Я розумію, що політика — це мистецтво компромісів, але все ж із мовчазним жахом спостерігаю, як у офіційній риториці звільнення України замінюється просто закінченням війни.

Це передусім чути на Заході, але іноді й в Україні. Знову ж таки, таке раціональне мислення зрозуміле, оскільки не видно додаткових ресурсів, які дозволили б швидко змінити хід війни. Однак я, як естонець, хочу розповісти одну маленьку історію.

Під час Другої світової війни в Естонії також був рух опору як німецькій, так і радянській окупації. Однією з головних їхніх надій була Атлантична хартія. Це була угода, укладена 14 серпня 1941 року між США та Великою Британією, яка передбачала відновлення початкових кордонів держав після закінчення війни.

Читайте також:

Повернення України до кордонів 2014 року малоймовірне — Трамп

Проте Естонія, як і інші балтійські країни, була анексована Радянським Союзом ще в 1940 році. Коли західні союзники відкрили другий фронт у 1944 році, серед естонців також посилилися чутки про те, що західні союзники, безумовно, не дозволять росіянам окупувати вільні країни. Тоді подекуди навіть вірили, що в морі вже бачили англійські військові кораблі.

Однак цих кораблів не було. Попри це, надія не згасла одразу. Пізніше поет Айн Каалеп розповідав, як восени 1945 року, розпочавши навчання в університеті, він із друзями обговорював, скільки ще триватиме радянська окупація. Він був найпесимістичнішим, вважаючи, що це може тривати навіть п’ять років. Тоді ніхто в Естонії ще не знав, що США і Великобританія уклали в Ялті угоду зі Сталіним, яка залишала Радянському Союзу території, завойовані за пактом Молотова-Ріббентропа.

У результаті закінчення війни 8 травня 1945 року не означало закінчення насильства для балтійських країн. Озброєна боротьба у вигляді руху «Лісових братів» тривала ще близько 10 років, але згасла після масової депортації естонців у 1949 році. Я знаю, що в українській історії є подібні мотиви.

Так само, як і сьогодні, тоді Черчилль і Рузвельт мали свої проблеми. Вони розуміли, що західним союзникам бракує сил для негайного вступу у війну з Радянською армією. Їхнє рішення базувалося на прагматичному реалізмі.

Читайте також:

Зеленський розповів, коли Україна зможе повернути всі окуповані території

Сьогоднішній західний реалізм частково потрапляє в пастку російських наративів. А саме: навколо російської агресії проти України постійно крутиться вибіркове передавання повідомлень. Заходу передається повідомлення, що невдоволення Росії пов’язане з розширенням НАТО навколо її кордонів. У той самий час для російського споживача подається інше повідомлення: Україна насправді не існує, і це лише помилка Леніна.

Одночасна передача цих двох повідомлень дала західним ізоляціоністам зручну відмовку закривати очі на російські імперіалістичні настрої, одночасно визнаючи, що, як і будь-яка країна, Росія має законні занепокоєння щодо своєї безпеки.

У процесі такої маніпуляції наративами з поля зору зникають люди. Частково через ефективність українського опору Захід змушений визнати, що Україна також має право на свою безпеку, але щойно заходить мова про окуповані території, люди, які там живуть, зникають з поля зору.

Серед моїх українських друзів є ті, хто був змушений тікати від російської окупації, і я не можу не співпереживати їхньому болю. Тому я знову хочу згадати про Естонію. Коли під час радянської перебудови у «імперії зла» з’явилися тріщини, балтійські країни почали відновлювати себе саме під гаслом звільнення від окупації.

Те, що провідним наративом було не просто звільнення від комунізму, а саме закінчення окупації, означало, що люди не забули про несправедливість, завдану багато років тому. Друга світова війна для Естонії закінчилася лише тоді, коли Естонія здобула незалежність, але двигуном визволення були історії про спротив окупантам. Нашою зброєю була пам’ять.

Читайте також:

Який Маріуполь сьогодні. Нові райони на кістках, високі зарплати росіянам, другосортність місцевих жителів — інтерв'ю NV

Саме з цією метою я разом із друзями-українськими кінематографістами та журналістами створив команду для дослідження російської окупації та українського спротиву на прикладі Херсонської області. Для документального фільму ми провели понад 25 інтерв'ю, і результати переконали, принаймні мене особисто.

Так, ми повинні говорити про жахи війни, але ми не маємо забувати, що трагедії тривають і після приходу окупації. Я б не хотів завчасно апелювати до міжнародного права, але можу швидко сказати два попередні висновки: по-перше, російська влада здійснює на окупованих територіях однозначно етнічну чистку, а по-друге, методи сьогоднішньої ФСБ на 80% збігаються з методами сталінського НКВC. Для українців це, безумовно, не є новиною, адже, наприклад, окупацію Херсона вже дуже ретельно досліджували. Однак сьогодні треба ще голосніше говорити про людей на окупованих територіях.

По-перше, для того, щоб західні партнери, якщо вони примусять українців погодитися з «географічними реаліями», свідомо взяли на себе відповідальність за продовження людської несправедливості. По-друге, якщо доля буде не на нашому боці, то через ці історії, передані з вуст у вуста, ми маємо зберегти наш бойовий дух. Як естонець, я підтримую Україну до перемоги, а не просто до миру. Одного дня Кремль почне тріщати, як це вже не раз траплялося в їхній історії.

Тексти нашої дослідницької групи можна знайти на медіаплатформі «Signal to Resist». Окремо я працюю над документальним фільмом, який розповідає про рух опору в Херсоні під час російської окупації у 2022 році.