Нещодавно я їздила у відрядження. Наша донька вже зовсім доросла (11 років), і я їхала ненадовго. Але це була перша розлука за довгий час. Донька нервувала, як колись, коли була малечею.

Я думала про результати досліджень — про те, що діти та підлітки зараз більш залежні від найближчих дорослих.

І відсутність батьків може бути пов’язана з відчуттям загострення небезпеки. Коли зовнішній світ нестабільний, діти довше утримують внутрішню потребу у близькості.

Думала, що ми все одно маємо вчити їх витримувати розлуку. Що ця гра в «ку-ку» — де мама ніколи не зникає, навіть, якщо її не видно — продовжується в іншій формі й у дорослому віці.

І в цій «розлуці», яка має стати за якусь кількість років їх самодостатністю та самостійністю, вони залишаються з відчуттям нашої близькості та з конкретними навичками, яким ми маємо встигнути їх навчити.

Я нещодавно опитувала знайомих, чи вміють їх діти мити посуд, прати свою білизну і пришивати ґудзик. Як думаєте, які були відповіді?

Коли донька, як в дитинстві, запитала: «Може, ти не поїдеш?» — я відповіла так само, як колись, коли вона була зовсім малечею: ти поспиш дві ночі і я приїду. Для зовсім маленьких дітей час — абстрактне поняття. І ми можемо акцентувати саме на ночах.

Саме зараз ніч відчувається, як простір невизначеності й загрози. Іноді під час близьких вибухів я приношу доньці какао і кажу їй: тримай мене за руку.

Для дитини передбачуваність — це форма безпеки

Загальна ідея — ми не «прибираємо» сум. Дитина має поступово навчатись витримувати і його. Ми й маленьку дитину не відволікаємо постійними розвагами.

Ми можемо створити «місток близькості».

Взагалі розлука має три етапи — підготовка, проживання і повернення. На кожному з них дитина може потребувати нашої уваги та ясності.

На першому ми створюємо відчуття «передбачуваності».

На другому — підтримуємо контакт. Передаємо відчуття контролю.

На третьому — повертаємось до звичного режиму.

Існує багато різних ідей прощань. Я за те, щоб попереджати дитину про наш від'їзд. Дати можливість попрощатись. Якщо ми зникаємо потайки, дитині може бути складно довіряти нашій надійності.

Коли батьки питають: «Так він\вона ж буде плакати?» — я відповідаю: «Ви зараз більше піклуєтесь про себе чи про дитину?»

Якщо немає можливості попрощатись, і ситуації бувають різними, можна залишити дитині «лист» — малюнок, відеоповідомлення.

У нас в родині є традиція: коли ми кудись йдемо чи їдемо і не можемо попрощатись, ми залишаємо на столі чи у ліжка записку. Це дає відчуття поваги до почуттів, допомагає зменшити тривогу (чим більше інформації, тим менше тривоги).

Для дитини передбачуваність — це форма безпеки.

Коли діти їздили в табори, я писала їм маленькі листівки й вкладала в пронумеровані конверти. Найскладніші дні адаптації зазвичай 2−3 і 7. Мені було важливо «перекрити» їх відчуттям підтримки.

Ми можемо підготувати однакові браслети, наліпки, тимчасові тату — щоб нагадували про наш «зв’язок».

Символічні предмети допомагають дитині переносити образ близької людини всередину — це важливий крок до формування внутрішньої опори.

Перед самим від'їздом я згадала про мою давню традицію — робити маленький квест. Колись я писала на папірцях літери імені дитини й давала підказки, де їх шукати.

Читайте також:

Маріанна Ткалич

Рецепт підтримки. Як допомогти дітям подолати стрес

Зараз просто написала кілька записок і вже з дороги надсилала повідомлення з інформацією, де вони заховані. Було б добре підготувати якийсь смаколик, щоб був сюрпризом на завершення квесту, але я не встигла.

Доросла донька радісно записувала кружечки з відео зі знайденими папірцями. А в дитинстві син і донька складали з літер свої імена.

Час, коли дитина може бути більш чутливою до нашої відсутності, — одразу після прокидання вранці та перед сном.

Не всі діти люблять, коли інші дорослі намагаються відтворити ритуали, звичні в спілкуванні з дорослим, який зараз відсутній. Але можна спробувати — зустріти маленьку дитину тими ж словами, ставити музику, читати казку. А дорослій надіслати стікер чи відео.

Дитині безпечніше, коли вона має «опори», умовно це: людина, з якою мені безпечно, предмет — щось, що має сенс і дає відчуття зв’язку, ритуал — знайома дія або звичка.

Для маленьких дітей ми можемо вигадати завдання на час відсутності:

— вивчити вірш чи пісню і записати для мами\тата на відео;

— зробити чекліст з «важливими діями» на день чи тиждень і їх поступово викреслювати.

Малеча, що сумує за близькими, може відмовлятись від страв, що готують інші дорослі. Ми можемо запропонувати дитині приготувати свою страву (наприклад, фруктовий салат чи йогурт з фруктами — засипати в готовий йогурт смаколики). А потім запропонувати мамі чи татові.

І ми взагалі можемо нагадати дорослому, з яким дитина залишається, що вона може не тільки сумувати, а й злитися або відмовлятися від нового. Це закономірна реакція на відчуття втрати того, що було стабільним, спосіб нервової системи впоратись із напруженням.

Наша задача тут не тільки «з’являтись» в відеодзвінках. Ми ще й пропонуємо дію, яка давала б дитині відчуття того, що вона щось може і вміє сама. І це було б грою та радістю.

Маленьким дітям можуть бути потрібні конкретні предмети та ритуали. Молодшим школярам — завдання і чіткі межі часу розлуки. Підліткам — повага до їхньої самостійності та довіра, що вони впораються.

Ну і моє найулюбленіше, про що вперше писала в книзі Хто живе у мами в серці й часто нагадую в різних практикумах та інтерв'ю. Ми пропонуємо дитині покласти руку на груди та прислухатися.

Що каже серце? Воно каже не «тук-тук», а «люб-лю — люб-лю». Коли ми — дорослі, маленькі в будь-яких містах та обставинах сумуємо, ми можемо пригадати: наше серце завжди каже всередині нас голосом тих, хто нас любить чи любив: «Люб-лю».

Ми їдемо і повертаємось. І поступово формуємо у дітей відчуття, що зв’язок між нами не переривається.

Скільки б нам не було років. І де б ми не були.

Люб-лю.

Я розумію, що ця тема зараз не на часі. Що ми зайняті «дорослими проблемами». Я сьогодні думала, що допомагає мені після всіх новин повертатись до відчуття реальності — те, на що я саме зараз можу вплинути та зробити. Додати хоч трохи турботи для дітей та дорослих.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут