Чому війна в Україні стосується кожного на Землі, а Путін може відібрати у людства головне досягнення — Юваль Ной Харарі
Розв’язана Росією війна в Україні визначає долю всього світу: чи доведеться йому надалі жити за архаїчним законом джунглів, де всі країни зосереджені на фінансуванні оборонного сектора, або ж людство повернеться до найкращих своїх досягнень.
Таку думку висловив відомий ізраїльський історик Юваль Ной Харарі у своєму матеріалі для The Economist.
НВ пропонує ознайомитись з його повним перекладом.
***
У серці кризи навколо України лежить фундаментальне питання про природу історії та природу людства: чи можливі зміни? Чи можуть люди змінити свою поведінку — або ж історія нескінченно повторюється, а люди приречені знову і знову проживати трагедії минулого, не змінюючи нічого, окрім декорацій?
Одна течія думки рішуче відкидає можливість змін. Вона стверджує, що світ — це джунглі, що сильні полюють на слабких і єдине, що заважає одній країні поглинути іншу, — це військова міць. Так було і завжди буде. Ті, хто не вірить у подібний закон джунглів, не лише обманюють себе, але й наражають на ризик своє існування. Довго вони не протягнуть.
Інша школа думки стверджує, що так званий закон джунглів зовсім не є законом природи. Він — справа рук людей, а отже, люди можуть його змінити. Попри поширені помилкові уявлення, перші явні свідчення організованих воєн, задокументовані археологами, стосуються періоду 13 000 років тому. І навіть після цієї дати було чимало періодів, позбавлених археологічних доказів війни. На відміну від гравітації, війна не є фундаментальною силою природи. Її інтенсивність та її існування залежать від глибинних технологічних, економічних та культурних факторів. У міру зміни цих факторів змінюється й війна.
Свідчення таких змін оточують нас усюди. За останні кілька поколінь ядерна зброя перетворила [потенційну] війну між наддержавами на божевільний акт колективного самогубства, змусивши наймогутніші держави на Землі шукати менш жорстоких способів вирішення конфлікту. Тоді як війни великих держав — такі як Друга Пунічна війна чи Друга світова війна — були характерною рисою протягом більшої частини історії, за останні сім десятиліть прямих воєн між топ-державами не було.
За той самий період світова економіка перетворилася з економіки, заснованої на сировині, на економіку, засновану на знаннях. Якщо раніше основними джерелами багатства були матеріальні активи, такі як золоті копальні, пшеничні поля та нафтові свердловини, то сьогодні основним джерелом добробуту є знання. І хоча можна захопити нафтові родовища силою, отримати знання в такий спосіб неможливо. Як результат, доходність завоювань знизилася.
Зрештою, у світовій культурі відбувся тектонічний зсув. Протягом минулих історичних епох чимало еліт — наприклад, вожді гунів, ярли вікінгів та римські патриції — ставилися до війни позитивно. Правителі від Саргона Давнього до Беніто Муссоліні прагнули увічнити себе шляхом завоювань (а такі митці, як Гомер і Шекспір, з радістю йшли за цими фантазіями). Інші еліти, такі як християнська церква, вважали війну злом, але невідворотним.
Проте впродовж кількох останніх поколінь уперше в історії у світі стали домінувати еліти, які розглядали війну як зло, якого можна уникнути. Навіть такі люди, як Джордж Буш-молодший і Дональд Трамп — не кажучи вже про таких політиків як Ангела Меркель або Джасінда Ардерн — є політиками зовсім іншого типу, аніж правитель гунів Аттіла чи король вестготів Аларіх. Вони, як правило, приходять до влади з мріями про внутрішні реформи, а не про зовнішні завоювання. У сфері мистецтва та думки більшість світил — від Пабло Пікассо до Стенлі Кубріка — більше відомі тим, що зображували безглузді жахи війни, а не уславляли її архітекторів.
Внаслідок всіх цих змін більшість урядів перестали розглядати агресивні війни як прийнятний інструмент для просування своїх інтересів, а більшість держав перестали мріяти про завоювання та анексію своїх сусідів. Просто невірно вважати, що лише військова сила не дозволяє Бразилії завоювати Уругвай чи запобігти вторгненню Іспанії в Марокко.
Параметри миру
Численні статистичні дані свідчать про занепад епохи воєн. З 1945 року відносно рідкісними стали випадки, коли міжнародні кордони перекроювалися б внаслідок іноземного вторгнення, а жодна міжнародно визнана країна не була цілком стерта з землі шляхом завоювання ззовні. Інших типів конфліктів, як-от громадянських війн чи повстань, не бракувало. Але навіть якщо взяти до уваги всі види конфліктів, за перші два десятиліття 21 століття людське насильство забрало менше життів, аніж самогубства, автокатастрофи або хвороби, пов’язані з ожирінням. Порох став менш смертоносним, аніж цукор.
Вчені сперечаються про точну статистику, проте важливо дивитися глибше математичних розрахунків. Занепад епохи воєн став як психологічним, так і статистичним феноменом. Його найважливіша особливість — істотна зміна самого значення поняття «мир». Протягом переважаючого періоду історії мир означав лише «тимчасову відсутність війни». Коли в 1913 році говорили, що між Францією та Німеччиною зараз мир, то малося на увазі, що між французькою та німецькою армією немає прямих зіткнень — проте всі знали, що війна між ними все ж таки може спалахнути будь-якої миті.
