Герой цієї історії — ми — країна, що тримається на трьох китах: щоденній мужності, невтомній праці й дивній, але впертій надії. І водночас, з дефіцитом, якого не видно у фронтових зведеннях: часовою короткозорістю. Сергій Аверинцев називав це «хронологічною провінційністю» — станом, коли спільнота дивиться на свою епоху як на найважливішу, звужує міру всіх речей до «тут і тепер», відсуває минуле як непотрібний архів, а майбутнє зводить до технічної доробки сьогодення. Йшлося про довгі часові горизонти включення нашого «тепер» у тривалий культурний континуум «великого часу». У цьому дописі я свідомо звужую фокус: дивлюся не на тисячолітню ретроспективу, а на ближчий період воєнного досвіду, щоб побачити, як політики пам’яті працюють у нашій повсякденності.

Велика війна підсилює часову короткозорість: липке теперішнє монтує нам нервову систему наново: стрічка новин, втрати, мобілізаційні будні, крихкий побут між сиренами. Ми входимо в естетику терміновості, де пам’ять ризикує звестися до піару, а скорбота — до протоколу. Рефрен «це не на часі» замикає розмову, і ми непомітно з'їжджаємо у провінційність часу. Практики меморіалізації мали б працювати як протиотрута терміновості, повертати глибину і тяглість, яких бракує гарячому «тепер».

Рефрен «це не на часі» замикає розмову

Ми формулюємо наше завдання як захистити й відбудувати країну. Та є ще одна, глибша потреба: виростити таку політику пам’яті, яка витримає погляд тих, хто пішов у засвіти, захищаючи наше право бути. Християнська парадигма каже: «усі живі в Бозі». Якщо це прийняти за світоглядну основу, діяти слід так, ніби Вони побачать. Ця надія на воскресіння знімає історію з полиці абстракцій і робить її особистою відповідальністю. Це вже про дорослість, яка дивиться у вічі майбутньому. Пам’ять у такій оптиці бачиться не тільки минулим, вона починає являти собою есхатологічний горизонт справедливості, милосердя, відновленої гідності.

Цей горизонт вже отримав чіткий правовий контур. 21 серпня 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» (№ 4579-IX). У статті 1 Закону вперше на рівні українського права закріплено визначення: «Війна за Незалежність України» — боротьба за незалежність, суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України проти агресії Російської Федерації, яка розпочалась 19 лютого 2014 року. Це означає, що в політиках пам’яті у вшануванні загиблих, підтримці поранених, догляді за зниклими безвісти й їхніми родинами відлік ведеться від самого початку цієї війни, від 2014-го. Бо ці люди серед нас, у нашому спільному теперішньому, і їхній досвід окреслює контур справедливості на роки вперед.

Читайте також:

Єфрем Лукацький

Який меморіал загиблим має бути на Майдані

Культура пам’яті робить етику видимою в практиках, це щоденний навик співбуття. І водночас це — чітка рамка відповідальності. Із цієї рамки постає наш щоденний вибір: стирати чи берегти сліди, обирати показовість чи служіння, коротку ефектність чи тривалу справедливість, жити естетикою терміновості чи у великому часі.

Звідси правило, яке, можливо, варто зробити і особистим, і публічним: «діяти так, ніби Вони побачать». Це не пафос, а щоденний тест на дорослість.

У міському вимірі: планування, що зберігає сліди та вплітає пам’ять у нову забудову.

У соціальній політиці: закриті базові зобов’язання перед загиблими, пораненими, полоненими, зниклими безвісти та їхніми близькими від самого початку війни як правовий меморіал, який не поступається монументу.

У медіа: відповідальне висвітлення без клікбейту та адресна відповідальність перед названими іменами.

У культурі: відкриті фонди, етична репрезентація травми без «декоративності», міждисциплінарні програми «культури й практик пам’яті».

У бізнесі: інвестиції в довгу пам’ять (резиденції, мікромузеї, локальні дослідження, документальні фільми, книжки) замість одноразових «подій».

У повсякденні: співучасть замість споживання, догляд, фіксація свідчень, адресна допомога.

Подібне ставлення калібрує погляд — наш і Їхній. Вихід із хронологічної провінційності і простий, і вимогливий: жити у «великому часі», де кожен камінь покладено так, ніби цією вулицею вони справді повернуться. Де кожне рішення ухвалюється так, ніби вони його прочитають. Де кожне слово вимовляється так, ніби вони стоятимуть поруч. І водночас — пам’ятати не лише «абсолютні» події теперішнього, а тримати в полі зору весь перебіг Війни за Незалежність, без розривів між роками й фазами, від перших втрат і перших зникнень — до сьогоднішніх повідомлень із фронту й тилу. Бо саме така тяглість робить видимими тих, хто не потрапляє у заголовки, але формує наш спільний досвід і міру справедливості.

Якщо ми відбудуємо міста і інституції так, щоб у них було місце для стишення та гідності, пам’ять стане способом дії та критерієм рішень, який витримає Їхній пильний погляд і приведе нас у сталіше майбутнє.