У 1925 році Лівадійський палац, літню резиденцію російських царів під Ялтою, нова радянська влада перетворила на санаторій для селян. Через три роки курорт для трудівників села відкрився і на Куяльницькому лимані під Одесою. Але фотозвіти про перших поселенців таких оздоровниць рясніють молодими бритоголовими чоловіками, більше схожими на співробітників спецслужб, ніж на селян.

Знімки не брешуть — у більшості радянських санаторіїв тих часів важко було зустріти трудівників полів і заводських робітників. Більшовики, які встановили свою владу на гаслах про рівноправність, створили більш-менш задовільну систему відпочинку лише для партчиновників, представників каральних органів і корисних для влади творчих працівників.

У перші роки контингент будинків відпочинку обживав їх по-пролетарськи. Класик радянської літератури Олександр Серафимович, будучи вже 63-річним дідом, у 1926 році писав знайомій із санаторію імені Троцького в Кисловодську: «Санаторій прекрасно облаштований, я навіть боюся, як би не стати буржуєм. Аби протидіяти цьому вростанню у буржуазність, я плюю в усі кутки, на підлогу, сякаюся, валяюсь на ліжку в черевиках — здається, допомагає».

Деяким громадянам Країни Рад вдавалося отримати якісне лікування за кордоном. Так, у травні 1937-го Володимир Немирович-Данченко, керівник Московського художнього театру, надіслав лист на ім'я голови уряду В’ячеслава Молотова. «Мені передали, що Ви розпорядилися замінити мій звичайний закордонний відпочинок і лікування перебуванням на одному з наших курортів, — писав режисер. — Дозвольте Вам сказати, що для мене це рівносильно простій відмові у лікуванні, й у справжньому відпочинку».