Чому українці добровільно йшли до лав дивізії СС Галичина, знаючи, що воюватимуть в армії Рейху — історія з NV
Вшанування 98-річного ветерана дивізії Ярослава Гуньки в парламенті Канади під час візиту президента України Зеленського викликало гучний політичний скандал і вже призвело до відставки спікера парламенту країни.
Скандал знову викликав хвилю інтересу до історії створення дивізії СС Галичина. У зв’язку з цим NV публікує матеріал історичного оглядача Олега Шами, який уперше з’явився на сайті у квітні цього року з нагоди 80-річчя створення дивізії.
***
«Я воював не за німців, — говорив ветеран дивізії Степан Мовчан, який подався до формування у 16 років.— Ми боролися за незалежну Україну. Знаючи, що таке СРСР, навіть у думках не хотів, щоб червона наволоч топтала рідну землю…»
У 1943 році понад 80 тис. українських чоловіків добровільно зголосились піти до 14-ї піхотної дивізії СС Галичина. Близько 30 тис., за різними даними дослідників, не пройшли відбір. Втім до навчальних таборів змогли потрапити тільки 17 тис. рекрутів — керівництво Третього рейху не хотіло створювати надто потужне українське військо. На відміну від громадських діячів Західної України, які найбільше доклалися до роз’яснення населенню, чому створення дивізії було життєво важливим.
Питання життя і смерті
Історик Володимир Кубійович під час німецької окупації очолював у Львові Український центральний комітет (УЦК). Це була єдина громадська організація, дозволена адміністрацією Третього рейху. Саме цей осередок опікувався і визначав усі галузі українського життя Галичини, окрім політичних, не кажучи вже про військові. Обидва крила Організації українських націоналістів — Степана Бандери і Андрія Мельника — пішли у підпілля, а тисячі їхніх бійців були страчені чи сиділи по тюрмах.
Вже в 1954-му Кубійович видав у Мюнхені коротке роз’яснення, навіщо створювалася дивізія, вояки якої здавалися колаборантами. Він згадував, що 8 березня 1943 року написав до Ганса Франка, очільника Генерального губернаторства — таку назву тоді мали терени центральної та східної довоєнної Польщі. Кубійович просив «вжити заходів у справі створення добровольчої української збройної формації, яка разом з німцями воювала би проти большевиків».
За ідею керівника УЦК вхопився й Отто Вехтер, глава окупаційної адміністрації Галичини. Він був австрійцем і вважав, що краще надати можливості для самореалізації в усіх галузях народам, на землі яких прийшов Рейх. На його думку, в адміністрації Галичини всі пости, за винятком найвищих, мають зайняти українці.
На конференції громадських діячів окупованої Галичини 19 квітня Кубійович пояснював необхідність створення дивізії: «Ми живемо в час найжорстокішої війни, в якій немає милосердя, в якій цінується лише сила, в першій мірі фізична. Ми [українці] високо стоїмо морально, але фізичної сили нам бракує, і з цієї причини ми є об'єктом, а не суб'єктом у теперішніх подіях. Щоб поправити наші шанси, нашою задушевною мрією є створити власну збройну силу… Українська Збройна Сила — це наше бажання, бо тоді стаємо співвоюючою силою і здобуваємо в боротьбі за наше становище найсильніший козир: ми проливали кров. І таким чином стаємо підметом у політиці».
Головні переваги створення дивізії Кубійович визначав так: «Ми будемо включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні. Ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову. Ми рятуємо себе фізично».
Як Січові стрільці
Для набору вояків було створено Військову управу, яку мав очолити Кубійович. Однак окупаційна адміністрація призначила на цю посаду Альфреда Бізанца. Він був галицьким німцем і колишнім полковником Української галицької армії, яка походила із Січових стрільців і ще в 1918—1920 роках боролася на українську незалежність.
До речі, СС — абревіатура від Schutzstaffel, що німецької значить захисні загони, втім багато потенційних вояків дивізії розшифровували її саме як Січові стрільці.
«Тому в дивізію пішли так багато освічених людей саме з патріотичних міркувань, — вважає історик Микола Посівнич. — Вони ідентифікували себе з тими, хто бореться за незалежну Україну. В 1943 році всі ще мовчали про злочини нацистів. Лише коли перші війська західних союзників увійшли в концтабори, тоді світ дізнався про злочини Гітлера. А до того всі мовчали і не переймались нацистськими злочинами».
Також Посівнич зазначає, що провід ОУН Степана Бандери засуджував створення дивізії як шкідливий політичний проєкт, який не буде служити українським інтересам, і що українці знову опиняться між молотом і кувадлом. «Так і сталось», — констатує історик.
Хоча митрополит Андрей Шептицький сказав тоді Кубійовичу: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії».
Акт про створення дивізії було проголошено 28 квітня 1943 року. Вехтер тоді говорив: «Ви, українці, маєте шанси, покажіть, що ви можете, а згодом дістанете в Європі відповідне місце».
