Є новий бестселер — невеличка за обсягом книжка Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає». Її автору, Артурові Дроню, ще нема повних двадцяти п`яти років. Він військовий, і його книжку колеги порівнюють із форматом фронтового щоденника. Це не роман, не повість і навіть не збірка оповідань у звичному розумінні. Маємо голос військового, який почули. Причому так, що станом на сьогодні весь тираж книжки продано.

Вперше про неї заговорили на BestsellerFest у Львові, котрий відбувся в серпні. Далі вона була серед лідерів продажів уже за місяць, на Книжковій країні в Києві. А тиждень потому звучала знову у Львові, але вже на BookForum (оновлений Форум видавців). Власне, саме там згаданої книжки вже не було зовсім — розкупили. Загалом організатори та учасники всіх трьох згаданих книжкових подій, а також — Книжковий Арсенал, що відбувся раніше, воєнної тематики не уникали. Навпаки, робили її чільною, наскрізною, активно залучали як письменників-фронтовиків, так і ветеранів загалом.

А книжок про війну від кінця 2022 року та дотепер написано й видано чимало. Переважно це документальні твори або ж поетичні збірки авторства учасників бойових дій або дотичних до волонтерських та правозахисних рухів. Є художня проза, та вона написана до масштабного вторгнення. Проте не має значення, який етап одинадцятирічної війни Росії проти України описано й зафіксовано. Головне — звучання голосів тих, хто зіткнувся з війною впритул.

Ігнор війни рано чи пізно призведе до створення паралельної реальності

Отже, видавці та організатори таких заходів від війни та воєнної тематики очей не відводять. Натомість особисті спостереження очима учасника бачать інше: пересічний український книголюб здебільшого чинить навпаки. Дізнавшись, що тримає в руках книжку про війну, акуратно, але впевнено кладе назад. «Ще рано про це читати. Не хочу. Не можу. Не готовий. Краще хай потім, коли все скінчиться», — ось типовий набір пояснень небажання читати навіть історії, непрямо пов`язані з воєнним контекстом.

Тобто, дізнавшись, що дія роману відбувається після 24.02.2022, чимала кількість читачів воліє шукати фантастику, фентезі, в кращому випадку — історичний чи ретро-роман. Мова, звісно ж, про твори українських авторів. Оскільки серед колег відповідальних людей чимало і прямо чи непрямо про війну згадує більшість, серед лідерів продажів таки переважає перекладна, іноземна література.

Зрозуміти небажання таких читачів можна. Засуджувати їх не слід. Так само не варто шельмувати тих, хто у перші дні чи тижні масштабного вторгнення виїхав за західний кордон і вивіз дітей, рятуючись від російських бомб та ракет. Насправді реакція схожа: подалі від війни або фізично, або психологічно. Справді, досить щоденних повітряних тривог, новин, періодичних днів жалоби. А частина нас ігнорує регулярні ранкові хвилини мовчання, якщо в цей час ще не спить.

Але якщо видавці мають чимало пропозицій літератури, пов`язаної з війною, ситуація в кіно/телевиробництві виглядає значно гірше. Продюсери віддають перевагу локальним бюджетним комедіям, часто — взагалі відірваним від реалій нашого часу доби. Під це знаходяться невеличкі недержавні кошти. Під це охоче виділяють бюджети великі медіагрупи. І є підозра, що саме комедії будуть у пріоритеті, щойно відновиться прийнятне державне фінансування галузі. Були б бодай героїчні комедії, які, наприклад, знімали під час Другої світової в СРСР. Так, пропаганда, але якщо вона успішна в ворожих руках, чому б не надати їй правильного сенсу в себе вдома? Тут напрошується відома приказка про кухонний ніж: ним можна порізати салат — а можна зарізати людину. У даному випадку я за салат. Без ножа цю корисну страву точно не приготуєш.

У середовищі вітчизняних дослідників культурних, зокрема — кіно/телепроцесів побутує стале переконання: з художнім кіно про війну треба почекати. Власне, як із художніми книжками. Коли вже кортить, зосередьтеся на документальних історіях та/або нон-фікшені. Художнє переосмислення воєнної доби, реалій, у яких ми живемо і в яких, власне, пишеться ось цей текст, краще й мудріше відкласти на потім. Мовляв, так буде менше шансів створити потоки кон`юнктури. І взагалі, люди втомилися, не треба їм нагадувати про реальність за вікном…

Ігнор війни, особливо в художніх творах, — література чи кіно — не суть важливо, — рано чи пізно призведе до створення паралельної реальності. З якої штучно видалять усе, що дратує та виводить із зони комфорту. Так-так, на четвертому році великої війни дуже велика кількість співгромадян примудрилася створити собі таку зону, дуже подібну до аналогічної в добу АТО/ООС. Хто забув — нагадаю: десь від 2016-того року з`явилися перші «втомлені від війни». Вони не воювали і жодним чином не сприяли волонтерам. Їх що далі, то більше дратували ветерани, люди в військовій формі, загалом будь-які згадки про війну, яка «десь там». І настав момент, коли війна майже зникла з порядку денного. Наслідок: нерозуміння «втомленими» того, що сталося вночі 24.02.2022. Війна з невидимої перетворилася на видиму. Проте розмови в форматі «давайте про війну вже потім» знову завершують її в головах певного прошарку нашого суспільства. Відповідно знецінюють її жертв. Натомість активні, критично мислячі співвітчизники обурюються подібним настроям у Європі та Америці, не помічаючи схожого всередині воюючої країни.

Художні книги, фільми, серіали про війну, в якій ми з вами живемо, моделюють ситуації. Дозволяють переосмислити вже набутий досвід. Головне — підказати, як жити й діяти далі, аби не здаватися й перемагати кожен на своєму місці. А ще — вчити поваги до тих, хто реально воює. Розмови про якусь «не таку» якість кінцевого продукту й боязнь кон`юнктури насправді рівнозначні закликам створювати український продукт високої якості замісить витіснення продукту російського. Кількість має значення на початку шляху. Ми на початку, як зазначив військовий та письменник Валерій Пузік. От якість, питання суб`єктивне й оціночне, варто справді відкласти на потім.