Хазяїн грошей
Інвестиційний банкір Сергій Фурса за кермом нового Peugeot 508 розповідає, як зробив кар'єру у фінансовій сфері та пояснює, чому авто для нього — «не розкіш, а лише засіб пересування».
Сергій Фурса — фінансист, інвестиційний банкір, спеціаліст відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital. Колумніст, пише власні блоги та часто коментує питання, пов’язані з економікою, як експерт.
За кермом нового Peugeot 508 Фурса згадує про те, чому і як вирішив придбати свій перший автомобіль, ділиться популярними стереотипами про банкірів та згадує про найяскравіші враження із подорожей.
Про роботу в фінансовій галузі
В дитинстві спочатку мріяв бути президентом, потім — айтішніком. Ці мрії скінчилися десь класі у дев’ятому. Потім мріяв про щось, пов’язане із менеджментом, самоуправлінням. Фінанси — репутаційний бізнес. Якщо ви втратили свою репутацію один раз — вам буде важко її відновити. Ви вартуєте рівно стільки, скільки вартує ваше слово. Тому для мене важлива думка оточуючих, мій професійний імідж і моя репутація.
У будь-якій професії є стереотипи, але стереотипних фінансистів ви, напевне, не знайдете. Мені хотілося би, щоби стереотип, ніби фінансист — людина, яка має кілька квартир, нерухомість на екзотичних островах та власну яхту, був правдою. Та насправді ж річ у стані економіки, як в країні, так і в світі. До 2008 року гроші, фактично, можна було заробляти з повітря. А зараз айтішнік в середньому заробляє, певне, іноді навіть більше, ніж середньостатистичний фінансист.
Не вірю в долю чи у те, що робота у цій сфері сама мене знайшла. У інвестиційному секторі та фінансовій сфері важливо мати критичне мислення. Критичне мислення допомагає вам ризикувати. А ризик — це можливість зробити щось, чого ви ніколи не робили, та отримати те, чого раніше ніколи не мали.
Про фінансову грамотність українців
Ф інансова грамотність українців просто на нульовому рівні. Про це свідчать деякі дуже показові речі, наприклад, ставлення людей до очищення банківської системи, те, як люди беруть кредити в валюті й не розуміють, яким чином їх віддавати, також те, як українці ставляться до ринку землі.
Не знаю, чому так: люди фінансово неграмотні, бо бідні, або навпаки — бідні, бо не грамотні. Українці не дуже люблять вчитися, навіть на власних помилках. Взагалі якість освіти в Україні не дуже висока, але зараз у світі — ціла купа можливостей. У тренінги ж з фінансової грамотності я не надто вірю.
Думаю, актуально фінансову грамотність вводити як предмет у школах, аби діти розуміли, що і до чого. Також не завадило би запровадити і таку спеціалізацію як критичне мислення. Люди зараз мають самі визначати, що є безглуздям, а що — правдою. Тільки критичне мислення може в цьому допомогти. А українців не навчають цьому ніде. Дуже мало людей вміють мислити критично.
Про професійний авторитет
Д ля мене дуже важливо працювати у компанії, де ти матимеш захоплення, повагу та авторитет по відношенню до власного боса. Коли тобі вказують шлях — це добре.
Зараз мені в цьому плані пощастило. Так само, як пощастило і на моїй першій роботі, коли я прийшов у інвестиційну сферу ще «зеленим». І от тоді потребував людини, яка вказувала би шлях, яким я маю йти. Насправді, дуже багато людей можуть вказувати шлях іншим. Але у деяких з них чомусь виходить це, ніби у апостола Мунтяна [проповідник, голова протестантської церкви Відродження]. За такими не завжди хочеться. Бувають, звичайно, і зворотні приклади. Коли керівництво виявляється не таким достойним, як того би тобі хотілося.
Про перезавантаження та подорожі
Н е можу сказати, аби у мене колись взагалі був синдром емоційного вигорання. Я люблю свою роботу, тому чого мені «вигорати»? Та згоден, що іноді треба перезавантажуватися, аби вам не набридало все те, що є навколо вас. Я змінюю обстановку, кудись їду. Також допомагає здійснити якусь свою мрію, наприклад, подорож.
В Україні мені дуже подобається село Бакота неподалік від Кам’янець-Подільського. За кордоном, напевне, найбільше запам’яталася наша з друзями поїздка до Великого каньйону. Подорож тривала 11 годин на авто, але це було дуже гарно: іноді цей каньйон нагадував мені краєвиди Марса, іноді — Венери, або ще чогось такого, космічного.
Раніше мої закордонні подорожі, зазвичай, були поїздками на конференції по роботі. Тепер я частіше їжджу, аби відпочити. У подорожі мені найбільш цікаво саме потрапити з пункту А у пункт Б. Сама дорога — це, скоріше, незручність. Тому чим швидше я подолаю шлях, який мені потрібно здолати, тим краще.
Про автомобілі
М оє перше авто — це, напевне те, на якому навчався водити із інструктором. На щастя, я не дуже пам’ятаю цього — все це не надто викликало у мене захоплення.
Я ніколи не відчував жодного пієтету до автомобілів. Ніколи б не купив автомобіль, якщо не потрібно було би їздити на дачу, возити маму. Це були, скоріше, сімейні зобов’язання. Авто обирав, виходячи з кількох базових параметрів: аби там була коробка автомат, аби було зручно пересуватися на ньому. Все. Я не даю машинам імен, не розмовляю із ними. Це для мене — інструмент, який допомагає зробити життя комфортнішим. Я беру автомобіль на вихідних, наприклад, коли треба кудись поїхати. Але виберу інший спосіб пересування у будні ввечері, коли все місто стоїть у заторах, у таких ситуаціях авто точно не зробить мій вечір комфортнішим.
Уявіть, що ви уже крутий інвестиційний банкір, літаєте до Лондона на конференцію, зустрічаєтеся там для переговорів з людьми, які мають мільйони чи мільярди. А потім сідаєте в електричку та їдете на дачу у вагоні разом із бабусями, які голосують за Юлію Володимирівну [Тимошенко, екс-прем'єрка України, лідерка партії Батьківщина]. А потім із цими ж бабусями пересідаєте на автобус і прямуєте далі.
Про час та планування
Д о 2008 року ми взагалі жили у дуже динамічному світі, де було тільки зростання економіки й більше нічого. Тоді було таке уявлення, що треба попрацювати і просто піти на пенсію, багато що відкидалося, була просто робота і все. Зараз до мене прийшло розуміння, що у житті має бути гармонія, а робота повинна приносити задоволення. Треба вміти поєднувати робочі інтереси та особисті, працювати не лише суто заради грошей.
Не маю планів на рік вперед, тому важко сказати, що із того, що я собі запланував, у результаті вдається виконувати. Ми живемо в Україні, й планувати тут щось на кілька років уперед просто неможливо фізично.
У мене немає особистого асистента. Поки що я покладаюся на власну пам’ять, але вже доходжу до того, що треба було би почати заносити всі свої плани у календар. Бо чим активнішим стаєш, тим важче згадати, чи заплановане щось на обід п’ятниці, скажімо, чи ні.
Вважаю себе лінивою людиною, а тому намагаюся делегувати робочі обов’язки іншим. І у мене немає відчуття, що я повинен бути включений у всі робочі процеси без винятку.
У мене ніколи не виникало бажання покинути все, почати своє життя з чистого листа. Бо тоді це означало би відмовитися від усього того багажа знань, який я вже маю при собі. Помилки, які ми робимо протягом життя, формують нас, роблять тими, ким ми є зараз.
Читайте також:
