Кларнет Юргена - фото
Спецпроект

Кларнет Юргена

19 лютого, 23:01

Команда #Підпалюй побувала в закарпатському селі Нижнє Селище і з'ясувала, як цей населений пункт почав перетворюватися в культурну столицю регіону

 

Видання Заборона відкриває великий мультимедійний спецпроект #Підпалюй! - про чейндж-мейкерів, активістів та активісток, які своїми ініціативами змінюють міста, протестують проти провінційності через культуру та інноваційні підходи, і надихають інших. НВ - інформаційний партнер проекту і виступає для нього крос-платформою

  

Проект складатиметься з 30-ти унікальних історій через серію op-doc (Документальні програми з художніми елементами) і мультимедійних репортажів. Автори спецпроекту - засновник Заборони журналістка Катерина Сергацкова, режисери Роман Степанович і Анастасія Канарьова, фотограф Андрій Бойко і оператори Богдан Кінащук і Микола Дондюк.

 

 

Ініціатори проекту пропонують усім охочим приєднатися до кампанії #Підпалюй і ділитися історіями людей, які змінюють свої міста і села в регіонах України. Для цього потрібно опублікувати свою історію в соцмережах з хештегом #Підпалюй. Можливо, вони стануть героями наступних епізодів проекту.

#Підпалюй! Епізод перший. Крик сонця. Три історії про людей, які борються за Маріуполь

#Підпалюй! Епізод другий. Три історії про людей, які борються за Херсонщину

Третій епізод присвячений Закарпаттю і людям, що його змінюють. Команда #Підпалюй побувала в закарпатському селі Нижнє Селище і з'ясувала, як цей населений пункт почав перетворюватися в культурну столицю регіону.

НВ публікує скорочену версію проекту, повну версію можна (і потрібно) побачити на сайті Заборона.

 
Як музика і філософські питання змінили життя закарпатського села

У верхній частині Нижнього Селища, на узгір'ї, стоїть червоний будинок, у якому живе Юрко Буковинець. Ніхто з місцевих до пуття не може визначити його професію: одні кажуть – музикант, інші – бізнесмен, треті підозрюють, що він щось «знає». Не проста людина.

Нижнє Селище розкидане між горами неподалік від кордону з Румунією. Місцевість містична: в кожному третьому дворі стоять дерев'яні хрести, вищі за людський зріст, а на верхівці – зображення Ісуса в терновому вінку. Хрести прикрашені то гірляндами, то гілками. Місцеві мешканці змагаються, у кого хрест вийде гарніший – про це пише преса. У центрі села – храм Української православної церкви. До другої світової війни тут жило багато євреїв і ромів, тепер – зазвичай українці, русини і німці.

У сусідніх селах народ або бідує, або промишляє контрабандою. Багато закарпатців заробляють на нелегальній торгівлі через кордон. 150 км україно-угорського рубежу – це приватні земельні ділянки, до яких прикордонники майже не мають доступу – така собі «сіра зона». Але все це не про Нижнє Селище. Тут є з десяток прибуткових ферм, на яких працюють місцеві, і проходить один з найцікавіших в регіоні театральних фестивалів.

«У Нижньому Селищі все якось навпаки. Вони навіть замість «дивись» кажуть «никай», – пояснює таксист.

Одного разу, наприкінці дев'яностих, в селі з'явився Юрко Буковинець. Буквально з неба звалився – прилетів із Франції.

  

Довго і здорово

 
Музикант Юрген Крефтнер народився у 1961 році у Відні в заможній родині німкені та австрійця. Його батьки, які пережили Другу Світову, доклали багато зусиль для облаштування домашнього вогнища. Але юного Юргена побут не цікавив. Йому, як і багатьом дітям батьків, які пережили війну, хотілося повної свободи.

У 18 років він поїхав вчитися до Франції, де приєднався до молодого європейського кооперативу «Лонго Май». Це словосполучення перекладається з окситанського діалекту французької приблизно так: «Хай буде довго і здорово». Означає вітання.

