У вересні читалися надзвичайно меланхолійні, осінні за вайбом і за духом книжки, а ще книжки про книжки.

Де життя зеленіше, Ґрейн Мерфі, видавництво Ще одну сторінку

7 з 10

Слово, яке влучно описує цю книгу — «млява». Подій в ній майже не відбувається. Головні героїні тиняються будинком, поринають у спогади, з ним пов’язані, і весь час гиркаються. Оце й весь сюжет. Живуть собі три колишні шкільні подруги, які десятиліттями не спілкувалися. Дві залишилися в рідному місті, третя досягла кар'єрних успіхів і мешкає з родиною у мегаполісі. Так сталося, що одна з подружок, майже медсестра за фахом, стала співмешканкою-доглядачкою батька іншої подруги, отієї найуспішнішої з трійці (і так затято намагається довести, наче «ми були одне одному друзі, не більше», що починаєш сумніватися в її словах). Довкола цього помираючого батька і плететься дратівливий безподієвий сюжет, коли дорослі жінки чомусь нездатні прийняти факт, що дитячі дружби на те і дитячі, що не тривають усе життя — і це нормально! Так, середній вік: це хвороби батьків впереміш із труднощами дорослішання власних дітей, коли досвід прожитих літ кратно множиться на втому і спожитий алкоголь, бо настає час прощатися з мріями дитинства та юності, які не здійснилися і вже не здійсняться. Але середній вік — це і про зрілість, про нарощений панцир життєвої мудрості, а не про «а ти мені не дзвонила, а ти мною не цікавилася, а я така, а ти ось так мені!» Книга про невміння комунікувати — ані з дорослими у своєму оточенні, ані з власними дітьми.

Пам’ять про відбуття, Абдулразак Ґурна, видавництво Komubook

7 з 10

Книга, яка вчить: з безпросвітної бідності треба виборсуватися, вириватися за будь-яку ціну. Кров’ю, потом, тяжкою працею, пошуком найменшого шансу вирватися із «відра з крабами», які тягнуть тебе на дно. Не тішитися ілюзією «бідно, зате чесно». Бо бідність — це насильство. Це темрява. Це відчай. І рано чи пізно вона зламає хребет навіть найнатхненнішому розумаці із мріями та амбіціями. Не скажу, що книга якась унікальна: пригадалися одразу Родина у вогні (набагато цікавіша, до речі), Дівчина, жінка, інакша, навіть книги Еліф Шафак.

Дуже люблю книги, які дають мені ключі до таємних дверцят улюблених текстів

Кенійський підліток Гасан живе у злиденному портовому містечку. Бідність тут смердюча, ґвалтовна, страшна та достоту вбивча. Закінчивши школу, Гасан вирушає на запрошення багатого дядечка до Найробі, сподіваючись, що той зможе йому допомогти й оплатити навчання в університеті - свого часу той привласнив спадщину своєї сестри, матері Гасана. Але по приїзду Гасан прозріває: бідність прикра, але багатство, помножене на невігластво і насильство — ще страшніше. Загалом це історія не про одного конкретного хлопчика, не про одну конкретну родину, а про суспільний договір і певну систему, яку не зламати «об коліно» самими лише мріями про високі матерії та освіту. Залишається тільки втеча. Залишається тільки відбуття, що і є центральною подією книги і єдиним шансом Гасана. До речі, Пам’ять про відбуття — це дебютний роман автора, який у 2021 році отримав Нобелівську премію з літератури

Літо, коли все трапилось, Ібен Акерлі, Видавництво Старого Лева

7 з 10

Люблю сучасні дитячі книги, в яких герої живуть не в «капсулі щасливого дитинства», а повноцінним життям, в якому раз у раз відлунюють родинні негаразди, життя дорослих і власне бажання чимскоріше зрозуміти, як влаштовано світ (звісно ж, набивши гулі). Але, чесно кажучи, трохи дратує певна ангажованість сучасної європейської «дитліт»: таке враження, що такі книги в жодному разі не можна писати, оминаючи теми інклюзії, поганого чи хорошого ставлення до іммігрантів (обов’язково з Близького сходу, гранично «упосліджених інших» та «інакших», і ніколи не з ближчої Європи), розлучених батьків (за останні роки я заледве можу пригадати хоч одну книгу, в якій батьки героїв не було б розлучені й не мали б нових партнерів та дітей в інших стосунках). Це новий канон і це добре, хочемо ми того чи ні. Але мало хто з сучасних авторів уміє акуратно переплітати ці тропи, так, щоб не відгонило «дидактизмом», «пропагандою» і якоюсь «піонєрщіною». В цій книзі все просто на межі. Головну героїню мама відправляє до бабусі на літні канікули — бо має на руках немовля від нового партнера. Бабуся, з одного боку, дуже крута, колишня воєнна репортерка, але з тих жінок, хто пишається тим, що обрала в житті себе, а не родину. Довгий час бабуся працювала військкором в Афганістані, тепер тішиться тихим життям на крихітному хуторі. Її найближчі сусіди — афганська родина, якій бабця свого часу допомогла втекти звідти під час війни. Ну і далі вже сюжет можна не переповідати, все і так ясно: толерантність, мир, дружба, жуйка, хороші сусіди, погані сусіди, бабуся мала б шкодувати, що обрала себе, а не родину. З одного боку, книжка дуже хороша, правильна, потрібна, важлива, мені й сюжет сподобався, але дитячого в ній мізерно мало, а от грубо нарубаного повчального — хоч ополоником їж. Трохи занадто.

Наші дружини на дні морському, Джулія Армфілд, видавництво Ще одну сторінку

9 з 10

Одна з тих книг, які сторінка за сторінкою затягують тебе в сюжет, і ти незчулася, як уже третя ночі, а ти не можеш відкласти книгу. Історія багатошарова, як ті океанічні зони — почекайте, і ви зануритеся разом із головною героїнею аж до найглибшої, куди не проникає сонячне світло, де форми життя геть інші й інакші, а «морська глибочінь — наче дім із привидами». Книга переливається і перетікає від реалізму до наукової фантастики, від глибокого символізму до порожнечі, від історії проживання втрати до конспірологічної теорії, а суть книги — слизька і невловима, мов медуза.

Читайте також:

Валерій Пузік

«Гемінґвей нічого не знає». Як книга Артура Дроня змінила розмову про війну

Мірі та Лія — щасливе подружжя, Лія — океанологиня, Мірі - фахівчиня з грантових програм. Лія вирушає в експедицію на новому батискафі на три тижні, але повертається лише за пів року і геть не схожа на саму себе. Далі настає час рефлексій — як для Мірі, так і для читача: чому Лія повернулася такою «інакшою» з дна морського? І чи повернулась? Чи це така спроба Мірі прожити непоправне горе? Чи це те, що незворотно відбувається із людиною, яка зазирнула в обличчя найбільшій таїні буття? Що сталося з батискафом? Це було занурення? Брутальний науковий експеримент, спонсорований божевільними прихильниками конспірології? Чи це була миттєва смерть? А, може, це все відбувається в голові тільки однієї з героїнь, і всі подальші події - марення запаленого мозку у наслідок нападу клаустрофобії та браку кисню? Повільне прощання або повільне вмирання? Або все простіше: це возз'єднання з безмежним океаном, з якого життя вийшло й куди має повернутися?

Кімната Джованні, Джеймс Болдвін, видавництво Книголав

10 з 10

Культова книга, яка нарешті вийшла в українському перекладі (і недарма її читають герої каннінгемового Дому на краю світу). На перший погляд, це історія нещасливого любовного трикутника. На другий — книга про втечу. Від себе. Від батька. Від країни, яка не толерує твою гомосексуальність. Від людей. Від геїв. Від коханого. Від коханої. Знову від себе. Головний герой весь час тікає. І нема на те ради, коли те, яким ти є - табу і злочин. Головний герой, американець, що опинився у Парижі, одного дня зустрічає хлопця-бармена — і те, що між ними спалахують іскри пристрасті, очевидно навіть для сліпих. Джованні - красень, гей, маніпулятивний покидьок і мізогін. Усе це заборонене, але блаженне кохання мусить якось уміститися в крихітну, занедбану комору на околицях Парижа, де мешкає Джованні. Не маючи простору, не маючи подиху, любов обертається на гниття. Сумна книга. Чудова книга.

