Діти всюди однакові. Як вчителька-переселенка з Авдіївки навчає кадетів українській мові та патріотизму

НВ у межах інформаційної підтримки проєкту Global Teacher Prize Ukraine 2019, ініційованого ГС Освіторія, представляє вчителів з усіх куточків України, які надихають своєю щоденною роботою.

Розповідає Оксана Тарас:

Коли почалася війна на сході країни, ми не планували від'їжджати з Авдіївки. Проте, коли почали рватися міни біля нашого будинку, а онуці на той момент виповнився рік, все змінилося. Одного дня я її схопила та сховалася у підвалі, там просиділи всю ніч, а вранці вирішили їхати. Куди? Звичайно, на малу батьківщину, до Кропивницького, де мешкають найближчі родичі: бабуся, дядько.

Роботу за своїм фахом учителя самотужки знайти було важко. Ми три місяці чекали, щоб ситуація на сході стабілізувалася, і сподівалися незабаром повернутися до рідної домівки. Але ж ні… Було безліч спроб влаштуватися на роботу, але ні у школах, ні у державних установах не було місць. Розглядала навіть варіант піти працювати у магазин, проте й цей намір не вдався. Тому останньою надією був обласний центр зайнятості, куди мене привела сама доля: там з’ясувала, що вчителя шукає місцевий Ліцей Сокіл.

Моє життя, життя моєї родини пов’язане і зі Східною, і з Західною Україною. Я народилася на Кіровоградщині. Але після мого другого класу родина переїхала до селища Спартак під Донецьком. Це біля аеропорту. До речі, наша вулиця якраз межувала зі злітною смугою. Тож будинку батьків уже немає, його просто знищили. У Донецьку я навчалася у звичайній школі. А після школи за рекомендаціями районного відділу освіти вступила до Дрогобицького педінституту, який потім став університетом. На початку 90-х, коли в країні відбувалися докорінні зміни, потрапити зі Східної України на Західну було дуже цікаво. Це було певним викликом. То ми, студенти, звичайно, не стояли осторонь всього цього. Ми виходили на мітинги, і для нас, донецьких, було дуже дивно, що Бандера — це герой. Усвідомлення прийшло згодом.

А після Дрогобича в 1995 році саме в Авдіївці розпочалася моя трудова біографія вчителя, там пропрацювала у міській школі 20 років: випустила два класи, працювала заступником з виховної роботи.

Я переконана, що вчитель будь-якої спеціалізації, а передусім викладач української мови і літератури, — це місіонер. Сьогодні наша країна дуже потребує вчителів, які щиро вірять в її майбутнє, щиро хочуть змінювати світогляд дітей та їхніх батьків. А це дуже важко. Моє гасло: «Прикрась життя українською!» І я спостерігаю, як в одних дітях усе це резонує, а в інших стоїть такий, знаєте, блок — це видно по очах. Тобто вдома говорять одне, а вчителька говорить зовсім інше. Не всі батьки є патріотами країни, в якій живуть. І першочергове завдання вчителя — змінити цю ситуацію, щоб діти любили свою Батьківщину, щоб прагнули досконало володіти державною мовою. Знаю, що це в моїх силах! І я дуже хочу, щоб усі вчителі України повірили в себе, щоб кожен викладач відчув у собі бажання і сили щось змінити. Тоді все вийде!

У червні 2014 року, коли у дітей був випускний, в Авдіївці вже стояли бойовики. У цих дітей я довгий час викладала українську мову. Деякі випускники прийшли на вечір у вишиванках — це була їхня ініціатива. І в тих умовах це був справжній подвиг.

В Авдіївці лишилося багато патріотів, багато людей, які хочуть змінити життя країни на краще, які вірять у те, що у нас все буде чудово. Звичайно, багато хто виїхав, але перед тими, хто залишився, моїми однодумцями, я взагалі схиляю голову.

Відтепер у мене два рідних міста — Авдіївка і Кропивницький. Я тут уже п’ять років. Діти всюди однакові. Головне у професії вчителя — це любити дітей і знайти якісь такі ключики до їхніх сердець, щоб захопити своїм предметом.

Я викладаю у кадетському класі, мріяла про це. В класі є і дівчатка, і хлопчики. У мене своя місія: я знаю, що таке війна, і виховую тих, хто буде захищати країну. Це більше відповідальності, але водночас і натхнення більше. Прагну, щоб наша країна жила в мирі й щоб ми цей мир вміли захищати.

Через особисті випробування більше задумалася над тим, як людина проживає своє життя. Що залишається після нас? Замислилася, чи відгукуються ті слова, які я говорю своїм дітям, своїм учням. Оце головне. Я хочу, щоб вони пам’ятали те, що я їм зараз говорю. А не просто послухали і забули.

Вчителі надважливі, тому що жодна професія так не формує суспільство, націю, як учителі. Від нас усе залежить. Треба сміливо мріяти і йти до мети.

Global Teacher Prize Ukraine — щорічна національна премія для вчителів, яка була заснована в 2017 році ГС Освіторія після підписання меморандуму з фондом Varkey GEMS Foundation — засновником світової щорічної премії Global Teacher Prize. На премію Global Teacher Prize Ukraine цього року подали заявки майже 3 тисячі вчителів із великих міст та невеличких селищ з усієї країни. Наймолодшій учасниці виповнилося 18 років, найдосвідченішою стала 88-річна вчителька хімії. Ім'я переможця назвуть на урочистій церемонії 5 жовтня.