Кооперативний рух «Лонго Май» виник у 1973 році як реакція на події, що трапилися після революційного 1968-го в європейських країнах. У його рідній Австрії, наприклад, на студентів, які виступали проти диктатури і втручання церкви в суспільні процеси, і які надавали підтримку біженцям, нападали групи неонацистів.

Студенти змушені були втікати спочатку до Швейцарії, потім – на південь Франції. Разом з однодумцями ці студенти заснували сільськогосподарський кооператив на місці занедбаної ферми в маленькому селі Лиман. Це була спроба облаштувати власний ідеальний світ.

Наприкінці дев'яностих Юрген Крефтнер вирішив розширити межі свого ідеального світу. У пошуках справжнього фольклору приїхав в Україну, побував у Закарпатті. І залишився: закохався в українку. Незабаром він разом з однодумцями створив в Нижньому Селищі невелику комуну «Лонго Май».

Обрали ділянку у верхній частині села, посеред закарпатського лісу, і звели червоний глиняний дім – як основу ідеального світу.

«Ідеальний світ, – каже Юрген, – це щоби людина не була циніком. Щоби людина, яка бачить, як інша людина страждає, була готова простягнути руку. Щоби вона не говорила: він чужий або він чорний, або він єврей, або він сам винен. Якщо людина – значить вона солідарна, вона щедра, вона не турбується про те, щоби для себе мати більше».

Ми трохи змінили текст оригіналу. Річ у тому, що мова Юргена – це суміш російської, англійської та французької із вкрапленнями української та місцевого діалекту. Втім, усе зрозуміло, і для закарпатців не в дивину. Слово «никай» Юрген знає. І вже це робить його тут своїм.

У перші роки, каже Юрген, жителі Нижнього Селища сприймали його «як ходячий мішок грошей» – просили допомогти зробити візи до Європи, наприклад, і підозрювали в тому, що він приїхав сюди, щоби наживатися на місцевих ресурсах.

Юрген згадує: на початку «нульових» «Лонго Май» привіз у селище інвестиції на відкриття сироварні. Уряд Швейцарії виділив грант, а Юрген зайнявся найважливішим для виробництва сиру питанням – проведенням чистої води. З водою тут проблеми. Він знайшов спосіб провести її з джерела, яке розташоване за 4 км від села.

«Місцеві спочатку не повірили, – говорить Юрген. – Про нас говорили, що «французи» – мене і досі дехто називає французом – збираються взяти під контроль воду і продавати її в пляшках. Ми говорили, що це не так. Але ти можеш говорити, що хочеш, – якщо вони почали так думати, то будуть так думати довго. Я вирішив, що нам потрібно побудувати бювет у центрі села, щоби вода була доступна всім. У підсумку ми провели воду не тільки для сироварні, а і для школи, амбулаторію, садка. І коли ми відкрили той бювет, я відчув, що ставлення до нас змінилося».

Були й інші історії «зіткнення культур». Одного разу місцева жителька запитала Юргена, до якої церкви він ходить, а коли він сказав, що не ходить ні до якої церкви, почала розпитувати, чому. Юрген каже, що він ту жінку м'яко відшив. З кожним з учасників комуни в різний час відбувалося щось подібне. У Нижньому Селищі не прийнято не ходити до церкви...

 

Будинок із двома дахами

Серце Нижнього Селища – будинок культури. Після розпаду Союзу й до початку нульових будівля пустувала. Тепер у ній гуде життя. У 2011 році директором ДК став перкусіоніст «Гудаків» Василь Рущак.

У кафе ДК нас зустрічає Слава Кошан, один із ключових активістів села. Стіни в приміщенні завішані чорно-білими фотографіями сільських пейзажів, які зробили місцеві підлітки, учні Слави. Будучи школярем, Кошан познайомився з Тетяною Білоусовою в театральній студії, яку вона в той час тільки заснувала. Тепер він разом із нею організовує фестиваль мистецтва «Птах» і веде школу кіно і фотографії для школярів. Паралельно заробляє клоунадою, є одним із сільських депутатів (це волонтерська посада, зарплати немає) і представляє місцеве відділення міжнародної молодіжної асоціації YMCA.

