Азовець, який обороняв Маріуполь. Інтерв'ю з Богданом Кротевичем — про рідний йому Крим, Азовсталь і збереження здорового глузду у полоні
Богдан Кротевич з позивним «Тавр» — начальник штабу полку Азов. Він був одним з тих, хто командував обороною Маріуполя з перших днів повномасштабного російського вторгнення.
З 24 лютого українське угруповання, що перебувало у місті, знищило щонайменше 6 тисяч окупантів. А 16 травня полк Азов опублікував заяву, в якій повідомив, що захисники Маріуполя виконали наказ.
На Азовсталі бійці трималися 86 днів.
Як їм це вдалося та що було далі, коли оборонці Маріуполя фактично потрапили у полон до ворога, Кротевич розповів в інтерв'ю Радіо НВ.
— Я знаю, що ви з Криму. Не можу вас не запитати про ті хороші новини щодо вибуху на Кримському мосту. Що ви відчували зранку суботи?
— Я, чесно, проспав. Я прокинувся о 10 годині, побачив, що десять будильників вже відімкнув. А мені через 15 хвилин треба було бути в госпіталі МВС. Коли я приїхав туди, всі знали новини про Кримський міст, я нічого не знав. Мені показали відео, воно, звичайно, вражаюче. Мені було це бачити дуже приємно.
— Україна вже готова деокупувати Крим саме військовим шляхом. Для вас це сюрприз? Чи ви, як людина з Криму, постійно в це вірили?
— Я з 2014 року став військовою людиною. Наприклад, я ніколи не хотів служити в армії, коли був цивільним. Але в 2014 році Росія напала гібридним шляхом на Україну і окупувала Крим, частину Донецької і Луганської областей. Я став військовим.
Я знаю настрої людей, тому що я сам кримчанин. Звичайно, дехто казав, що «от було б класно, щоб ми були в Росії». Я, звичайно, казав, що це неможливо, це нереально, це Оруелл, ніколи такого не буде. Але це сталося. Після цього я зарікся казати взагалі, що щось неможливо.
Щодо деокупації Криму. Я вважаю, що вона можлива була, є і буде військовим шляхом. Це повинна бути дуже-дуже масштабна військова операція, яка повинна бути спланована Генеральним штабом, можливо, спільно з іншими країнами.
Я скажу так. У мене, наприклад, є план, як деокупувати Крим, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області, але це трішечки не мій рівень. Я зріс від піхотинця, командира взводу до начальника штабу, оперативний відділ пройшов батальйону і полку. Я планувальник саме в військах, я планую операції. І я вважаю, що це можливо. Завжди вважав, що це можливо.
Головне — це бажання вищого керівництва нашої країни. А зараз ми бачимо, що воно є. Його не було п’ять, шість років тому, а зараз воно є. І це дуже добре. Я від цього радію.
Я сподіваюся, що [допоможе] наш досвід, який ми отримали в Маріуполі. Ми керували обороною Маріуполя, будучи рівня ОЗСП (окремий загін спеціального призначення — ред.). Командир полку ОЗСП Азов підполковник Денис Прокопенко [з позивним Редіс] особисто приймав всі рішення стосовно оборони Маріуполя. Так вийшло, тому що у нас на той час був найбільший досвід ведення бойових дій на першій лінії. І ми, скажімо так, одразу перестрибнули декілька ланок управління військами. Якщо до цього командир, підполковник Денис Прокопенко, командував максимум півтора тисячею особового складу, то він почав командувати вісьмома тисячами особового складу — це ТРО, морська піхота, інші підрозділи, які обороняли. Там ще були інші агенти, про яких я не можу казати.
— Ви вже почали говорити про Маріуполь. Ми тут всі не переживали і мільйонної частки того, що вам і вашим побратимам довелося там пережити. Ви були у Маріуполі одразу з 24 лютого?
— З 24 лютого. Я не пам’ятаю точно, коли був перший обстріл Маріуполя. Я пам’ятаю, що я сам не спав, дивився звернення Путіна. Я вже тоді розумів, що відбувається.
Ми в сусідніх кімнатах живемо з командиром Редісом. Пішов будити Редіса, кажу: «Вже почалося».
Ми побачили, що перші обстріли зачепили Сільпо. Вони почали обстрілювати цивільних. Це було дуже дивно. Це велика помилка ворога, що вони не вдарили по наших пунктах постійної дислокації. Наші три пункти постійної дислокації розташовувалися на базі школи в Маріуполі, в Юр'ївці та в Урзуфі. І ядро 357 — це військова частина, 12 бригади, в яку ми входимо, вона також розміщувалася в Маріуполі. Жоден пункт постійної дислокації не був уражений ракетними обстрілами в перші дні.
