Дні болю і страху. Трагедія Бабиного Яру в фактах і спогадах тих, хто вижив
29 вересня виповнюється 80-та річниця трагедії в Бабиному Яру — в 1941 році в цьому місці на північному заході Києва нацистами і їх посіпаками були розстріляні до 50 тисяч єврейських жителів.
НВ згадує про жахливий символ Голокосту та одну з найтрагічніших сторінок в історії людства.
Коли Київ пав
У липні 1941 року, на другий місяць німецько-радянської війни, війська вермахту майже впритул підступили до української столиці. До війни Київ був одним з найбільших центрів розселення єврейської діаспори в колишньому СРСР — там проживало 224 тис. євреїв, що на той момент складало 26,5% всіх жителів.
Місто, що розуміло неминучість німецького наступу, почало готуватися до евакуації.
«Київ у нападах лихоманки, що межує з панікою, перетворився на місце повної розгубленості. Всюди метушня, немов у вулику. В установах і на підприємствах спішно палять документи», — писав Олександр Скоцень, львівський футболіст, який переїхав до Києва після анексії Радянським Союзом Західної України.
19 вересня українська столиця, що протрималася 72 дні, пала. Зайнявши місто, нацисти відразу ж почали гоніння єврейського населення Києва. Передчуття трагедії витало в повітрі — за німцями, що раніше захопили Житомир та інші українські міста, тягнувся довгий слід з крові єврейського народу.
До цього часу розстріли пройшли в Шепетівці, Бердичеві, Вінниці, Кам’янці-Подільському — за літо 1941 нацисти знищили 95 тисяч євреїв.
Через тиждень після захоплення української столиці на її вулицях був розклеєний наказ німецького командування: всім євреям, які проживають у Києві, зібратися о восьмій ранку 29 вересня на розі вулиць Мельника і Доктерівської, взявши з собою «документи, гроші та цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо». Нацисти погрожували розстрілом тим, хто не виконає їхнього розпорядження.
Одночасно з цим загони SS заарештували дев’ять київських рабинів, змусивши їх виступити із заявою про те, що «після санобробки євреї і їхні діти будуть переправлені в безпечні місця».
Серед частини єврейського населення Києва ще зберігалася надія на те, що їм не загрожують страшні наслідки, а з майбутнього попереду — тільки депортація. Як зазначає київський гід Еліна Бондаренко, на це було кілька причин:
1. Багато киян ще пам’ятали німців 1918 року, які тоді окупували Київ і поводилися тут більш ніж пристойно.
2. Недалеко від Бабиного Яру розміщувалася залізнична станція. А в німецькому наказі говорилося, що з собою потрібно взяти необхідні речі.
3. Ніхто інший ще ніколи не вдавався до практики масових розстрілів мирних громадян.
Як пише в своїх спогадах київська єврейка Діна Пронічева, якій вдалося врятуватися з Бабиного Яру, 29 вересня євреї йшли до місця розстрілу «сотнями, тисячами».
«Ми жили в страху і жаху. Коли я побачила на вулицях міста плакати і прочитала наказ: «Всім євреям Києва зібратися біля Бабиного Яру», про який ми поняття не мали, серцем відчула біду… Тому я одягла моїх малюків, молодшій 3 роки, а старшому 5 років, спакувала їхні речі в невеликий мішок і відвезла дочку і сина до моєї свекрухи росіянки. Потім взяла хвору маму і разом з нею, згідно з наказом, пішла на дорогу, що веде до Бабиного Яру.
Євреї йшли сотнями, тисячами. Поруч зі мною брів старий єврей, з довгою бородою. На ньому був одягнений талес і тфілін. Він тихо бурмотів. Він молився точно так само, як мій батько, коли я була ще дитиною. Попереду мене йшла жінка з двома дітьми на руках, третій вхопився за її спідницю", — описує той день Пронічева.
Страта
Н езадовго до фатального дня в окупований Київ прибула зондеркоманда 4А айнзацгрупи C — ескадрон смерті, що знищував цивільне населення на територіях, захоплених вермахтом.
Берлінський історик Вольфганг Бенц відзначав, що, супроводжуючи регулярні частини армії Третього рейху, айнзацгрупи «вичищали небажані елементи» на окупованих землях. У той же час, за словами американського історика Тімоті Снайдера, в організації розстрілів брали участь не тільки есесівці й представники СД (нацистської спецслужби, а й звичайні поліцейські, цивільні особи, а також офіцери і солдати вермахту.
Вранці 29 вересня 1941 року на розі київських вулиць Мельника і Доктерівської зібралися тисячі євреїв (самі нацисти писали про 20 тис.), яких повели в бік Бабиного Яру — спочатку без збройного супроводу, пізніше — під дулами автоматів есесівців.
Чоловіків, жінок і дітей вели по вулиці Дорогожицькій, що йде уздовж Лук’янівського кладовища, біля якого їм наказували зупинитися, здати цінні речі і коштовності. З есесівців з собаками і місцевих поліцаїв був утворений коридор, по якому гнали людей, попутно б’ючи їх. Євреїв пропускали на територію Бабиного Яру групами, за різними оцінками, від 40 до 600 осіб.
