Знайомий почерк. Вбивства цивільних, вкрадені килими й екскременти у вітальні — так діяли в Україні російські більшовики у 1919 році

Право грабувати

«У нас відібрали лише білизну та одяг, а про інші надлишки тільки запитали, — писав Країнський про реквізицію в своєму домі. — [Чекіст] оголосив мені, що я маю право залишити собі лише три зміни білизни, один костюм, одну пару черевиків, капелюх та пальто. Все інше я мав здати. Це було чимось диким, безглуздим, але довелося віддати все, і я отримав за речі квитанцію. Було образливо, але присутність семи озброєних червоноармійців позбавляла можливості заперечувати».

Зазвичай же подібні рейди проходили так: «Комісари особисто знімали з мешканців годинники, ланцюжки, каблучки, браслети й відбирали гаманці з грошима та бумажники. Солдати-червоноармійці у свою чергу грабували обивателя. […] Вони були нещадні і відбирали буквально все, знімаючи навіть із дітей та жінок натільні хрестики із золотими та срібними ланцюжками».

Комісарами Країнський називає чекістів, яких упізнавали по чорних шкіряних штанях і куртках. Чрезвичайная комісія (ЧК), Чрезвичайка, — винахід російських більшовиків. У часи Сталіна цей орган звався Народним комісаріатом внутрішніх справ (НКВС), пізніше — Комітетом державної безпеки (КДБ), у наші дні - Федеральною службою безпеки (ФСБ), яка стала основним стовпом у державі Путіна. По суті, це політична поліція, відповідником якої у нацистській Німеччині була гестапо.

Сучасний російський історик Юрій Фельштинський у розмові на Радіо НВ стверджує: «Ця структура була створена у грудні 1917 року, і з того часу вони [чекісти] мали одне завдання — захопити весь світ. Ось це завдання залишилося незмінним. І тепер уперше, завдяки або дурості Путіна, або відв'язності Путіна, або відмороження Путіна, вони [світова спільнота] до цього завдання придивилися. Вперше у світовій історії держбезпека контролює величезну державу».

А тоді, маючи на руках декрет московського уряду від вересня 1918-го Про червоний терор, чекісти мали право розстрілювати будь-кого, навіть лише підозрюючи в антибільшовицьких поглядах. Накази про арешти чи брудну примусову роботу — найменше покарання, яке очікувало на жителів окупованих територій від чекістів. А що у захоплених містах їм бракувало кадрів, то набиралися вони з колишніх кримінальних злочинців.

«У міліції та Чрезвичайці служили майже поголовно колишні арештанти», — свідчив Країнський, який багатьох таких знав особисто.

Клозети — це про психіку

З приходом північно-східних сусідів в українських містах запанував повний комунальний безлад. «[У Чернігові] паркани, ворота, хвіртки у багатьох місцях впали і поступово розтягувалися на опалення, — описував Країнський. — Дерева та кущі у палісадниках були поламані, потоптані. Клозети всюди забиті і не діяли. Міські та приватні асенізаційні обози припинили своє існування. Усі сади, сквери, двори, вулиці, площі були запаскуджені».

Автор спогадів також узагальнив: «Усюди цвяхом нашого життя стали клозети. Падіння культури у Росії особливо позначилися цих кабінетах, які були запаскуджені до надлюдських меж. Хто це робив? Інтелігент чи хам? Важко було розібратися, але чи не парадокс, що за станом відхожих місць можна судити про соціальний рівень, культуру та психіку людини. І це справді так. Російська революція дала в цьому плані дивовижну картину розбещеності однаково хама й інтелігента».

«І ні в чому не соромиться. Я навіть не можу при дамі розповісти. […] Ну, словом, скажу, що найпростіший червоноармієць іноді від ґанку йде кудись собі вбік. А от ця комісарка нікуди не відходить і ніякого сорому не визнає». Це вже розповідь подорожнього, яку передає письменниця Теффі (Надія Лохвицька) про молоду чекістку Фруму Хайкіну, дружину червоного командира Миколи Щорса. На прикордонній з Україною залізничній станції Унеча (зараз — у Брянській області Росії) вона керувала допитами пасажирів і розстрілами підозрілих.

«Тут головна особа — комісарша X (айкіна). Молода діваха, курсистка, чи то телеграфістка — не знаю. Вона тут все. Скажена — як то кажуть, ненормальна собака. Всі її слухаються. Вона сама обшукує, сама судить, сама розстрілює: сидить на ґанку, тут судить, тут і розстрілює», — повідомляла Теффі про чекістку, яка на людях могла справляти свої фізіологічні потреби.

А це вже спогади киянина адвоката Олексія Гольденвейзера про друге пришестя російських більшовиків. «На місто було накладено контрибуцію у розмірі 200 млн рублів — тоді це була колосальна сума, зібрати яку було неможливо. Утворилися комісії та підкомісії для розподілу контрибуції між окремими категоріями „буржуїв“ — цукрозаводчиками, торговцями, банкірами, домовласниками. Оскільки більшість внесених до проскрипційних списків були відсутні, то ЧК, якій було доручено стягнення контрибуції, заарештовувала дружин та дітей як заручників. Їх потім викуповували…»

Про награбоване під час відступу росіян та їхніх прихильників з Києва у серпні 1919-го Гольденвейзер повідомляв: «Було важко і гидко бачити, як вивозилася нескінченна кількість запасів і всякого майна, в тому числі, наприклад, обладнання реквізованих приватних лікарень. […] Нескінченна кількість підвід, завантажених всякими речами, спускалася вулицями міста на Поділ, до гавані. Тут були і реквізовані швейні машини, і начиння установ, що евакуюються, і шкіра, і мішки з сіллю… Іноді траплялася підвода з чепурними валізами, досить часто підводи з меблями».