— Це означає, що ніхто не здав?
— Це означає, що нас недооцінили. ОЗСП — це тільки 1500 людей. Можливо, вони вважали, що Азов нічого не вміє. Зараз, я думаю, вони вважають трішечки інакше.
Закінчуючи історію перших днів Маріуполя. Ми одразу ж Урзуфську та Юр'ївську базу почали перевозити в Маріуполь. Командир одразу вирушив в Об'єднаний штаб оборони Маріуполя. Я, його перший заступник, залишився в Юр'ївці і чекав, поки весь тил, весь особовий склад виїде в Маріуполь, тобто виїжджав останній з Юр'ївки.
Тил спрацював дуже-дуже добре. Ми вивезли майже все, по-перше, БК — боєкомплект, по-друге, їжу, і в останню чергу речі. Речі ми вже завозили останніми і багато залишили на базах. На жаль, якби ми розуміли всю оперативну обстановку щодо сил, які просуваються з Криму, ми б ще краще і ще більше вивезли снарядів, боєкомплекту тощо. Але на той момент ми користувалися розвідданими, які мали самі.
— Що вони йдуть зі сходу?
— Що вони йдуть з півдня. Я зараз кажу саме за південь, бо Юр'ївка і Урзуф розташовані з південної сторони. Тобто ми розуміли, що є зона ООС, є перша лінія, є 36 бригада морської піхоти, яка деякі дні витримає. За це ми не переживали. Ми переживали саме за південний обхід, південне угруповання РФ, які йдуть з Криму.
Я, наприклад, розумів ще з 2015 року, що там оборона побудована (якщо вона побудована, в мене такої інформації немає) слабо. А зараз ми бачимо, що взагалі без жодного спротиву противник просувався. Ми через це дуже швидко все робили.
Наприклад, у Генічеську в мене є друг, який казав: «Зараз повз Генічеськ проїхала колона в 500 автомобілів». Я розумію, що ця інформація неправильна, але спираюсь тільки на неї. Чому вона неправильна? Тому що колона в 500 автомобілів — це забагато. Таких колон не існує. Вони розділяються і їздять різними дорогами. Але це єдина інформація, яку ми мали. Тому ми швидко все зібрали, в Маріуполь ми заїхали наступного дня вночі. Тобто добу нам дали на те, щоб зібрати все і заїхати в Маріуполь, і почати вибудовувати оборону.
— Процитую те, що ви писали в своєму Твіттері. «На початку повномасштабного наступу, зайшовши на командний пункт оборони Маріуполя, я побачив купу дезморалених людей. Після цього я дав наказ кожному, хто звідти виходить, посміхатися, яка б складна ситуація не була». Розкажіть, що було в командному пункті?
— Був командний пункт Об'єднаного штабу оборони Маріуполя, а був окремий командний пункт Азову. Редіс перебував в Об'єднаному штабі, я поїхав одразу в наш командний пункт. Я побачив те, на що насправді сподівалася РФ, — шок. Люди просто не розуміли, що відбувається, що їм робити.
Я насправді це теж побачив, зіткнувся з такою проблемою вперше. Я, як керівник, повинен її вирішувати. У нас є таке сленгове слово [тівер], коли військовий просто загубився сам у собі, в нього скляні очі, він ходить і не знає, що робити. У нас є дівчата, наприклад, у штабі, кадровики. Вони плакали, а ще нічого не відбулося, ще жоден боєць не загинув.
Мені довелося просто зібрати весь особовий склад, вишукувати їх, хоча я не спав весь цей час. На жаль, я не дуже добрий оратор. У мене іноді проскакують лайливі слова, а у військовій справі взагалі їх дуже багато. І вишикувавши особовий склад, я почав, як я вмію, мотивувати особовий склад.
Я зрозумів з першого дня, що саме мотивація воювати вкрай важлива. Вона така ж важлива, як і підготовка. В Азові мотивації достатньо: ми бійці, ми воїни. Але в такій шоковій ситуації навіть воїни іноді губляться.
У нас спеціалісти, професіонали, але трішечки не вистачало цієї промови. Коли я пошикував весь особовий склад, сказав, що противник не кращий за нас, ми до цього готувалися вісім років, вони нас бояться більше, ніж ми їх. І багатьох це привело до тями.