«Я пройшов і зрозумів, що там, за колючим дротом, за єврейським цвинтарем, тікати нікуди не можна. Там дуже багато було євреїв. До речі, я прийшов уже пізно ввечері, і нас не роздягали, я був у одязі. До цього за годину, за дві всіх роздягали. (…) Запустили двадцять собак вівчарок, ці вівчарки стали кусати людей за ноги, і люди бігли вперед», — писав про той день київський єврей Давид Айзенберг.
Німецьке командування вибрало як місце масових розстрілів єврейського населення урочище Бабин Яр через його ландшафт — рови та яруги, а також віддаленість від центру міста допомагали нацистам приховувати свої злочини.
Пройшовши через есесівські коридори, люди опинялися на широкому майданчику, відокремленому від яру, який і називався Бабиним Яром. Через земляний насип жертви не бачили самого яру. Євреям наказували роздягтися і змушували бігти через вузькі проходи тісним потоком — зупинитися було не можна.
В кінці шляху людина опинявся на уступі, зробленому на схилі яру, на протилежному боці якого знаходилися кулеметники з зондеркоманди 4А айнзацгрупи C, які відкривали вогонь.
«Поліцейський наказав мені роздягтися і штовхнув мене до обриву… Але ще до того як пролунали постріли, я, ймовірно, від переляку, впала вниз, у яму… Перші хвилини я нічого не могла розібрати: де я, як я сюди потрапила… Я почала мацати руки, ноги, живіт, голову і переконалася, що мене навіть не поранили… Я причаїлася, ніби мертва… А розстріл тривав…
Раптом все стихло. Стало сутеніти… Я відчула, що нас засипають землею… Коли зовсім стемніло і настала тиша, в повному розумінні — мертва тиша, я відкрила очі і, переконавшись, що кругом нікого немає, ніхто мене не бачить, скинула з себе пісок", — писала Діна Пронічева, яка пережила трагедію тих днів.
Нацисти та їхні посіпаки вбивали людей кілька годин поспіль. Злочинці розділилися на кілька груп: одна розстрілювала населення, інша — укладала трупи в яру, третя сортувала речі, а четверта супроводжувала людей до місця страти.
За два дні — 29 і 30 вересня — в Бабиному Яру нацистські окупанти розстріляли 33 771 особу. Протягом перших днів жовтня 1941 року в урочищі були вбиті ті, хто раніше не з’явився за наказом німецького командування.
Продовження злочинів
Н ацистські звірства в Бабиному Яру тривали аж до відступу німецьких військ з Києва в листопаді 1943 року. За час окупації української столиці нацисти знищили в урочищі п’ять ромських таборів; розстріляли 621 члена Організації українських націоналістів, зокрема поетесу Олену Телігу, її чоловіка Михайла і редактора газети Українське слово Івана Рогача; представників етнічної групи караїмів, заручників, підпільників, партизанів і в’язнів Сирецького концтабору.
Всього жертвами Бабиного Яру, за однією з оцінок, стали 200 тисяч осіб, третина з них — євреї.
У липні 1943 року, незадовго до відступу з міста, нацисти почали знищувати свідчення масових вбивств у Бабиному Яру — стартувала так звана «операція 1005», відповідальним за яку був Пауль Блобель, командир зондеркоманди 4А айнзацгрупи C (саме її члени розстрілювали єврейських жителів в Бабиному Яру).
«У листопаді 1942 року в Берліні Блобель прочитав лекцію перед групою фахівців Ейхмана про єврейське питання на окупованих територіях. Він розповів про спеціальні кремаційні печі, які він особисто сконструював для використання в роботі команди 1005. Його завданням було розкриття могил, видалення з них і спалювання тіл раніше страчених осіб. Команда 1005 діяла в Росії, Польщі та в Прибалтиці. Потім я бачив Блобеля в Угорщині в 1944 році і він підтвердив Ейхману в моїй присутності, що місія команди 1005 виконана», — розповідав один з офіцерів СС під час Нюрнберзького процесу.
Приховування нацистами своїх злочинів серйозно завадило ідентифікації жертв звірств у Бабиному Яру. Нині однойменний меморіальний центр Голокосту намагається відновити всіх загиблих від рук катів киян поіменно — зараз в списку вже понад 18 тисяч імен.
Кат Бабиного Яру Пауль Блобель після війни постав перед Нюрнберзьким трибуналом і був повішений 7 червня 1951 року. Інші учасники злочину — військовий комендант Києва генерал-майор Курт Еберхард і цивільний губернатор (генеральний комісар) міста Гельмут Квітцрау — уникли покарання, померши своєю смертю в післявоєнній Німеччині.
Бабин Яр поряд з концентраційним табором Освенцим залишається одним з головних і жахливих символів Голокосту.