Лист ненародженій дитині, Оріана Фаллачі, видавництво Анетти Антоненко

10 з 10

Книга-монолог, написана пів століття тому про те, що трапляється із жінкою, яка не хоче мати дітей, але під тиском суспільства, рідні, друзів, церкви, лікарів, починає вагатися. Завагітнівши, головна героїня зрештою вирішує залишити дитя, прекрасно усвідомлюючи наслідки. Книга — це внутрішня розмова з плодом, небажаним (перша реакція батька — накивати п’ятами та в злобній істериці вимагати від жінки аборту), якому головна героїня розповідає про мотиви свого вибору не на його користь (вона неодружена, і вже перша зустріч із лікарем наочно демонструє їй, як ставитимуться до неї та її немовля, — лікар навмисне робить їй боляче під час огляду, навіть медсестра зневажає її). Вона чесно розповідає, в якому світі він опиниться, якщо таки вирішить народитися: цей світ не є справедливим, не є чесним, не є безпечним, героїня пізнала це на власній шкірі. На її боці нема нікого, хіба що подруга, яка одразу ж була проти цієї дитини (знала, що казала, бо мала кілька своїх, звісно ж, тягнула на собі все — дім, дітей, чоловіка) — і навіть ефемерний ненароджений плід береться їй виговорювати й карати. Що вже казати про людей, які категорично засудили її, майбутню матір-одиначку, при цьому торочачи про те, як погано вплине дитина на кар'єру, на життя, на успішність, але — «сама в усьому винна». Чи щось змінилось у сфері прийняття суспільством жіночої репродуктивної свободи та її права на сумніви за останні п’ять десятиліть? Як на мене, поступ незначний. Мізерний.

Зайчик, Мона Авад, видавництво Жорж

10 з 10

Ух, яка ж ця книга крута! Зайчик людям або категорично не подобається, або викликає в них щирий захват. На щастя, я серед тих, хто у захваті. Темна академія помножена на чорний гумор й іронічний стьоб над письменницьким ремеслом. Але, чесно кажучи, мені історія сподобалася навіть без жодних підтекстів та алюзій, сама по собі, у всій своїй химерній казковості.

Читайте також:

Савелій Лібкін

Ідеї, що мені близькі. П’ять книжок, які справили на мене враження

Головна героїня, письменниця, яка відвідує університет і тамтешній курс письменницької майстерності, із заздрістю поглядає в бік когорти своїх одногрупниць — чотирьох вишуканих дівчат, які звуть одна одну «зайчиками», ходять нерозлийвода і люто нахвалюють творики одна одної. Головна героїня їх зневажає, але при тому все готова віддати, щоб долучитися до них. І на передостанньому курсі її мрія стає дійсністю — «зайчики» запрошують її на літературний Салон Непристойностей. Головна героїня (у неї, до речі, в книзі дуже багато імен) вагається: і піти страшенно кортить, але й зіпсувати стосунки з найкращою подругою Авою ой як не хотілося б. Події салону запускають вервечку найхимерніших і чудернацьких подій, схожих на жасний температурний сон: дивно заплетені коси, хлопці, в яких вибухають голови, дивовижні трунки, пухнасті зайчики, що стрибають галявиною, кафе з мінікексиками, повні кишені загадок і криваві тельбухи по всьому Салону. Коротко кажучи, такий собі Твін Пікс із присмаком цукрової пудри та в патьоках рожевої глазурі. До речі, днями вийшла друга частина, тож чекаємо на переклад. До речі, після Зайчика побігла й купила собі Місячну дитину Кровлі (бо герої згадують цю книгу).

Химерне та моторошне, Марк Фішер, видавництво Контур

10 з 10

Захопливий есей британського письменника, який аналізує кілька знакових творів 20 століття, що підпадають під означені категорії - химерного й моторошного, і береться пояснювати тонку, але очевидну межу між ними. Чесно кажучи, анотація до книги така замудра, що якби я орієнтувалась виключно на неї, в житті б не купила це видання, тим більше з огляду на його ціну та кишеньковий формат. Але я дуже люблю книги, які дають мені ключі до таємних дверцят і секретиків улюблених текстів. Як от завдяки цьому есею я зрозуміла, під яким ще кутом можна й треба читати Сяйво Стівена Кінга. І на вагу золота був розбір іншої моєї улюбленої книги, Пікнік біля навислої скелі Джоан Ліндсі, і творів Дафни дю Мор'є. Втім, тут йдеться не лише про книжки, а й про канони мотрошно-химерного, таємничо-загадкового і бентежного загалом — тут і про музику, тут і про кіно. Якщо після есею вам не захочеться терміново передивитися Твін Пікс, послухати The Fall, перечитати та прочитати Лавкрафта, Веллса, Діка і, авжеж, Стівена Кінга, перечитайте есей ще раз.

