«Так робили всі». Спогади сестри милосердя про повальне мародерство в російській армії у Першу світову війну

«Якось повернулися з розвідки козаки і розповіли, що вони доходили до багатого містечка з палацом місцевого [курдського] хана, — пише Сьоміна. — З їх наближенням жителі тікали вглиб країни, залишивши місто абсолютно порожнім…

— От, трясця їм, як багато жили ці хани! — розповідали козаки. — Чого тільки у них немає! Хороми височенні! Дзеркала по п’ять аршинів! Килимів — тьма! Аж страшно … Посуду скільки! І весь мідний!.. Якби так усе забрати — от би багатим був!..

Вони не могли забрати з собою килими — настільки вони були величезні. Тому порізали їх на шматки і поділили між собою. А щоб порадувати [медичних] сестер, принесли і нам по шматку і від килима, і від дзеркала. […] Та й не один цей роз'їзд ходив у багаті ханські маєтки. Ходили й інші, доки був з того зиск.

Якось два козаки прийшли до нас у летючку і принесли шматок килима — аршинів шість або й сім (аршин — 0,7 м).

— Ось, сестро, не купите? Дешево віддамо!

Мене в таборі знали і вважали багатою. Я цей килим купила, згорнула і зв’язала його, наклеїла записку з моїм ім'ям і відправила його до інтендантської комори в Урмію. Так всі робили, коли хотіли щось" відправити".

А от про ціну людського життя. Лікар Сьомін проводить екскурсію Христині Дмитрівні місциною, де проходили запеклі бої.

«Ми піднялися на гору, і я відразу побачила, що скрізь із землі стирчали руки, ноги і голови. Трупи були зовсім чорні, але не згнили», — пише Сьоміна.

«Турки займали тут усі висоти, — пояснює їй чоловік. — Їхнє розташування було зручнішим за наше, а подивися, скільки їх тут набили! Ось тут, усюди, були їхні окопи. У них потім і закопували їхні трупи. Але земля була мерзла, зі снігом. Тепер сніг розтанув, і трупи майже всі на поверхні. Підемо далі. Он ще окопи. Коли я перший раз був тут, знайшов складаний ножик».

Сьоміна відповідає: «Ні, я не піду далі! Я боюся наступити на руку або на ногу цих тіл».

Тоді лікар повів дружину до табору показати цуценят. Сьоміна переказує зі слів чоловіка, як вони з’явилися у найдрібніших деталях: як у покинутому курдському селі залишилася величезна собака, яка перепливала через річку до російського табору, щоб потайки поживитися залишками викинутої вечері.

А це вже розповідь самого лікаря Сьоміна: «Кілька днів тому прибігли до мене з команди і сказали, що собака пливе до нашого берега, а в зубах у неї — схоже, що щеня! Я пішов і побачив собаку, коли вона саме піднімалася на великий плоский камінь і тримала в зубах цуценя. Камінь був мокрий і слизький; вона вилізла на нього, але цуценя не випустила з зубів, посиділа трохи, знову стрибнула у воду і поплила до нашого берега. […]

Хтось закричав: «Собака знову пливе!» Ми стали спостерігати і побачили, що вона знову тримає в зубах цуценя! Другого! Високо задерши голову, щоб не замочити цуценя, вона боролася з течією і, вибиваючись із сил, пливла до нашого берега. А коли вилізла з води, то принесла і поклала малого на те саме місце, де залишила перше цуценя. І зразу ж поплила назад за наступним. Таким чином собака-мати три рази перепливала цю бурхливу річку, рятуючи своїх дітей від голодної смерті. […] Коли надійшов вечір і команда повечеряла, собаці накидали повно вареного м’яса! «Нехай повечеряє! Вона сьогодні попрацювала», — казали солдати і ледь не навшпиньки ходили, щоб не турбувати її.

[…] Цуценят принесли до мене в кімнату. Думали, що мати їх кинула і що вони без неї можуть загубитися. […] Уранці прийшли з команди і сказали, що собака знову вила всю ніч. «Це, — кажуть, — мати цуценяча приходила ночувати, але не знайшла дітей і плакала всю ніч. Нам спати не давала. Ми її гнали, кидали в неї камінням. Але вона тільки відбіжить недалеко і знову виє; плаче, значить, за дітьми…»

Розповідь лікаря про собаку з цуценятами — емоційна, детальна і майже на дві сторінки. Здається, подивитися на собачу сім'ю зупинився весь світ. А з ним і Велика війна.

А от опис окопів і загиблих у них солдатів — двома реченнями.