«Зупинив машину й заплакав». Відомі українці розповіли про події, що трапились з ними під час війни і залишили найсильніші враження
НВ розпитав відомих співвітчизників про випадок, який їм найбільше запам’ятався за 100 днів від початку війни
Єфрем Лукацький, фоторепортер, голова представництва Associated Press в Україні:
Знімаючи багато разів смерть, я став товстошкірим, але в перші дні війни, 27 лютого, я проїжджав повз кадетське училище ім. Івана Богуна в Києві. Біля входу стояло кілька кадетів, зовсім юних, з рюкзаками й одягненими в дорогу. Вони прощалися, обіймали одне одного, це було зовсім по-дорослому, з розумінням, що йдуть на війну. Це було так пронизливо, що моя товста шкіра лопнула, я зупинив машину й заплакав.
Дмитро Кримський, співзасновник компанії Бюро Вин (магазини Good Wine, Bad Boy, фудхол Garage):
Для мене момент, який найбільше запам’ятався, — це зустріч дружини на київському залізничному вокзалі в середині травня. А ще повернення до Києва у середині березня. Коли щиро обіймаєш кожного, навіть не дуже близько знайому людину, і усвідомлюєш, що це твоє місто, яке любиш і захищатимеш.
Сергій Рибік, клубний МС, гастроблогер:
Коли в перші дні війни я вивозив батьків і дружину в гори, мене вразило те, що незнайомі люди не брали грошей за проживання. Ні копійки! Сім'я вимушено ночувала кілька місяців у Вінниці, Львові та Карпатах, і якимось магічним чином отримувала ключі від затишних квартир: «Ми вам там постелили, все чисте, свіже, у барі стоїть коньяк — частуйтесь!» Людські доброта та співучасть безцінні.
Юлія Сінькевич, продюсерка, засновниця наглядової ради Української кіноакадемії:
Мабуть, найяскравішими є спогади про перші кілька тижнів війни, оскільки після шоку все було сильним за емоціями й дуже гостро відчувалось.
На початку я тимчасово змінила вид діяльності й стала працювати з міжнародними журналістами, які висвітлювали розпочате вторгнення. Тоді мене до сліз вражали люди, мої знайомі й колеги, яких я випадково зустрічала щодня в Києві. І кожен був зайнятий не характерною для себе справою: хтось організовував закупівлю бронежилетів, хтось виготовляв коктейлі Молотова, хтось зустрічав на вокзалі сітки. Сльози та емоції від зустрічей були дуже сильними.
А потім я поїхала у вже окупований Ірпінь у перший день спроби евакуації звідти. Я знала, що кілька близьких мені людей були по ту сторону підірваного мосту й зв‘язку з ними вже кілька днів не було. Це страшне й роздираюче почуття безсилля. Коли почалась стрілянина, то я теж усвідомила, наскільки все близько й реально. Пізніше я дізналась, що саме в ці години, коли я була біля Ірпеня, там було вбито українського актора Павла Лі. Таке ніколи не забудеться, як і ніч після звільнення Бучі і Ірпеня, і всі ті дані, які було оприлюднено.
Алекс Якутов, шеф-кухар, ресторатор, експерт реаліті-шоу На ножах на Новому каналі:
За дні вторгнення чимало змінилось як внутрішньо всередині мене, так зовнішньо в моєму житті. Найбільше запам’яталось, на жаль, погане.
23 лютого ми знімали реаліті На ножах для Нового каналу. 24-го мали закінчити зйомки епізоду. Проте почались бомбардування. Всі розуміли, що цей епізод так і лишиться незавершеним.
Одна з втрат — ресторан Публіцист. Довелося розійтися з партнерами й попрощатись з ним. Якось не лежить душа до ресторанного життя в таких умовах. Не можу готувати, веселитись і створювати свято, як я це робив до повномасштабного вторгнення. Думаю, після війни відкрию ліпший ресторан з крутою концепцією.
Зараз голова зайнята іншим — наближенням перемоги. Тому займаюсь волонтерством. Годую переселенців в Умані — людей, котрі втратили свої домівки, їм немає, куди повернутись.
З хорошого запам’яталось те, як об'єднались люди, стали більш патріотичними, допомагають один одному, підтримують і віддають останнє.
