В інтерв'ю Радіо НВ дипломат, міністр закордонних справ у 2007−2009 роках Володимир Огризко розповів, чим варто доповнити угоду, аби Росія її виконувала, і яку роль у процесі експорту українського зерна відіграють Туреччина та ООН.

— Росія з самого початку не збиралася виконувати угоду?

— Ми ж маємо справу з Росією. Вже нарешті треба позбутися ілюзій і думки про те, що Росія є адекватною стороною для будь-яких переговорів і домовленостей. Досі на Заході, та й у нас вважають, що те, що сказала Росія, те, що вона підписала, має якусь силу. Це абсолютна ілюзія. Від неї треба максимально швидко відмовлятися.

РФ — це інший світ, інша логіка, інше уявлення про те, що таке правда і неправда, добро і зло. Ми, люди з традиційною формою нормального співіснування, цивілізованою формою, повинні припинити вірити в те, що з Росією можна про щось домовлятися. Це така країна, яка історично довела, що вона є ізгоєм. І з цим ізгоєм треба щось робити.

А от що робити? Це ключове питання, на яке треба шукати відповідь спільно з нашими західними партнерами.

— Але ж ми йшли на цю угоду, бачили свою вигоду. Певним чином на нас тиснула світова спільнота. І наче угода почала працювати впродовж 120 днів. Виникає питання: чого ця угода варта і як вона буде працювати?

— Вона буде працювати лише тією мірою, якою ми зможемо забезпечити виконання тих умов, які необхідні для України.

Якщо ми будемо сподіватися, що якась ООН чи хтось ще забезпечить виконання цієї угоди, то ми дуже наївні люди. ООН не має інструментів для того, щоб забезпечити виконання цієї угоди. Максимум, на що спромоглася ООН, на добрі послуги, послуги посередника, за допомогою якого сформульовані певні принципи. Все інше — це вже не ООН. ООН є імпотентною організацією в плані забезпечення рішень в галузі безпеки. Не треба мати жодних ілюзій.

Забезпечити виконання наших інтересів можна лише одним шляхом. Коли ми домовимося з нашими партнерами на Заході, що ця продовольча операція буде забезпечуватися грубою воєнною силою. Тоді у нас є шанс, що домовленість буде виконуватися.

Читайте також:

«Нас це не обходить». Обстріли РФ порту після підписання зернових угод б’ють по репутації ООН і Туреччини — інтерв'ю з Михайлом Подоляком

Якщо ми будемо думати, що вона виконається сама собою, то Росія в перший же день, коли сухогрузи повезуть зерно на відповідні ринки, зробить тисячу провокацій. І про це Росія скаже, що вона до цього не має жодного відношення. До цього треба бути відразу готовим.

— Що ви маєте на увазі, коли говорите про домовленості з західними партнерами про грубу воєнну силу? Вони ж не введуть в Чорне море свої воєнні кораблі?

— Якщо якась країна член Альянсу заводить свої кораблі в Чорне море, то вони щонайменше 21 день там мають можливість перебувати. Цього достатньо, щоб провести конвой і потім змінити назву країни. Сьогодні була, умовно, Італія, завтра буде Іспанія, чи Британія, чи будь-хто, хто має можливість допомогти в конвоюванні цих суховантажів.

Питання тут в політичній волі. Мені чомусь здається, що для того, щоб ця операція з вивезенням зерна була успішною, треба прийняти політичне рішення. Якщо воно буде ухвалене, то тоді проблем з реалізацією цієї угоди не буде.

Якщо ж ми кинемо це на призволяще і будемо думати, що Росія нам дозволить робити те, що ми хочемо, то ми серйозно помиляємося.

— Цікава позиція Туреччини і її роль в цій історії. Після обстрілів міністр оборони Туреччини заявив, що говорив з російською стороною і там йому заявили, що начебто не причетні до ракетного удару і «досліджують питання». Після представниця російського МЗС Марія Захарова заявила, що таки вони причетні до удару. Виникає запитання: на чиєму боці Туреччина? Чи вона дійсно виконує роль арбітра, на яку хотіла претендувати? Чи не відчуває вона себе приниженою?

— Питання не в приниженні, а в тому, на чиєму боці знаходиться Туреччина. Багато хто відзначає її позитивну роль в тому, що така домовленість була досягнута. І це справді так. При цьому давайте не будемо забувати, що Туреччина намагається грати відразу на двох шахових дошках — і на українській, і на російській, але у будь-якому випадку — з вигодою для себе.

Ми повиинні всі ці зусилля сприймати, безумовно, позитивно, але розуміти, що 100-відсоткої проукраїнської позиції ми не дочекаємося.

— Це ж країна НАТО. Наскільки зараз себе Туреччина поводить як член Альянсу?

— Це питання, яке керівники НАТО мали поставити собі ще в той момент, коли Туреччина придбала у Росії ЗРК С-400. Правда, українські воїни доводять, що це все металобрухт насправді, і зовсім не відповідає тим очікуванням, про які десятиліттями кричала російська пропаганда і втюхувала всім імпортерам її зброю — «найновішу, найсучаснішу, найпередовішу». Її здатності є доволі посередніми.

Ще тоді треба було подумати, як себе поводить Туреччина як член НАТО. За що вона, до речі, отримала відповідні санкції від американців.

Це питання про намагання Туреччини всидіти на двох стільцях. З одного боку, дружити з Росією, а з іншого — бути членом НАТО. Так довго, мабуть, не триватиме.

Хоча, безумовно, потенційна роль Туреччини у стримуванні Росії очевидна.