НАТО — це більше, ніж безпека
Відсутність чіткого політичного запрошення України до НАТО з великою ймовірністю може викликати флешбек відчуття безпросвітності
Відкривається черговий саміт НАТО, що цього разу відбудеться майже по сусідству — у Вільнюсі. І хоча це лише політична подія, що дуже віддалено впливає на те, що відбувається тепер на полі бою та й власне, в Україні, градус очікування суспільства дуже значний. Нам пообіцяли більше, ніж 2008 році у Бухаресті, але менше, ніж ми розраховуємо. Я не маю ілюзій, що мій меседж вплине на десіжнмейкерів, але я не заспокоюся, якщо не висловлюся. Я дивлюся на соціальні і політичні події крізь призму культурної антропології. Те, що голоси моїх колег тут не надто помітні і почуті у величезному спектрі думок політологів для мене — додаткова спонука висловитися.
Культурна антропологія оперує такими поняттями як ідеї, цінності, уявлення, моделі поведінки. Для антрополога важливо зануритися у повсякденний досвід людей, побачити світ з перспективи певної групи, зрозуміти ставлення.
Однією з базових потреб людини є відчуття приналежності і причетності. Саме це відчуття спонукає мільйони українців захищати не лише територію своєї країни, але боронити ідентичність. Саме воно працює у нашій інтенції бути частиною Євро-Атлантичного простору. Як безпекового, так і цивілізаційного.
Звідки у значної частини українського суспільства (інтелектуалів, митців, студентів) така інтенція? Якщо спостерегти що рухало ним (власне — нами) десь так у перспективі тридцяти років, то побачимо, що це прагнення вирватися із ситуації безпросвітності, яка асоціювалася із атмосферою «совка» і безпорадністю його керівництва, особливо зразка 1980-х; заманіфестувати своє буття, позначити себе на мані, сказати чи прокричати: «агов ми тут і ось ми про що». Відділити себе від Ніщо. Безпросвітність і безпорадність. Безпросвітність авторитарної системи, де ініціатива карається, соціальні ліфти вимкнуті, або поламані. Безпорадність людини перед чиновниками і чинами. Маленька людина у великій країні. Безпросвітність і безпорадність, агресивне пострадянське жлобство — це те, що нас наздоганяло впродовж двадцяти років української незалежності. Просвіт асоціювався із можливістю подорожувати світом, навчатися і працювати в ЄС, користуватися інститутами, що побудовані на повазі до прав людини.
Саме тому українцям важливе відчуття твердого цивілізаційного берега
Дуже реальну загрозу, що безпросвітність нас таки наздожене і знову накриє з головою громадянське суспільство знову відчули у листопаді 2013-го, коли маріонетковий уряд Януковича відмовився від підписання Асоціації з ЄС і розвернувся і бік спільної митної і торгової зони з Росією, Білоруссю та іншими (пост)радянськими, а по суті — олігархічними державами. Ми називали такий альянс «тайожним союзом». У відповідь на демарш Януковича розпочався Євромайдан, що невдовзі переріс у Революцію Гідності. На відміну від попереднього помаранчевого Майдану, цей суспільний спротив був затятим, на тлі того, що дії влади були жорстокішими. Перші жертви з’явилися у січні, а 18−20 лютого на вулицях Києва від куль силовиків загинуло понад сотню беззбройних протестувальників. Янукович втік у Росію, а Кремль невдовзі інспірував сепаратиські рухи у Донецьку та Луганську та ввів війська у Крим. Розпочалася перша фаза російсько-української війни. Вона тоді обмежилися Сходом країни. В цілому ж Україна таки підписала Угоду з ЄС, отримала безвіз. Тисячі людей на персональному рівні здійснювали інтеграцію. На рівні торгівлі, громадських і бізнесових партнерств, членства у міжнародних організаціях. По суті це було набагато більше, ніж євроінтеграція, йдеться про прагнення бути частиною відкритого, динамічного і цивілізованого світу. З іншого боку суспільство, активісти, експерти підштовхували свої уряди до членства у безпекових структурах, найголовнішим із яких є НАТО.
Відсутність чіткого політичного запрошення України до членства у НАТО на саміті у Вільнюсі з великою ймовірністю може викликати флешбек того моменту, коли відчуття безпросвітності нариває, болотний морок вилазить на поверхню і загрожує поглинути. Він переслідує нас століттями і особливо гостро з 2013-го. Саме тому українцям важливе відчуття твердого цивілізаційного берега. Водночас і Євро-Атлантичному блоку, впевнений, не завадило розширення зони з міцними інституціями у бік України, замість множення гібридних транзитних зон, чи тим більше, «зон впливу» країн із імперськими замашками. Наслідки виключення, залишення за зачиненою брамою різноманітні, але з великою долею ймовірності — негативні і трагічні. Для когось це стане сигналом того, що цивілізований світ слабкий і обмежений.
Розповзання желе волюнтаризму, що роз'їдає інституції, небезпечне, передусім, для країн, які звикли спиратися на міцні і надійні інститути. Найкращий вихід полягає у перетворенні України на інституційний форпост. Тут міцність інститутів буде підштовхуватися близькістю небезпеки. З іншого боку, в процесі побудови міцних інститутів відкривається багато можливостей для експериментування щодо форм і організаційної архітектури. Якщо точніше, то йдеться про можливість прототипування. Як це відбувається із переходом українських Сил оборони на західне озброєння і натівські стандарти.
Бажання українців бути НАТО продиктоване не лише необхідністю мати гарантії безпеки. Нині українці готові додавати, робити власний внесок у середовище, куди вони потрапляють. У нашому розумінні це теж є виявом суб'єктності. Що ж ми можемо привнести, коли країна знесилена війною? Так, наша економіка в цілому слабка. Але бізнеси, які залишилися і продовжують працювати демонструють стійкість, гнучкість, креатив і колосальний потенціал зростання. Озброєння наших Сил оборони складається із західного обладнання, але українські вояки його використовують у безпрецедентний спосіб. Наша армія також унікальний суспільний феномен. Такої кількості людей із науковим, творчим бізнесовим бекграундом не має, певно, жодне військо світу. Це люди, які швидко навчаються, здатні до рефлексії, осмислення і передачі свого досвіду. Але чи буде кому?
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