Братва з Тамбова й Пензи

У грудні того ж року північно-східні сусіди повернулися до української столиці втретє, і знову майже на пів року. Молодший ад’ютант Богунського полку червоних Сивицький так коротко підсумував свої враження від цього нальоту: «Захоплені в Києві трофеї підраховували цілими місяцями».

Це рядок зі збірки спогадів про бойовий шлях 44-ї дивізії, створеної під командуванням Щорса за два тижні до його вбивства в серпні 1919-го. Сама ж 200-сторінкова книжка вийшла в Києві 1923 року, коли росіяни остаточно під більшовицькими гаслами заволоділи Україною. Авторів цих спогадів зо три десятки. Напевно хтось склав їх письмово, у когось редактор книги Осипов вочевидь брав інтерв'ю — помітна поточна мова. «Ми знаємо, що в цій книзі знайдеться ще багато „кривих“ слів і неоковирних виразів», — попереджав в передмові укладач.

І слово ще тут ключове. Бо ще не встановилася радянська цензура, ще спогади були свіжі й оповідачі викладали їх своїми словами, які важко було причепурити. Так слово братва на позначення однополчан редактор залишив у розповідях щорсівців 146 разів. Слово наліт — 123 рази.

«Характерний приїзд в одне село тов. П’ятакова [представника українського уряду більшовиків] в другій половині серпня 1918 р. після замаху на тов. Леніна. Сівши на церковній паперті, т. П’ятаков виступив з цілою політичною промовою на цю тему. Після П’ятакова виступив тов. Примаков [комполку т. зв. Червоного козацтва], своєю промовою так надихнув „братву“, що та, вийнявши шашки з піхов, гаркнула: „Смерть гайдамакам і буржуазії!“ І зараз же після мітингу заговорили про наліт. Настільки великим був у ту пору революційний ентузіазм».

Навіщо редактор Осипов слово «братва» взяв у лапки? Очевидно, вже тоді за ним закріпився кримінальний сенс, а мемуаристи самі себе тільки так і називають.

Звідки була «братва», яка «звільняла» Україну від незрозуміло кого? Ось анонімний спогад, підписаний «В.», про те, як створювалися червоні частини Сумської групи військ влітку 1919 року. «Тов. Артем [тоді нарком пропаганди в харківському радянському уряді] присвятив себе формуванню частин з прибулого поповнення із Тамбова і Пензи».

Від першого з цих російських міст до Києва — майже тисяча кілометрів, від другого — ще більше. Через рік добровольці до лав червоної «братви» набиралися так само — з усієї Росії. Крім Петрограда і Москви в Україну братва відправлялася з Нижнього Новгорода, Вологди, навіть з Єнісейської губернії, що далеко за Уралом.

Командири 44-ї дивізії у тих спогадах — немов герої давньогрецьких міфів. Майже всі вони були дуже молоді. Коли в грудні 1919-го якийсь рибалка Алексєєв провів авангард більшовиків вночі по замерзлому Дніпру до Києва, Щорс вже загинув у 24 роки, а його заступнику Івану Дубовому було 23 роки, Оскару Берзіньшу — 25, Казиміру Квятеку — 31, 55-річний Боженко, який загинув у серпні, серед них — просто дід.

Що вабило цих людей у ту авантюру? Вони не давали інтерв'ю, якщо не брати до уваги вибиті з них зізнання з геть іншого приводу в 1937−38 роках. Але здогадатися можна. Щорс, наприклад, в 1917-му в царській армії — всього підпоручик (лейтенант). А через два роки — вже командир дивізії. Дубовий — син шахтаря, і про його вміння читати карти та й узагалі читати теж можна тільки здогадуватися. Але тоді під Києвом він вже бере участь у військових радах і повеліває життями сотень тисяч.

Брав участь у тих подіях на боці червоних і майбутній письменник-пітерець Леонід Леонов. Під час походу на Україну і на Польщу йому виповнився 21 рік. «Ідемо, банда! Скільки нас? Три тисячі. Порубали і пішли далі. Ярмарок. Порубали. І далі! Що робилося з людьми!» — розповідав Леонов на неформальній письменницькій вечірці вже в 1967 році, і це переказав Олесь Гончар у своїх Щоденниках.

Ніде не згадується про платню червоноармійців. Історики наводять документи, за якими місячна винагорода такого бійця становила 50 рублів. Це тоді, коли в окупованому більшовиками Чернігові 1919-го півкілограмова хлібина коштувала 30 рублів.

За рік до цього солдати Червоної армії Фінляндського стрілецького полку писали до уряду: «Просим вас, дорогие товарищи, о скорейшей выработке оклада жалованья. Так, чтобы могло равняться в среднем заработкам рабочего на заводе, хотя рабочий и кормится из этой суммы. Но надо считаться с тем, что они находятся в безопасности. А не за эти несчастные 50 рублей решаться ежеминутно своей головой. Только при таких условиях нашего мышления можно надеяться на скорый успех».

Невідомо, чи була відповідь на той запит. Однак, виглядало так, що російські добровольці воювали в Україні за прокорм та можливість грабувати.