Про цей твіт. Ми взяли на себе відповідальність і робили операцію в смузі забезпечення. Тобто смуга забезпечення — це сіра зона іншими словами. Ми зрозуміли на другий день, що противник просувається не так швидко. Також ми чекали, що противник буде висаджуватися на ділянці протидесантної оборони — це узбережжя Азовського моря від Маріуполя до Юр'ївки. Він там жодного разу, до речі, так і не висадився. Ми зрозуміли, що в нас є трішки часу.
Я зібрав командирів групи розвідки спеціального призначення, командира снайперської групи спеціального призначення, командирів, і ми спланували операцію в діях смуги забезпечення, тобто диверсійні операції — знищення цих колон, які йдуть до нас.
Ми думали, що вони зайдуть у Бердянськ, але в Бердянськ вони не зайшли. Це насправді розумний хід зі сторони противника, бо вони оминули Бердянськ і пішли одразу на Маріуполь. Ми їх планували зустріти в Мангуші. Висунулися туди, замінували мости, виставили протитанкові засоби.
Снайперська група спеціального призначення і група спеціального призначення — це два різних підрозділи, але це люди, які вміють все. Це і протитанковий резерв, це і снайпери, це і розвідники, і диверсанти, — це просто, як кажуть, боги війни. Ми висунулися туди.
Поки ми робили ці дії в смузі забезпечення, Об'єднаний штаб оборони Маріуполя, де був Редіс, де були всі структури — МВС, прикордонники, (морської піхоти тоді ще не було, вона була на першій лінії), Національна поліція, патрульна поліція, частина 56 бригади, яка залишилася в ППД, мав теж трішечки деякі проблеми. Об'єднаний штаб оборони Маріуполя перестав функціонувати на третій-четвертий день. Мені тоді подзвонив Редіс і сказав: «Повертайтесь». Я сказав, що ми ще недопрацювали, він [наполіг]: «Ти мені потрібен»…
— Тобто ситуація була настільки серйозна?
— Так. Я зрозумів, чому він мене повернув. Ми всі відступили, підірвали мости трішки подалі Мангуша і біля Нової Ялти. Вночі повернулися і тоді вже Штаб оборони Маріуполя переїхав безпосередньо на Азовсталь.
— Коли ситуація стала критичною? Чи можна сказати, скільки часу пройшло? Місто опинилося в оточенні, росіяни кинули всі сили, що вони мали, на те, щоб захопити Маріуполь. Також бачимо, яким чином вони знищували місто. Навіть є теорія, що це була помста: Маріуполь був відбудований після 2014−2015 років, окупанти хотіли його знищити і захопити будь-якою ціною.
— Коли ми вже повернулися після цих дій у смузі забезпечення в командний пункт, от тоді я написав цей твіт. Я побачив, що Об'єднаний штаб оборони Маріуполя (назвемо це так) самоліквідувався. І коли я зайшов, побачив, що тепер Штаб оборони Маріуполя повністю складається з Штабу полку Азов. У мене є всі фотографії, всі відео, все збереглося. З того дня керував Штабом оборони Маріуполя Редіс.
Командир [командир 12-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії] полковник Денис Шлега нам в усьому допомагав. Просто треба розуміти, що Національна гвардія має багато задач. Наприклад, командир бригади завжди виконував задачі охорони громадського порядку, охорони судів і так далі. Я йому дуже і дуже дякую, адже він, знаючи, що Азов завжди був на передовій, просто казав: «Хлопці, чим вам допомогти? Як я вам можу допомогти?» Незважаючи на те, що він за ієрархією старший за Редіса.
Там був штаб азовський повністю, і люди, які жили за дверима, в бункері. Я побачив, що в штабі ми ж розуміємо, що відбувається, а всі інші, наприклад, коменданти баз, кадровики, які не допускаються до Центру бойового управління, не розуміють те, що відбувається, і бояться. А коли ти виходиш з командного пункту з гримасою, вони думають, що все, хана. І тому я написав цей твіт. Я такий наказ дав: якщо хтось вийде без посмішки з командного пункту, він просто на командний пункт потім не зайде.
— Коли Маріуполь оточили?
— Точну дату я вам не скажу, коли Маріуполь був в оточенні, але я вам скажу, як це відбулося, коли ми це зрозуміли.
Ми планували з групою спеціального призначення Азову вивести їх з Маріуполя, щоб вони автономно діяли як диверсійні групи в Запорізькій області. Не пам’ятаю, на який день це було.