Попри це, я відчуваю велике розчарування і сум. У мене відібрали улюблене рідне місто — Маріуполь. Розбомбили бабусин дім, де я провів дитинство, мою школу, невідома доля маминої квартири. Лишилось тільки море й надія, що після перемоги ми повернемося туди.
Один із найкращих спогадів за ці дні — коли я зміг обійняти маму. Вона з братом вирвалась з окупації. Ті тижні, коли з ними не було зв’язку, а з Маріуполя надходили усе гірші новини, не забуду ніколи. Найцінніше — обійняти своїх рідних і знати, що все з ними добре.
Ігор Гуменний, президент торгово-промислового холдингу UBC Group:
Мене найбільше вразила і захопила солідарність українців та відчуття єдності.
На початку війни я був у Вінницькій області, на Закарпатті й кілька разів ми заїжджали в різні магазини купити продукти, щоб відправити в Харків. Продавці, коли дізнавалися, для чого ми це купуємо, давали величезні знижки, частину товару давали безплатно, одразу телефонували додому батькам, приносили своє домашнє сало, смалець, закрутки тощо. Українці в далекому Закарпатському селі — Руська Мокра, в Дяківцях в Вінницькій області, Івано-Франківській і Львівській областях переживали й проживали проблеми Харкова разом з нами. Власники невеликого приватного готелю, коли ми від'їжджали, просто приносили продукти й подарунки. Я відчував себе студентом, який їхав з дому від батьків на навчання. Це така надзвичайна, зворушлива до сліз теплота й співпереживання.
Україна відбулась, Україна — єдина.
Ігор Захаренко, генеральний директор турфірми Феєрія:
Кожен день — ціле життя. Звісно, пам’ятаю перший день, коли діти розбудили, що почалася війна. Коли не змогли зайти в Ірпінь, бо почався обстріл, і ми пролежали більшість часу на землі.
Перші «картинки» зруйнованого Ірпеня.
Але найбільш «яскраве», коли ми відвідали Житомирську трасу. Ви ж пам’ятаєте кадри, як з білого авто вискакує чоловік, підіймає руки, а його розстрілюють? Жінку та дитину потягли до лісу. Ми прослідкували той маршрут і зрозуміли, що було далі. І так було не з однією жінкою. Після всього тіла склали на купу і підпалили. Той репортаж спричинив вибух у Франції та Європі. До речі, саме тоді поліція вперше сказала, що біля Стоянки знайшли закатованих людей зі зв’язаними руками.
А наступного дня світ побачив фото з Бучі.
Після того були поїздки в Лисичанськ та Сєвєродонецьк.
Також запам’яталося, як після місяця на сході заїхав у Дніпро — інше життя. Все працює, гарні автівки, купа людей і багато чоловіків на вулицях.
Леонід Остальцев, командир роти Софія, батальйону ТОР патрульної поліції України, власник VeteranoPizza, засновник VeteranoGroup:
Не враховуючи обстріли та все інше, це те, коли 24 лютого мені почали телефонувати друзі, теж ветерани, — двоє тоді були в Африці, а один був в Середземному морі, — і за три дні вони правдами й неправдами добралися на війну в Україну. Для мене це було дуже показово.
А ще 25 лютого, коли був повний колапс у Києві й всі тікали, до мене приїхав вокаліст групи Бумбокс Андрій Хливнюк. Я його запитав, чого він приїхав. А він відповів: «Що значить, чого приїхав? До вас. Битися будемо». І до цього дня він у нашому підрозділі виконує всі завдання.
Тому для мене найяскравішими лишаються люди, які мене оточують, і які хочуть, незважаючи ні на що, боронити країну й готові їхати тисячі кілометрів для того, щоб вступити в бій тут, за нашу землю й за нашу країну.
Соломія Вітвіцька, ведуча ТСН на 1+1:
Найяскравішою позитивною подією стало те, що мені разом з дворазовим паралімпійським чемпіоном з параканое Сергієм Ємельяновим на благодійному аукціоні, який проходив на моїй сторінці в Фейсбук, вдалося продати його золоту паралімпійську медаль за майже 1 млн грн. Загалом за весь час аукціону було зібрано 1,2 млн грн благодійних внесків. На ці кошти ми употужнили броню захисників, придбали чимало необхідного й передали хлопцям на передову. А ще були раді, коли криптобіржа, яка виграла головний лот, повернула Сергію Ємельянову його медаль, тому що символ перемоги має залишатися в Україні.
