Як завершити війну?
Знак запитання не випадковий. Це найбільш актуальне для всіх нас і наших партнерів запитання, на яке поки не має однозначної відповіді
Назва цього тексту — це назва цьогорічної конференції «Ялтинської Європейської Стратегії» (її англійська абревіатура — «YES»), яку щорічно проводить Фонд Віктора Пінчука. До 2013 року включно ця конференція проходила в Ялті, у відомому Лівадійському палаці (де відбулася ще більш відома Ялтинська конференція), з 2014 року вона відбувається у вересні в Києві.
Вже вчетверте поспіль ця конференція відбувається під час повномасштабної війни з Росією. І кожен раз назва цієї конференції, а особливо зміст, проблематика дискусій є певним діагнозом, індикатором поточної політичної ситуації і з самої війною і навколо цієї війни, і ключових політичних завдань, пов’язаних з цією війною.
Дуже добре пам’ятаю вересень 2022 року. Тоді конференція проходила під назвою «Україна: На захисті нашої спільної свободи». Але так сталося, що саме в ці дні почався український наступ в Харківській області. І це були шалені позитивні емоції. Мені здається, що саме в ці дні у багатьох українців сформувалося відчуття, що ще трохи і ми переможемо в цій війні, особливо якщо нам допоможуть наші партнери.
Ще трохи і ми переможемо в цій війні
Вересень 2023 року приніс нам трохи інші емоції. Назва конференції теж була показовою: «Майбутнє вирішується в Україні». Це був своєрідний заклик до наших міжнародних партнерів. Нам вже стало зрозумілим, що без вагомої допомоги наших міжнародних партнерів навряд вдасться перемогти у війні проти Росії.
Назва зустрічі минулого року — «Необхідність перемогти». Теж заклик, і теж про перемогу. Але вже відчувалося певна інерційність і ритуальність цих гасел, особливо за змістом дискусій. За зовнішнім пафосом проявлялося відчуття накопичення серйозних проблем, пов’язаних з війною. А ще було тривожне очікування перемоги Трампа на президентських виборах у США.
І ось зараз — «Як завершити війну?» Знак запитання не випадковий. Є найбільш актуальне для всіх нас і наших партнерів запитання, на яке поки не має однозначної відповіді. Власне це підтвердили і дискусії на майданчиках конференції.
Далі мої суб'єктивні нотатки про те, що я почув на цій конференції.
Традиційно, головна подія першого дня конференції - виступ президента України. З цьогорічного виступу президента Зеленського найбільшу увагу ЗМІ привернули дві тези:
— Закінчити війну можливо завдяки спільному сильному тиску на Росію та побудові разом із Європою та США багатокомпонентної системи захисту неба в Україні.
— Неприпустимість будь-яких розмов про поступки Росії у вигляді українських територій.
В Офісі президента України підкреслили заяву Зеленського про те, що російська машина війни зупиниться тільки тоді, коли в неї закінчиться пальне.
Звісно, і в ЗМІ і в соціальних мережах звернули увагу на жарт президента Зеленського про те, що генерал Кіт Келлог (спецпредставник президента США Трампа по Україні) є не гіршою ППО, аніж Patriot.
Але я особисто помітив, що в своєму виступі президент Зеленський 5 раз звертався до теми Китаю, впливу Китаю на російсько-українську війну. Раніше такого не було. Якщо узагальнити те, що сказав президент Зеленський на цю тему: Китай може вплинути на Росію, але чомусь не хоче припинити цю війну. Чимало учасників дискусій на майданчиках конференції «YES» також торкались цієї теми і приблизно також, як і президент Зеленський.
Серед учасників конференції найбільший інтерес і резонанс викликали, на мій погляд, два персонажа — Кіт Келлог і президент Фінляндії Александер Стубб.
Кіт Келлог, безумовно, наш головний, а може, і єдиний друг в адміністрації Трампа. Один з дуже поінформованих західних журналістів розповідав мені, що Трамп з повагою ставиться до Келлога, і що генерал майже єдиний в адміністрації президента США, хто може висловлювати критику позиції іншого спецпредставника Трампа — Стіва Віткоффа. Але коментарі і відповіді Келлога під час його виступів на конференції показали, що доступ генерала до Трампа є обмеженим і епізодичним, і що суперечити Трампу напряму Келлог не буде.
Стубб був цікавим в іншому вимірі. Його зараз сприймають як майже друга Трампа і одного з небагатьох європейських лідерів, кого Трамп сприймає і до чиєї думки може прислухатися. Спільна гра в гольф дається взнаки, але не лише це. Мені здається, що президенту Фінляндії, як і Генсеку НАТО Марку Рютте вдалося знайти оптимальну тональність в спілкуванні з Трампом. Стубб теж є нашим другом, і в Києві дуже цінують його роль не лише як одного з наших міжнародних партнерів, а особливо як дієвого контактера з Трампом.
Виступ Стубба привернув увагу ще з однієї причини. Він згадав драматичний досвід власної країни, коли заради збереження свого суверенітету і незалежності Фінляндія була змушена поступитися Радянському Союзу частиною своєї території. Він, правда, підкреслив, що не хоче, щоб Україна повторила цей шлях. Але в деяких наступних дискусіях проблему вибору між збереженням суверенітету і боротьбою за повернення окупованих територій згадували як дилему, яка стоїть і перед Україною (хтось навіть говорив і про оновлену версію «фінляндизації» як варіант завершення війни для України).
Одною з головних тем дискусій на конференції «YES» була проблема міжнародних гарантій безпеки для України. Цікаво, що в одній з дискусійних панелей виступили (правда, дуже стримано і дипломатично) практично всі основні учасники реальних переговорів з цього питання — радники лідерів країн з питань міжнародної і національної безпеки. Українські учасники дискусій з цього питання — очільник Офісу Президента України Андрій Єрмак і його заступник Ігор Жовква назвали чотири основні позиції української сторони в цьому питанні:
— Потужна українська армія, здатна стримувати ворога.
— Розміщення військового контингенту наших міжнародних партнерів на території України після завершення війни.
— Членство України в Євросоюзі.
— Збереження санкцій проти Росії, використання заморожених російських активів на користь України.
Крізь виважені дипломатичні оцінки гарантій безпеки для України іноді проривалася дискусія щодо дуже неоднозначної проблеми — як тлумачити обіцянки надати нам гарантії безпеки на рівні 5-ї статі договору про НАТО. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський чесно сказав, що йому не віриться, що міжнародні партнери України будуть готові воювати за Україну в майбутньому. Він в цьому контексті згадав про сумний досвід Польщі в 1939 році. З українського боку лунала достатньо прагматична позиція — про необхідність посилення статусу безпекових угод України з нашими міжнародними партнерами, щоб вони стали юридично зобов’язуючими.
В контексті інциденту з проникненням групи російських дронів у повітряний простір Польщі також лунала пропозиція про створення спільної європейської системи ППО, до якої б входила і Україна. До речі, цей інцидент викликав дуже жваву і достатньо критичну дискусію і на офіційних панелях, і в кулуарах конференції.
Війна дронів називалась визначальною рисою нинішнього етапу війни в Україні, і взагалі сучасної війни, в тому числі і головним потенційним викликом для безпеки Європи, до якого НАТО ще не готова повною мірою, що засвідчив і повітряний інцидент в Польщі. Дуже символічно, що в кулуарах конференції була практична демонстрація майстерні з виготовлення повітряних дронів.
На останок згадаю цікаву дискусію про те, «що історики вважатимуть перемогою України»? Які тільки історичні прецеденти не згадували учасники дискусії - південнокорейський, ізраїльський, фінський, тощо. Насправді, на мою думку, як свідчить історичний досвід, жоден історичний прецедент не повторюється. Не буде ні нової «Ялти», ні нового «Мюнхена», не повториться в Україні ні «корейський» ні фінський сценарій, як не буде і нового Ізраїлю. Відзначу думку, яку висловив відомий українсько-американський історик Сергій Плохій: частиною перемоги України має стати перепрошивка свідомості росіян щодо України. Це означає, на мою думку, що в Росії мають нарешті визнати об'єктивність і неминучість існування України як окремої самостійної нації і суверенного державного суб'єкта.
Щодо головного питання конференції — Як завершити війну? — однозначної відповіді на даний момент не має. Точніше, як на мій погляд, найбільш влучну колективну відповідь на це запитання дали наші воїни на заключній сесії конференції - як і в 2022 році, так і зараз доля війни буде вирішуватись на полі бою.
Текст опубліковано з дозволу автора