Хоча український підхід, як писав Кубійович, був зворотнім: створіть відповідну політичну базу, покажіть нам це місце в Європі, а згодом ми з вами підемо.
Того дня Вехтер урочисто зачитав маніфест, у якому з-поміж іншого зазначалося, дивізія створюється на принципі добровільності для боротьби з більшовиками та підкреслювалося правове зрівняння вояків дивізії з німецькими бійців. Їхні родини забезпечувалися нарівні з родинами німецьких солдатів.
Зразу після цього УЦК подав до окупаційної влади вимоги: амністія політичним в’язням, зокрема членам ОУН Степана Бандери; реприватизація українського суспільного і приватного майна, яке власники втратили через різні обставини у хаосі війни; незалежний статус Української допоміжної поліції відносно німецької поліції; передача преси на території Галичини в українські руки; полегшення для українських робітників, вивезених на роботу до Рейху.
Чи були виконані ці вимоги, перевірити в умовах війни було майже неможливо. Відомо тільки, що під час формування дивізії було випущено на свободу 150 політичних в’язнів.
Набором до дивізії, опікою над вояками та їхніми родинами, а також допомогою в організації дивізії займалася Військова управа, членів якої пропонував губернатор Вехтер з подачі Кубійовича. Командний корпус мав бути мішаним: німецький і український.
У книзі про дивізію Вони хотіли волі Вольф-Дітріх Гайке, очільник її штабу пізніше писав: «Гіммлер [Генріх, рейхсфюрер СС] ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова Україна, українець, український заборонялося вживати в дивізії під загрозою кари. Вояки дивізії мають називатися не українцями, а галичанами».
Переважно молодь
«Належність до німецьких збройних сил зовсім не означала, що дивізійники поділяли ідеологію націонал-соціалізму, — зазначає сучасний історик Ігор Гнип. — Як правило, це були українські патріоти, які вбачали в дивізії ядро майбутньої української армії. Їхній світогляд і цінності визначалися ще й тим, що вони були здебільшого віруючими людьми, у дивізії були свої капелани (по одному в кожному полку), які опікувалися релігійними потребами військовиків».
Це була переважно молодь. За даними Гнипа, 90% становили бійці віком від 18 до 30 років.
«Ви не можете собі уявити, який це був натхненний порив молоді іти в дивізію, — згадував ветеран формування Зенон Аксинчук. — Якщо завербувалося 85 тисяч, а в дивізію попав тільки кожен п’ятий. Це не тільки по медичному огляду, а й по свідомості, документах йшла молодь така більш інтелігентна, більш свідома, розумієте, ті, що навчались в учбових закладах, гімназіях, університетах».
Аксинчук розповідав, як директор Чортківської торгівельної школи, де він навчався, повів усіх найстарших студентів до вербувального пункту. «Можете собі уявити? І ніхто не втік, всі цілим класом пішли записуватися. Це неможливо подати, сказати навіть, це треба відчувати і бачити це», — згадував ветеран.
Їхнє перше бойове хрещення сталося у середині липня 1944-го на львівському напрямі в районі Бродів. Ситуація для українських підрозділів склалася несприятлива, оскільки німецьке командування вводило її у фронтові дії окремими полками в найбільш загрозливі місця прориву. Та попри це дивізійники йшли в бій з гаслом Або здобути, або вдома не бути!
«Мій 30-й полк був розбитий. Це було вогневе хрещення українського вояка, який не зламався від втрат», — згадував стрілець Мовчан.
З оточення тоді вийшли лише три тисячі дивізійників. Багато з них подалися з поля бою до підпільної УПА, проти якої активно навертала українців окупаційна влада. Дехто, як-от Зенон Акинчук, потрапили у полон до червоних, де вижити було не менш складно. Зокрема цього ветерана вивезли на 10 років до трудового табору в Заполяр'ї — до Верхньої Інти.
Далі дивізія брала участь у безнадійній обороні Львова від Червоної армії. А в березні 1945-го — в обороні Відня.
Після 8 травня 1945-го у наступні кілька днів українська дивізія здалася в полон англо-американським військам і була інтернована до італійського Ріміні. Туди ж потрапив і Степан Мовчан. Він згадував, як щодня всі колишні бійці шикувалися на процедуру підняття синього-жовтого державного стягу.
В Італії вояки перебували, доки в 1947-му їх не перевезли до Великої Британії. Тримати їх на материку було небезпечно — радянське військове командування неодноразово вимагало видачі галичан як військових злочинців.
Та вагомим контраргументом був Нюрнберзький трибунал, що з 20 листопада 1945-го до 1 жовтня 1946 року розглядав військові злочини і злочини проти людяності, вчинені політичним, військовим, судовим та економічним керівництвом нацистської Німеччини. Серед багатьох нацистських організацій СС визнали такою, що мала за мету злочинну діяльність, а її членів, які це усвідомлювали, — злочинцями. Проте згадки про дивізію СС Галичина в обвинувальному акті не було, і жоден причетний до неї військовий засудженим не значився.