Усередині ДК виглядає як звичайний сільський генделик, з флегматичними офіціантками і відвідувачами, які традиційно випивають із самого ранку. Посеред холу, на стіні, висить шматок червоної банерної тканини. Легким рухом руки Слава піднімає банер, а за ним – раптово – сходи.

«Никай!» – «Дивись!» – буцімто говорить він, запрошуючи всередину цієї кролячої нори. За банером – інший світ. Сходи, коридори, спортивні секції, кабінети, ще одні сходи. Одні з них – дерев'яні – ведуть на дах, а звідти – ще вище.

У Будинку культури Нижнього Селища дахів два. Один над іншим. Перший – плоский, уособлює «совок», пояснює Кошан, а другий побудували десь у 2010-му, й ось між двома дахами сьогодні відбуваються, каже він, «проекти».

Головний проект – «Птах». Усе це починалося як театральний неконкурсний фестиваль для дітей і поступово перетворилося в такий собі сюрреалістичний літній перформанс для всіх. Між новим і старим дахами натягнуті, ще з минулого фестивалю, флуоресцентні нитки-павутинки. До стелі підв'язані картини Славиного друга, художника, – він, акцентує Слава, намалював їх під час затяжної депресії.

Світло в приміщення пробивається з маленького вікна в даху. Як тільки сонце заходить, залишається лише зловісне їдко-зелене світло від павутинки.

«У нас тут на даху вільний простір, – проводить екскурсію Слава. Ми записуємо інтерв'ю прямо там, під павутинням і картинами, що ширяють під стелею. – Художники роблять, наприклад, зі сміття інсталяції. Одного разу був мертвий голуб у картині – гарно!»

 

Культурна столиця

Слава говорить, що він і його однодумці вважають своє село (хоча й додає, що жартома) культурною столицею Закарпаття:

«Нижнє Селище – це такий розлом, напевно, тому що в ньому є багато життя, – каже він. – Тут завжди були якісь активні люди, які дбали про те, щоби тут був розвиток. Ось ти хочеш послухати джаз? Тоді тобі доведеться запросити джазовий колектив, щоби його тут послухати».

Активіст вважає, що справжній розвиток села почався з «нульових», коли з'явилася комуна, «Гудаки» і студія «Чіга-Біга». Навколо театральної майстерні Білоусової закрутилися вечірки, майстерні, різні культурні рухи, зокрема – фестиваль «Птах».

«Птах» – це таке місце, де діти можуть знайти свою частинку мистецтва, – пояснює Слава. – Спочатку це були тільки театральні постановки й майстер-класи. Потім дійшло до того, що ми почали додавати інші види мистецтва – цирк, фото, відео... Зараз плануємо зосередитися на лабораторній роботі, зробити все так, щоби різні колективи змогли об'єднатися зі стороннім режисером і драматургом і зробити щось спільне. Головна мета фестивалю – щоби мистецтво не було розвагою, а стало прикладом, методом розвитку».

Важлива і злободенна тема в рамках «Птаха» (і особистих кінопроектів Слави Кошана) – заробітчани. Однією з його перших відеоробіт були короткі історії про життя дітей, які ростуть без батьків, тому що батьки – на заробітках у Європі. Тепер Слава навчає кіномистецтва школярів. І в більшості з них батьки – заробітчани.

«Закарпаття – один із таких регіонів, звідки заробітчани завжди виїжджали, і куди завжди поверталися, – каже він. – Чим це добре? Напевно, тим, що підвищується економічна спроможність. А погано тим, що купа дітей ростуть без батьків. Але ось я хочу, щоби тут щось змінювалося, і навіть якщо поїду – щоби Нижнє Селище залишалося тим місцем, де можна просто жити і відпочивати. І щоби я міг повернутися й побачити, що ось – дерево, яке я колись посадив».

Повну версію мультимедіа читайте на Забороні