Нам патрульна поліція допомогла з [операцією] дуже сильно. Вона надала нам цивільні автівки зі штрафмайданчику. Ми переодягли всіх у цивільне, закинули туди БК, озброєння тощо. Вони почали виїжджати в запорізькому напрямку по запорізькій трасі. У першому населеному пункті по запорізькій трасі мав бути батальйон, якщо я не помиляюся, Айдар. Але, на жаль, на той момент з ними не було зв’язку. Узагалі ні в кого, ні в нас, ні в старшого начальника, який [з ООС, ОТУ (оперативно-тактичне угруповання)].
— Це ще до Старлінків?
— Старлінки вже під самий кінець під'їхали, але дуже допомогли. І коли ця колона виїжджала, натрапила на блокпост. На блокпості був танк, бронемашина, декілька військовослужбовців з РФ, тобто вони зачинили кільце ще не південним угрупованням, яке йшло з Криму. Вони зачинили кільце, пройшовши між Волновахою і Маріуполем, і таким чином вже почали виставляти блокпости.
У нас відбувся бій. Тільки завдяки професіоналізму наших хлопців, у нас жодного вбитого, поранений один, але йому тільки палець відстрелили.
— Ви так кажете «тільки палець»…
— Звикайте, коли спілкуєтеся з військовими, то з чорним гумором.
— Наче «один палець, що тут такого? Новий виросте».
— У нас контузія — це не поранення, а якщо ти отримав п’ять контузій, то в тебе є доба відпочинку.
— Жорстко. В якийсь момент ви опиняєтеся на Азовсталі. Тоді вже російський Генштаб звітує, що вони захопили Маріуполь. Була розмова міністра оборони РФ Сергія Шойгу з російським диктатором Володимиром Путіним. Казали, що тільки неонацисти залишилися на Азовсталі. Путін наказує, щоб не стріляли, але вони всіма видами озброєння починають штурмувати Азовсталь з різних боків. Який був у вас план?
— У нас там був ЦБУ, командний пункт і нарадча. От в нарадчій ми спілкувалися дуже тісним колом з командиром, начальником штабу, деякими заступниками або командирами батальйонів. Ми від себе не очікували вижити так довго.
Ми кожен тиждень розуміли, що все, цей тиждень останній. І так кожен тиждень. Дійшло до 86 днів. План був до останнього битися.
Коли були перші перемовини, ми хотіли (на що противник не пішов) [обміняти] поранених. Командир зібрав всіх поранених, сказав: «Хлопці, у нас немає ліків, ми не можемо вас лікувати. Я не можу вам дати наказ виходу в полон. Морально. Це кожного рішення. Хто не хоче, може, вибачайте, застрелитися або піти, спробувати вийти самому». І всі поранені сказали, що це спроба все ж таки вижити, вони згодні.
Ми знали, що є обмінний фонд у України. І перше, що ми запропонували противнику, «давайте ми зараз вам віддамо всіх поранених, ви їх обміняєте на своїх солдат». А ми далі продовжимо, як ми кажемо, рубитися. На що була відповідь: «Ні, або всі, або нікого».
І тоді державою, і командиром, і всім офіцерським складом було прийняте таке рішення. Нам був даний наказ на припинення оборони Маріуполя і на вихід. Але я вам скажу особисту думку: якби вони пішли на те, щоб обміняти наших поранених на своїх живих, навіть, може, не поранених солдат, ми б показали ще більше.
— Що ви відчували 20 травня?
— А ми 20 виходили? Бо я по датах…
Коли в мене буде час, я напишу книгу, і книга матиме назву Не по днях, а саме по годинах. Кожна година може бути останньою, тому по днях я трішечки не орієнтуюся.
Що я відчував? Як військовослужбовець, я розумію: коли ти здаєш зброю, ти вже нічого не вирішуєш, на жаль. Це як в вестернах: є той, в кого є пістолет, а є той, хто копає. Це Клінт Іствуд наче казав. От такі відчуття я відчував, не дуже приємні.
Я розумів, що я здаю зброю. Хочу відмітити, що всі протитанкові засоби, все важке озброєння ми знищили. Ми здали тільки струлецьке озброєння, якого в пострадянській [країні], в РФ і так багато. Для нас було важливо, щоб з наших протитанкових засобів не були підбиті наші хлопці.
