З 2014 року вздовж стіни Михайлівського собору висять тисячі фотографій — тонкі картонні щити, крихко зберігаючи пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну. Нещодавно я бачив міністра закордонних справ Люксембургу, який стояв біля цієї стіни. Він пильно вдивлявся у вигоріле обличчя на фотографії — обличчя, яке час майже стер. Його очі наповнилися сльозами. В ту мить я відчув гірке сором’язливе почуття: як легко сонце і час змивають пам’ять, яку ми зобов’язані берегти.

Площа Незалежності — серце нації, її жива історія. Вона носила різні імена — площа Калініна, площа Жовтневої революції — і кожен її камінь пам’ятає минуле. У 1943 році тут вішали фашистів, пізніше тут здіймалися трибуни партійних лідерів. У 1989 році обвалився козирок поштамту, забравши життя одинадцяти невинних.

Влада вирішила «оновити» площу, наповнивши її бутіками й магазинами, перетворивши серце країни на джерело прибутку. Але саме тут проходили сотні мітингів і протестів. Тут народилася Помаранчева революція — мирний, але могутній рух, який стрясло світ.

Державних грошей не треба, люди зберуть

Важкі випробування Революції Гідності з 2013 року — кров і смерть, десятки й сотні жертв. З 2014 року площа стала місцем прощання з героями. З початком повномасштабної війни тут майже щодня лунають плач і молитви над трунами солдатів.

У квітні 2022 року на газоні площі з’явилися перші прапорці з іменами загиблих. Американський волонтер Раян Уеслі встановив плиту з написом: «Через Путіна загинуло багато іноземців». Його пізніше заарештували за звинуваченням у підготовці замаху на життя президента США — доля інколи жорстока.

Сьогодні тут десятки тисяч прапорців і фотографій — герої з усього світу, від Колумбії до США, чия кров змішалася на цій землі. Кожне прощання — обіцянка не забувати полеглих.

Коли ховали легендарного Да Вінчі, поруч стояли Буданов і Залужний, але жодного разу я не бачив на цих церемоніях лідерів держави чи мера. Щодня з’являються нові прапорці й фотографії.

Площа просякнута сльозами. Тут не місце для свят і веселощів. Світові лідери несуть квіти до народного меморіалу.

Дощ і сніг намагаються змити пам’ять, але волонтери збирають упалі прапорці і відновлюють ряди — бо честь — це те, що залишається, коли все інше минає.

Я пишу це, бо час може стерти пам’ять про героїв. Мені соромно, що немає гідного меморіалу, який зберіг би кожне ім'я, кожну історію. Меморіалу, що буде честю для майбутніх поколінь.

Площу треба перебудувати. Прибрати бутіки й убогу архітектуру готелю «Україна». На центральній площі має стояти величний храм, простір пам’яті — міст між живими й тими, хто пішов, назавжди. Місце, де можна молитися. Цей проєкт має стати результатом міжнародного конкурсу найкращих архітекторів. Щоб сюди можна було прийти і згадати.

Будe дорого? Безумовно. Державних грошей не треба, люди зберуть. Головне — не повторити долю «Лікарні майбутнього», Музею революції гідності і «Бабиного Яру». Все має бути під контролем суспільства — чесно і відкрито.

Це не просто слова. Це вимога. Вимога почати створення Храму пам’яті героїв на головній площі України.

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу автора