і щойно скасована карткова система, московська влада, що повернулася, повстанці в лісах і горах і сили держбезпеки, що вистежують їх — приблизно в такій обстановці 21 грудня 1947 року минули в Західній Україні перші для цього регіону радянські вибори.
Агітаційна кампанія за народних обранців почалася майже за півроку до голосування. Партія в країні на той час була одна — Комуністична, тому питання політичної конкуренції не поставало. Хоча саме це і вважалося ознакою справжньої демократії.
У радянській пресі того періоду був поширений оригінальний термін — сталінський блок комуністів і безпартійних, котрий ніби припускає, що в країні існує деякий плюралізм думок, але весь він виявився «всередині» цього всеосяжного «блоку».
Щоб зрозуміти цю логіку, варто прочитати, наприклад, передовицю радянської газети Культура і життя, надруковану в номері від 20 грудня 1947-го.
У ній, зокрема, був такий пасаж: «Десять років тому товариш Сталін у своїй промові на передвиборчих зборах виборців Сталінського виборчого округу міста Москви говорив, що тільки в нашій країні, де нема капіталістів, нема поміщиків, а отже, і немає тиску з боку імущих класів на незаможних, вибори є дійсно вільними і дійсно демократичними».
Насправді владі було важливо, щоб виборці просто прийшли на вибори. Надто в західних областях.
Там активно діяла Українська повстанська армія (УПА), а місцеве населення ще не боялося її підтримувати і різко критикувати Ради.
Мабуть, найбільш точно ситуацію змалював львівський композитор Станіслав Людкевич, який після приходу Червоної армії в 1944-му сказав: «Вони нас звільнили, і нічого з цим не поробиш».
«Визволителі» домоглися свого: на виборах 1947 року в УРСР, за офіційними даними, взяли участь трохи більше 21,5 млн осіб — майже 99,5% виборців.
Ці цифри напевно демонструють принцип, що приписується радянському вождю Йосипу Сталіну: «Виграє той, хто підраховує голоси».
Основними методами пропаганди і агітації влада обрала звичні для СРСР інструменти: погрози, терор і насильство.
Принаймні так перебіг подій змальовують звіти членів УПА, що збереглися.
Перевірити точність викладених в них фактів складно, але серйозним аргументом на користь їх правдивості є та обставина, що звіти готувалися для самої УПА і її керівників, а не з пропагандистськими намірами.
Загальна явка
Про те, що таке агітація по-радянськи, на Галичині дізналися на початку зими 1947-го. Невдовзі настане день виборів, і тому пропагандисти почали активно їздити селами, збираючи мітинги.
У викладі московських журналістів Культури і життя все це виглядало так: «На численних зборах, мітингах, на зустрічах кандидатів у депутати з виборцями трудящі всебічно критикували роботу місцевих рад, внесли чимало пропозицій, висловили побажання, спрямовані на поліпшення роботи місцевих рад, на усунення недоліків у їх роботі».
Московські «акули пера» навряд чи навіть підозрювали, як насправді проходили «численні збори» на заході України.
Місцеві жителі переважно реагували на них так, як це описано в звіті бійця УПА Вія про події в селі Ходаки Шумського району — зараз це Тернопільщина.
«Більшовики приїжджали вісім разів і зганяли людей на збори. Ніхто не йшов. Вдев’яте 15 більшовикам вдалося зібрати 20 осіб. Одна жінка попросила слова: «Товариші! Чому ви не питаєте, чи є у нас хліб, який ви відібрали? Розказуєте, за кого голосувати. Хіба за тих, хто відібрав хліб?».
Більшовики перервали її, а наприкінці зборів один підійшов до обуреної селянки і сказав, що «коли на наступних зборах вона буде так говорити, то може попрощатися зі своєю сім'єю, оскільки більше її не побачить», — вказав у звіті повстанець.
Схожа картина спостерігалася і в безлічі інших населених пунктів регіону. Місцеве населення, слухаючи приїжджих агітаторів, нерідко ставило тих в глухий кут.
Так, в селі Германівка один з присутніх на передвиборчому мітингу селянин запитав в оратора, що розхвалював радянську владу: «Якщо у вас там так добре, то чому ж з-за Збруча [річка, що слугувала кордоном між СРСР і Польщею до 1939 року] до нас люди йдуть за шматком хліба?».
Питання було нагальним: в 1947 році по сходу і центру України прокотилася хвиля голоду, і багато жителів тих регіонів тікали від неї на захід.
Як сказано з цього приводу в звітах УПА, лише в одному із сіл Тернопільщини влада під час облави затримала чотири десятки людей зі Східної України, які прийшли туди в пошуках хліба.
А в тернопільському селі Торське уповноважений з організації виборів, такий собі Іващів, зіткнувшись з відсутністю виборців на зборах з нагоди кампанії, звернувся за допомогою до правоохоронців.
У підсумку в недільний день з озброєним конвоєм він прибув до місцевої церкви, де зібралося на службу все населення Торського, і під дулами автоматів доправив селян на мітинг.
Часом на ґрунті виборів виникали й анекдотичні ситуації.
У ті часи в Союзі було прийнято, що в кожному окрузі колективи підприємств або відомств в обов’язковому порядку висували «за власною ініціативою» як кандидатів у депутати Верховної Ради і навіть до місцевих рад представників вищого керівництва держави: Сталіна, Микиту Хрущова, Лазаря Кагановича, Лаврентія Берію та інших.
Всі ці персонажі навіть і не намагалися працювати депутатами від усіх колективів, які висунули їх, тим більше що це було фізично неможливо.
У цьому сенсі показовою є цитата з тієї ж передвиборчої передовиці газети Культура і життя, автор якої натхненно рапортував, що «першим всенародним кандидатом в депутати Московської, Ленінградської, Київської, Тбіліської, Бакинської, Мінської й низки інших місцевих рад наш народ одностайно назвав великого вождя товариша Й. В. Сталіна».
У галицьких селах про таку практику не відали, а тому заклики до висування «своїх кандидатів» сприймали буквально.
«У селі Турильчине Скала-Подільського району, — пише один з хронікерів УПА, — громадянка Марія Царук замість Сталіна висунула місцевого завклубом Дзюбу, чим викликала сміх у залі. Голові виконкому Кирилову насилу вдалося виправити цю помилку».
Бойкот
У сього кількох років перебування у складі СРСР вистачило галичанам, щоб гідно оцінити радянську владу.
Тому брати участь у проведених нею заходах населення Західної України не просто відмовлялося, а навіть намагалося їх зірвати.
Напередодні виборів у населених пунктах Галичини почастішали випадки появи на стінах будівель та парканах саморобних листівок із закликами бойкотувати процедуру голосування.
У селі Вишневик на Тернопільщині, як свідчать документи УПА, були арештовані з десяток молодих людей, що клеїли подібні антирадянські плакати. У їхніх будинках провели обшуки, виявили кулемет, автомат і 12 гранат.
Всіх затриманих, незважаючи на сильний мороз, босоніж і в одній білизні водили на слідство і катували.
«У бухгалтера райспоживспілки 19-річного Дідуніка Богдана з села Михайлівки більшовики знайшли подібні листівки. Заарештованого три дні катували, а в день перед „виборами“ і під час самих „виборів“ водили босого в одній білизні вулицями Тернополя, щоб залякати людей», — зазначено в повстанському звіті.
Доля Дідуніка, до слова, була сумною, про що теж повідомляють документи УПА. Коли начальник райвідділу, що допитував його, вийшов з кабінету, хлопець схопив залишений там автомат, випустив чергу у міліціонера, що повернувся, вистрибнув у вікно і загубив магазин. Він загинув від куль переслідувачів.
Забезпечили
І все ж вибори відбулися. Щоправда, місцевій владі довелося вжити низку негласних заходів, аби в офіційних документах з’явилися цифри про масову участь у них населення і про обраних більшістю Країною Рад громадян народних депутатів.
У звіті повстанця Вія мовиться, що голосування в день виборів на Тернопільщині закінчилося о 17:00. Далі ж почався підрахунок голосів.
«Зіпсовані бюлетені більшовики рахували як дійсні. На багатьох були написи Смерть Сталіну, Смерть НКВС. У селі Іловиця на деяких бюлетенях була намальована свиняча голова з підписом Сталін», — зазначено в повідомленні інформатора УПА.
Він же згадує, що в селі Богатківці з 930 виборців взяли участь у виборах лише 250 осіб, за інших «проголосували» самі організатори виборів.
Така ситуація помічена літописцями повстанської армії в декількох десятках населених пунктів.
І це тільки ті фальсифікації, про які є документальні свідчення.
Серед матеріалів УПА того періоду залишилися спогади одного з галицьких селян, який розповів про пережиту ним облаву і навів слова радянського офіцера, що проводив її.
Той нібито сказав місцевим: «Ми знаємо, що ми вам набридли. Напевно, довше року ми не протягнемо, тому що народ хвилюється».
Секрет більш-менш успішно проведених виборів, як і подальшого багаторічного існування радянської влади на заході України, полягав у масштабній репресивній політиці Кремля.
Тільки в листопаді 1947-го, за місяць до дня голосування, за наказом голови НКВС Лаврентія Берії із Західної України депортували 76 тис. «активних націоналістів і бандитів». З них 61 тис. вирушили на роботу на шахти сходу СРСР.