Дивовижні жінки біля води, Моніка Фаґергольм, видавництво Книголав

10 з 10

Меланхолійна, дуже красиво написана книга із закільцьованою оповіддю (порядок викладу подій дуже незвичний, нагадує припасування розрізнених шматочків клаптикової ковдри в узор, зрозумілий тільки автору) про маленьку дачну спільноту і одне літо, що змінило не одне життя. Зміни відбуваються повільно, рік за роком насуваються на мешканців, але від самого початку невідворотні. Тривога та напруга з першої сторінки такі, що очікуєш щонайменше якогось убивства чи кривавої різанини. Неспокійна оповідь, дражлива, пульсуюча й дуже постфактумна: автор любить проспойлерити якусь подію, а потім цілу главу розповідати, як же так сталося та чому. Сусіди, коханці й коханки, друзі й родичі, легкість буття, його складність, святкування днів Сонцестояння і дитячих днів народження, розмови, уривки розмов, підслухане, почуте, випадкове — з цього поволі сплітаються дачні літечка. Три чверті книги читач бачить події в оптиці маленького Томаса, який спостерігає за своєю юною матір'ю та її подругою, «дивовижними жінками біля води», остання чверть — очима подруги дитинства Томаса, трохи дикої і відлюдькуватої Рене. Книга про розвіяні чари дитинства.

Лабіринти американського постмодернізму, 2 том, Максим Нестелєєв, видавництво Темпора

10 з 10

Оскільки на перший том довелося трохи пополювати й чекати, поки той доїде, я вирішила почати читати з другого. І тепер маю ще одного улюбленого автора і ще одну улюблену книгу про книги, читати яку — велика насолода. Є літературознавці, які пишуть так велемудро і самозакохано, що читач мимохіть відчуває себе нікчемою та повним невігласом, а є люди, які пишуть про літературу так, що ти хочеш прочитати всі до одної книги, які рекомендує автор, а його власну книгу завчити на пам’ять, ну або перечитати щонайменше разів десять. Лабіринти — одна з таких. Після Лабіринтів я вирішила дати ще один шанс Донні Тартт, бо її Маленький друг віднадив мене від решти її книжок, як я думала, назавжди, та завдяки Нестелєєву я все-таки хочу зрозуміти й Таємну історію, і Щигля. Не кажучи вже про те, що увесь список рекомендованої (і виданої Темпорою) літератури від Нестелеєєва я майже у повному складі поселила в себе на полиці (бракує Макелроя).

Сніданок з Борджіа, Ді-Бі-Сі П'єр, видавництво Вавилонська Бібліотека

100 з 10

Випадкова книжкова покупка — і такий скарб! Давно мене так не чіпляла страшна історія. В принципі, ще на перших сторінках промайнула думка про те, що сталося насправді, але те, наскільки красиво, моторошно й бентежно автор вийшов на розв’язку, було вищим пілотажем.

Читайте також:

Олеся Островська-Люта

Мій особистий список. П’ять книжок, які раджу прочитати

Головний герой вирушає на науково-технічну конференцію, але погодні умови переривають його подорож: рейс відкладено, місце для ночівлі знаходиться тільки у віддаленому готелі, де до всього ще й не працює зв’язок. Тим часом головного героя чекає його кохана дівчина, яку він вмовив потай помандрувати на цю конференцію разом із ним — хай вони й дорослі люди, але все-таки він її викладач, і разом подорожувати їм не годиться. Головний герой опиняється в моторошному готелі із дуже дивними гостями, які спочатку здаються йому досить приязними людьми, навіть обіцяють позичити мобільний, щоб чоловік подзвонив коханий. Але чим темніша ніч і чим ближче світанок, тим все дивнішою стає їхня поведінка. Фінал — цукерочка. Якщо ви шукаєте якусь моторошну книгу на Геловін, яка тримає всі почуття в напрузі, але в якій нема відвертих жахастиків і крові з кишками — ось ця підійде ідеально. Книга про любов.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут