У Києві ледь не побудували Париж. Як створювались проєкти відбудови Києва після Другої світової війни

29 травня, 11:28
Ексклюзив НВ
Конкурсний проєкт забудови Хрещатика Володимира Заболотного, 1944 рік (Фото:Pragmatika media)

Конкурсний проєкт забудови Хрещатика Володимира Заболотного, 1944 рік (Фото:Pragmatika media)

Автор: Олег Шама

Після Другої світової війни українські архітектори хотіли відбудувати зруйнований Хрещатик за останнім словом європейської будівельної моди, втім, радянська влада залишила головну вулицю столиці без «надмірностей».

«Тільки майже через два роки, як я переїхав у Київ, вирішилося питання з квартирою», — писав про проблеми із житлом у повоєнній українській столиці у своїх спогадах Петро Шелест, який з 1963-го по 1972 роки очолював ЦК Компартії України. У 1950-му його перевели з Ленінграда на посаду директора авіаційного заводу. Тоді навіть керівники підприємств не завжди мали зручного помешкання, а про решту населення годі було говорити.

Відео дня

З харчами через сім років після війни було не краще. Зокрема Шелест згадував: «З продуктами складно, у магазинах все на картки, на базарі дорого, ось і їздимо на базари в села і районні центри Київської області: Таращу, Богуслав, Брусилів, Козелець, Жидівську Греблю, їздили і в інші села Житомирської та Чернігівської областей. Автомашини були свої власні, так що в будь-який час можна було поїхати і закупити продукти значно дешевше, ніж у Києві».

Саме у той час тривали конкурси архітектурних проєктів і дискусій щодо майбутнього вигляду головної київської вулиці — Хрещатику. Вони почалися, щойно радянські війська вибили німців з міста.

Пожежа на Хрещатику у перші дні німецької окупації (Фото: NAC)
Пожежа на Хрещатику у перші дні німецької окупації / Фото: NAC

У перші дні окупації тільки в центрі столиці в повітря злетіли 16 будинків від керованої радіосигналом вибухівки. Її заклали радянські спецслужби напередодні здачі міста. До того ж перші підпільники вивели з ладу центральний водогін. Відтак пожежі після вибухів не було як гасити, і вони знищили мало не весь Хрещатик — далася взнаки й щільна забудова вулиці та прилеглих кварталів. Багато неушкоджених споруд німці зруйнували, аби локалізувати вогонь. Бої ж за Київ у жовтні 1943-го довершили руйнацію — місто втратило майже 40% житлового фонду.

Надолужувати цю нестачу доведеться мало не 20 років. Бо перші уявлення кращих архітекторів СРСР про майбутній вигляд Києва стосувався переважно його центру. Як і годиться для тоталітарного ладу, він мав стати візитівкою потуги країни-переможниці, а ще більше її достатку. І це тоді, коли більшість населення тулилася в комунальних квартирах та бараках.

Вежа на Хрещатику за проєктом Георгія Гольца, 1944 рік (Фото: Особистий архів Семена Широчина)
Вежа на Хрещатику за проєктом Георгія Гольца, 1944 рік / Фото: Особистий архів Семена Широчина

Архітектуру того часу заведено називати «сталінським ампіром». Дослідники погоджуються, що тодішній господар Кремля не надто втручався у справи будівництва, як він робив це з літературою чи кіно. Однак смак декоративної заможності тоді вже міцно висів у повітрі, і його добре відчували провідні архітектори. Які до того ж не бідували.

Наприклад, Володимир Заболотний, знаменитий тоді архітектор і голова Академії будівництва та архітектури України, на відміну від Шелеста, жив у восьмикімнатній квартирі на вулиці Володимирській, 22. Він мав персональний автомобіль Побєда і, як академік, користувався послугами покоївки. А щодо сумнівності таких подвійних стандартів історик Сергій Єкельчик наводить протокол дискусії, яка виникла між робітниками кондитерської фабрики імені Карла Маркса (зараз — у складі Рошен) і професором-лектором Кузнєцовим у 1952 році.

—  Чи є у нас експлуатація?

—  Ні.

—  А як бути з хатніми робітницями?

—  Так, хатні робітниці у нас ще експлуатуються.

—  Тоді всі відповідальні працівники [наприклад, вище партійне керівництво] у нас експлуататори?

—  Ну, в такому випадку хатні робітниці — не експлуатація.


Вигляд Хрещатика за одним з повоєнних проєктів (Фото: Pragmatika media)
Вигляд Хрещатика за одним з повоєнних проєктів / Фото: Pragmatika media

Такі ж розбіжності у побуті пересічних киян і їхнього керівництва були тоді на кожному кроці. Щоб набрати води з вуличних колонок — поодиноких на цілі квартали — треба було вистояти у кілометровій черзі. Досить довго у місті не працювала каналізація. Залишилися спогади киянки Клавдії Лейбової про довгі вервечки сусідів біля громадських вбиральнь. Про свій дворик на вулиці Мільйонній (зараз — Панаса Мирного на Печерську) вона розповідала: «Інколи приїжджали золотарі, нужник чистили. Про цю подію попереджали заздалегідь, і всі тікали з дому, старанно затуливши вікна. Це була сезонна зручність, бо взимку вона ставала важкодоступною».

На цьому тлі архітектурні проєкти відбудови центру Києва виглядали як дорогі святкові короваї. Більшість з них так і залишилися на ватманах, а про втілені дослідник Вадим Басс зауважив, що вони — «як обіцянка, як начерк ідеального майбутнього, в якому існують ідеальні люди-функції, подібні до горельєфних піонерів і вчених на станціях метро».

У 1945-му Микита Хрущов, який тоді очолював компартію України, запросив на посаду головного архітектора Києва Олександра Власова. Із Заболотним, президентом Академії будівництва і архітектури, вони й спробували формувати новий вигляд центру столиці.

Вважається, що саме Власову належить радикальна ідея: розширити Хрещатик майже вдвічі, до 75 м проти 35 довоєнних. На звільненому від руїн просторі передбачалися широкі тротуари для прогулянок, що й було втілено. А от стосовно постраждалих будинків цей архітектор залишався більш заощадливим. «Кожну коробку, яку можна відновити, слід відновити», — вважав Власов.

Однак вигорілу зсередини будівлю міської думи, яка з парного боку Хрещатику перегороджувала сучасний Майдан Незалежності, таки розібрали. Така ж доля спіткала і вцілілі споруди, які заважали розширенню вулиці. Дослідник літературної історії Києва Мирон Петровський вважав, що тодішні забудовники міста наслідували, нехай і непрямо, завдання Жоржа Османа, проєктувальника Парижа 1850-х років. На нових широких бульварах української столиці складно було би зводити барикади під час можливих заворушень. А от для військових парадів та офіційних демонстрації просторий Хрещатик підходив ідеально.

Архітектор Олекса Тацій пропонував ще й подовжити головну артерію Києва — від Європейської площі до площі Льва Толстого. За його планом, Хрещатик мав би п’ять майданів: окрім перших двох, сучасних Бессарабської площі та Майдану Незалежності, на розі Лютеранської вулиці задумувався ще один такий простір.

Проєкт будинку на місці сучасного Українського дому на Європейській площі, 1944 рік (Фото: Pragmatika media)
Проєкт будинку на місці сучасного Українського дому на Європейській площі, 1944 рік / Фото: Pragmatika media

Саме тоді, на зламі 1940−50-х років декого з українських письменників звинуватили в націоналізмі. «Моя повість Україна в огні не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки», — записав у щоденнику Олександр Довженко. І поруч запитував: «Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм?»

Таке ж тавро поставили і на романі Юрія Яновського Жива вода.

А от архітекторам вдавалося вносити у свої плани елементи українського бароко часів гетьмана Івана Мазепи. Щоправда, вони ховалися у місиві зовнішнього декору у стилі ще довоєнних сталінських споруд, які вважалися бездоганними.

Перші фундаменти нових будинків почали закладати тільки у 1949-му. По ходу відновлення ще тривали дискусії стосовно певних споруд, коли в березні 1953-го нарешті помер Сталін. А з ним різко зник і смак до зайвого прикрашання.

У листопаді 1954-го в Москві пройшла нарада головних будівничих Союзу за участі Микити Хрущова, який зайняв місце Сталіна на чолі Компартії СРСР. Він і раніше висловлювався за простіші рішення в архітектурі. А тепер смак Хрущова вловив і озвучив голова союзної академії будівництва Аркадій Мордвінов.

Він закинув колегам «зайву ускладненість конфігурацій будівель, перебільшені об'єми, роздуті площі підсобних приміщень».

«Декоративне навантаження фасадів та інтер'єрів, крім подорожчання, надає радянським спорудам чужий їм химерний, помпезний, претензійний характер та надмірно збагачені фасади», — розпинав Мордвінов колег. Під цей батіг потрапили й житлові будинки Власова на Хрещатику, які вражали оратора «контрастом між більш як скромними квартирами та пишністю фасадів, рясно оснащених складними декоративними деталями та орнаментованою керамікою».

Хрущов тоді миттєво перевів рейки на Мордвінова: «Прохання підготувати довідку із зазначенням, у яких міністерствах це було допущено. Тоді ми повідомимо учасників наради, хто винуватець надмірностей». Зала відреагувала сміхом. Історик Дмитро Хмельницький пояснює, що всі присутні розуміли — ніхто ніяких довідок не готуватиме, оскільки всі однаково старанно виконували волю Сталіна та його наближених, а Власов у Києві працював за протекцією того ж Хрущова.

Варіанти проєктів нинішнього готелю Україна на Майдані Незалежності, 1949—1956 роки (Фото: Бібліотека імені Заболотного. Приватний архів Семена Широчина. Архів сім'ї архітектора Бориса Приймака, учасника кожного з проєктів)
Варіанти проєктів нинішнього готелю Україна на Майдані Незалежності, 1949—1956 роки / Фото: Бібліотека імені Заболотного. Приватний архів Семена Широчина. Архів сім'ї архітектора Бориса Приймака, учасника кожного з проєктів

А вже через рік вийшла постанова радянського керівництва Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві. Із запланованих споруд на Хрещатику пообтинали башти та шпилі, бічні тераси та арки. Тому нинішній готель Україна у порівнянні із задуманим виглядає досить понівеченим. Про вежі, які за зразком європейських міст могли б домінувати на площах чи вулицях, теж уже ніхто не думав.

Ще через рік українську академію архітектури розформували. А її колишньому очільнику невдовзі довелося поділитися і «надмірностями» свого помешкання. Щоправда, сусідів до квартири йому дозволили обрати з колег.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X