В останні десятиліття «мир» став означати «неможливість війни». Для багатьох країн ймовірність вторгнення та завоювання сусідами стала майже немислимою. Я живу на Близькому Сході, тому чудово знаю, що є винятки із цих трендів. Але розпізнати тенденції не менш важливо, ніж уміти вказувати на винятки.
Новий «мир» не був статистичною випадковістю або фантазією хіпі. Найяскравіше це позначилося на холоднокровному розрахунку державних бюджетів. В останні десятиліття уряди в усьому світі відчували себе досить безпечно, щоб витрачати в середньому лише близько 6,5% своїх бюджетів на збройні сили, витрачаючи при цьому значно більше коштів на освіту, охорону здоров’я та соціальне забезпечення.
Ми схильні сприймати це як належне, але це разюча новація в людській історії. Тисячоліттями саме військові витрати були найбільшою статтею у бюджеті будь-якого князя, хана, султана чи імператора. Вони не витрачали майже жодної копійки на освіту, медичне забезпечення чи соціальний добробут.
Знепад воєн не був результатом божественного дива чи зміни законів природи. До цього призвело те, що люди стали робити кращий вибір. Можливо, це найбільше політичне та моральне досягнення сучасної цивілізації. На жаль, той факт, що воно походить від людського вибору, також означає, що такий тренд може бути оборотним.
Технології, економіка та культура продовжують змінюватися. Розвиток кіберзброї; економіки, що базується на штучному інтелекті; а також нові мілітаристські культури можуть призвести до нової ери воєн — найгіршої, ніж усе, що ми бачили раніше. Щоб насолоджуватися миром, нам необхідно, щоб майже кожен робив правильний вибір. І навпаки, невдалий вибір хоча б однієї сторони може призвести до війни.
Ось чому російське вторгнення в Україну має хвилювати кожну людину на Землі. Якщо для впливових країн знову стане нормою пожирати своїх слабкіших сусідів, це позначиться на тому, як люди відчувають і поводять себе в усьому світі. Першим та найбільш очевидним результатом повернення до закону джунглів стане різке збільшення військових витрат за рахунок решти. Гроші, які мають йти вчителям, медсестрам та соціальним працівникам, натомість підуть на танки, ракети та кіберзброю.
Повернення в епоху джунглів також підірве глобальну співпрацю з таких проблем, як запобігання катастрофічним змінам клімату або регулювання проривних технологій, таких як штучний інтелект та генна інженерія. Нелегко працювати разом із країнами, які готуються вас знищити. І в міру того, як зміни клімату та гонка озброєнь, заснована на штучному інтелекті, прискорюються, загроза збройного конфлікту лише зростатиме, замикаючи порочне коло, яке цілком може приректи наш вид на загибель.
Вектор історії
Якщо ви вірите в те, що історичні зміни неможливі, що людство ніколи не залишало джунглі і ніколи з них не вибереться, залишається лише один вибір: опинитися в ролі хижака чи жертви. Маючи такий вибір, більшість лідерів воліли б увійти в історію як альфа-хижаки та поповнити своїми іменами похмурий список завойовників, яких нещасні учні приречені запам’ятовувати перед іспитами з історії.
Але, може бути, зміни можливі? Імовірно, закон джунглів — це вибір, а не неминучість? Якщо це так, то будь-який лідер, який вирішив завоювати сусіда, займе особливе місце в пам’яті людства — набагато гірше, ніж будь-який пересічний Тамерлан. Він увійде в історію як людина, яка зруйнувала наше найбільше досягнення. Як тільки ми подумали, що вибралися з джунглів, він затягнув нас назад.
Я не знаю, що буде далі в Україні. Але як історик я вірю у можливість змін. Я не думаю, що це наївність — це реалізм. Єдина константа людської історії - це зміни. І це те, чого, можливо, ми можемо навчитися в українців. Протягом багатьох поколінь українці мало що знали, окрім тиранії та насильства. Вони витримали два століття царського самодержавства (яке остаточно впало під час катаклізмів Першої світової війни). Короткочасна спроба відродити незалежність була швидко придушена Червоною армією, яка відновила російське правління. Згодом українці пережили страшний штучний Голодомор, сталінський терор, нацистську окупацію та десятиліття нищівної комуністичної диктатури. Коли Радянський Союз розпався, історія, здавалося, передрікала, що українці знову підуть шляхом жорстокої тиранії — що ще вони знали?
Проте українці обрали інший шлях. Всупереч історії, незважаючи на жахливу бідність і на перешкоди, які здаються непереборними, українці вибудували демократію. В Україні, на відміну від Росії та Білорусі, кандидати від опозиції неодноразово змінювали чинних президентів. Зіткнувшись із загрозою самодержавства у 2004 та 2013 роках, українці двічі піднімали повстання, щоб захистити свою свободу. Їхня демократія — це щось нове. Таке саме, як нове поняття «миру».Обидва вони крихкі і можуть не тривати довго. Але обидва ці поняття реальні і можуть пустити глибоке коріння. Кожна стара річ колись була новою. Все зводиться до вибору людини.
