Видавництво забезпечило промоцію, були презентації, інтерв'ю, зустрічі з читачами, медійний супровід. У соцмережах запускали хвилю обговорень, медіа охоче підхоплювали тему «молодого поета і військового, що пише прозу прямо з фронту». Маркетинг працював якісно: книгу було складно не помітити, і це зіграло свою роль попиті.

Але попри всі промо-інструменти, успіх книжки пояснюється не тільки ними. Ключове — сам текст і його інтонація. «Гемінґвей нічого не знає» — це не роман із вигаданими героями, не стилізовані мемуари. Це збірка малої прози, яка звучить як щоденникові записи солдата, об'єднані в єдиний наратив. Тут немає пафосу, немає красивих декорацій. Є чесна мова війни: короткі, прямі, лаконічні речення, що фіксують побут, страх, втрати, короткі миті радості.

Назва одразу провокувала дискусію. Для частини читачів вона прозвучала як виклик західному канону воєнної літератури. «Гемінґвей нічого не знає» — звучить різко, ніби відкидання досвіду, який давно став класикою. Але сенс не в знеціненні. Сенс у відмежуванні. Дронь наполягає: нашу війну не можна пояснити чужими словами, хай навіть написаними геніями минулого. Гемінґвей і Ремарк знали свої війни. Але український досвід сьогодні — інший, з новими реаліями: дрони, артилерія, тотальне руйнування міст, масова мобілізація, цивільні під прицілом. Це війна не за територію, а за саме існування. І тому наш голос мусить звучати самостійно.

Це збірка малої прози, яка звучить як щоденникові записи солдата

У книжці багато говориться про речі, які зазвичай губляться в офіційних зведеннях: як тримати віру, коли навколо смерть; як братерство стає не пафосним словом, а буквальною умовою виживання; як любов тримає людину серед апокаліпсису. Ці мотиви відлунюють у соцмережах, де читачі називають книжку «щемкою», «щирою», «болючою». Багато хто пише, що плакав під час читання, і майже завжди радить іншим.

Маркетингова кампанія підсилила саме цю хвилю емоційних реакцій. Презентації збирали повні зали, у ЗМІ з’являлися інтерв'ю, де Дронь говорив не лише про літературу, а й про власний фронтовий досвід. Це працювало краще за будь-які слогани: коли автор говорить власним голосом, читач довіряє тексту ще більше. У результаті наклад розійшовся швидко, а книжку стало важко знайти навіть у великих мережах.

Частина критиків підкреслює: у прозі Дроня немає класичної структури. Це не «великий роман», а радше монтаж — короткі сцени, уривки спогадів, голоси. Але саме це робить текст сучасним і чесним. В епоху, коли інформація існує у фрагментах, література війни теж може бути фрагментарною — і не втрачати від цього правди.

Не всі сприйняли книгу однозначно. Дехто закидав назві провокативність, а тексту — надмірну простоту. Комусь бракувало узагальнень, філософських висновків, тієї «метафізики», яку традиційно очікують від воєнної літератури. Але тут і полягає головна теза автора: зараз не час робити остаточні висновки. Зараз час говорити правду без прикрас.

У цьому й полягає унікальність «Гемінґвей нічого не знає». Вона не намагається «стати пам’ятником», не пропонує пафосного узагальнення. Вона поруч із нами у теперішньому часі. І саме ця присутність робить її важливою. Коли минають десятиліття, історія перетворюється на легенду. А сьогодні ми отримуємо шанс побачити і відчути її тут і зараз.

У підсумку «Гемінґвей нічого не знає» — не лише книжка, а й явище. Вона показала, що сучасна українська воєнна проза може бути популярною, резонансною і водночас чесною. Вона поєднала літературу, маркетинг і суспільний запит так, що виникла нова точка відліку. Це не кінець розмови, а початок — і саме цим вона цінна.