У мене також всі відео збереглися, я надсилав своїм рідним…
— Я впевнений, що немає жодного, хто може не вірити тому, що ви говорите. Про те, що у вас є відео і докази, взагалі можете навіть не згадувати.
— Я розумію. Я ж військова людина.
Відчуття погані, але командир насамперед повинен думати про особовий склад, а не про себе. Нашому командиру, підполковнику Денису Прокопенко особовий склад довіряв, довіряє і буде довіряти повністю. І будь-який наказ, який він нам дасть, ми виконаємо. А я, як перший його заступник, повинен його підтримувати завжди. І тому я зробив те, що зробили всі. А далі ми вже виживали.
— Ви потрапили в Оленівку, там три дні провели. Чи можете сказати, що ви там побачили?
— Це колонія.
Насправді в перші дні до нас ставилися дуже добре. Я кажу, як є. Коли приїхало командування — Редіс, я, Калина, до нас ставилися дуже добре. Годували малувато, але нормально. І на допитах, наприклад, зі мною спілкувалися і це не було підвищення голосу.
Потім нас в один день просто взяли і вивезли в невідомому напрямку. Я [передбачав], що це все-таки Москва, імовірно, Лефортово. Точно сказати не можу. І вже потім, коли ми виходили з полону, коли я почув майже всі офіцерські прізвища, я був впевнений, що ми останні. Просто був впевнений, що ми останні з полону.
Коли я сидів в ізоляторі, сподівався, що Редіса вже обміняли. Я сподівався, що всіх хлопців обміняли.
А оскільки начальників штабу і заступників не сприймають у військах взагалі, думав, що [мене] ще залишать. Буде обмін — обміняють, не буде обміну — не обміняють. Я для себе морально був готовий відсидіти від одного до 10 років. Це важко психологічно було.
— Як тримати баланс, коли ви в цій камері? Коли ви сказали, що ви були готові просидіти там від року до 10 років, за що ви чіплялися при цьому?
— Я брав себе на понт. Кожен робить по-своєму, я завжди беру себе на понт. Я собі планую, наприклад, якусь задачу, ціль, і кажу, що якщо я не зроблю щось, ця ціль не відбудеться.
Можливо, жартівливий приклад. Я колись пробіг марафон, до цього ніколи не бігаючи стільки. Мені подобалася дівчина і я собі запланував: якщо я пробіжу марафон, то в мене з нею все буде добре.
— Чи все було добре з дівчиною?
— Ні. (сміється — ред.) Я пробіг марафон, а вона вийшла заміж за іншого.
Але в ізоляторі я також себе брав на понт. Ціль я вам не скажу, але я вважаю, що психологічно трішки втримався все ж таки. Тому що зараз працюю, якісь організаційні питання вирішую одразу після полону, це означає, що з глузду не встиг з'їхати так, як міг би.
— Здається, що ви будете більш продуктивним, якщо присвятите якусь частину часу своєму здоров’ю.
— Наш командир, підполковник Денис Прокопенко, Редіс, трудоголік від кісток до шкіри. І Азов такий, як він є, завдяки цій насназі, працелюбству. Поки командира немає, я за нього. Я відчуваю борг. Також нас обміняли, а [не всіх] полонених обміняли.
Я буду продуктивніший, коли трішки полікуюся [про себе]. Але нас обміняли більше двох тижнів тому. Якби я одразу ліг в лікарню і тільки зараз вийшов, багато би процесів організаційних просто би пішли б не в тому напрямку.
На цей час в мене є дуже багато напрацювань, дуже багато напрацювань з Міністерством внутрішніх справ, з СБУ, з Головним управлінням розвідки, і я розумію, що відбувається.
Мені потрібно знати, що відбувається в країні, що відбувається на фронті, що відбувається в обміні полонених. Звичайно, я вам сказати це не можу, але зараз я все розумію, трішечки треба ще докрутити.
Я вже розгорнув штаб з тих, хто вийшов з полону — це начальник оперативного відділу, це командир кадрового відділу, це мій начальник розвідки. Вони всі зараз вже працюють в штабі, частину моїх питань забирають на себе.
Сподіваюся, що з цього тижня я вже потраплю до якогось лікаря. Але поки є робота, робота на першому плані.
Нас вийшло 109 наче. Дев’ять людей, наприклад, працюють, сто лікуються. Зараз майже сто (я не кажу про важкі поранення) [бійців] вже в нормі. Вони вже живуть з рідними. У них закінчиться медична відпустка, вони вже підуть воювати. Якби я цього не зробив, було б гірше.
