«Вони забули, що час фараонів закінчився». Як Арабська весна поклала край правлінню Хосні Мубарака — репортаж журналіста НВ
Десять років тому — в лютому 2011 року — єгипетський президент Хосні Мубарак, що правив країною більше трьох десятків років, заявив про те, що залишає свій пост і припиняє політичну кар'єру. Цій заяві передували кілька тижнів масштабних вуличних протестів, що прокотилися по Єгипту.
За протестами і зреченням Мубарака в столичному Каїрі особисто стежив журналіст НВ Юрій Мацарський, який сповна відчув на собі всі перипетії революційного часу.
Юрій Мацарський
— Як ти потрапляєш на Тахрір? Ідеш пішки півтори години в обхід блокпостів? Тобі що, зайнятися нічим? Ми ось поїдемо на таксі, — сміялися наді мною два репортери-британці, які оселилися в тому ж готелі, що і я, але на тиждень пізніше.
Ми з ними пили каву в забарикадованому готельному лобі лютневого ранку. Британці приїхали напередодні, виспалися, добряче поснідали і планували свій подальший день. По прильоту у них відібрали професійну камеру, але ось до готелю вони дісталися без жодних проблем. Напевно, через те, що їхній рейс прилітав удень і у військових на блокпостах дорогою з аеропорту до центру Каїра просто часу було обмаль та можливості вивчити кожного пасажира кожного таксі.
Я порадив самовпевненим колегам не говорити на блокпостах про те, що вони журналісти, і попередив, що на таксі вони зможуть подолати в кращому випадку половину шляху. Потім доведеться йти пішки і хитрувати, пробираючись крізь військові і поліцейські оточення. Крім того, час для поїздки на головну революційну площу Каїра британці вибрали не найвдаліший. Було близько сьомої ранку, Тахрір щойно прокидався. Звісно, там після нападу тітушок-кавалеристів стояли дозорні, які в будь-який час дня і ночі готові були підняти тривогу, якщо раптом на підступах до протестного табору почнеться заворушення. Але власне табір зазвичай починав вирувати трохи пізніше, годині о 9−10.
Ч ерез тиждень перебування в Каїрі я вже більш-менш вивчив ритм протесту: масштабні акції, з погрозами на адресу уряду і закликами до силовиків приєднуватися до демонстрантів зазвичай починалися ввечері, коли на Тахрір з'їжджалися, закінчивши роботу або навчання, клерки і студенти. Вони долучалися до тих, хто постійно жив у наметовому таборі, ділилися новинами і буквально вдихали в протест нове життя.
У вихідні — в Єгипті це п’ятниця і субота — демонстрантів ставало так багато, що військові та поліцейські, що стояли в оточенні, про всяк випадок не ризикували навіть запитувати документи у тих, хто йшов до площі — такий великий і гнівний був натовп.
У будь-якому випадку — у вихідний чи у будні — дістатися до революції на таксі було неможливо. А навіть якщо б і було можливо, то поїздка завадила б краще зрозуміти причини революції, познайомитися з людьми і дізнатися, чим живе Каїр.
Кожен похід на Тахрір був не просто шляхом на роботу, я намагався урізноманітнити маршрути і завести знайомства з єгиптянами, які могли би пояснити, чим вони незадоволені у своїй країні і чого чекають від революції, що вочевидь дедалі більше набирає сили. Першим джерелом інформації стали молоді хлопці, що працювали в забігайлівці під вивіскою однієї із західних мереж. Вони спілкувалися англійською і готували непогану каву.
— У мене вища юридична освіта, а я третій рік загортаю бутерброди і натираю сир. Я з маленького міста, у мене немає зв’язків і мене не беруть нікуди, де могли б знадобиться мої знання і вміння. Все вирішують зв’язки та хабарі, якщо у тебе їх немає — ти нікому не потрібен, — скаржився один із працівників закладу.
Забігайлівку від Тахрір відділяло не меншу кілометра, в одвічному вуличному шумі, з нескінченними сигналами водіїв і криками вуличних торговців її співробітники не чули гаміру революційної площі, в тій частині Каїра взагалі неможливо було здогадатися, що зовсім поруч тисячі осіб в оточенні військових і поліцейських, котрі вимагають негайних і радикальних змін. Але хлопці, завдяки Facebook і Twitter, знали про те, що відбувається і повністю підтримували протестувальників.
— Мубараку, напевно, забули сказати, що час фараонів закінчився дві тисячі років тому, що можна жити і без вічних правителів, — якось сказав один з них.
Працівники ж фастфуду на Тахрір не ходили. Пояснили, що їхнє керівництво чітко аполітичне і не хоче, щоб підлеглі відкрито демонстрували свої уподобання. Не хоче настільки, що погрожувало звільненням тим, хто ризикне взяти участь у вуличних акціях.
Ймовірно, таких компаній, керівництво яких забороняло своїм співробітникам ходити на демонстрації, в Єгипті було чимало. Але були й протилежні випадки. На підходах до Тахріру я мав розмову з молодим єгиптянином, який попросив у мене сигарету. Виявилося, що він приїхав з курортного Південного Синаю, де працює гідом у турфірмі, спеціально, щоб підтримати протест. Причому господарі фірми не тільки дали йому кілька днів відгулу, але й підкинули трохи грошей, щоб орендувати ліжко в хостелі, а не ночувати на вулиці.
— Тому що вони вже дістали, — російською сказав гід-революціонер, що опанував на курорті кілька мов, показуючи на військових, які стоять в оточенні навколо площі. — Не країна, а військова база.
Х осні Мубарак сам був офіцером, і збройні сили за його правління користувалися особливими привілеями: генерали цілком офіційно робили чималі статки на фінансовому, промисловому і туристичному ринках. Отримати як бізнес-партнера офіцера з великими зірками на погонах мріяли чимало, навіть успішні бізнесмени, адже це обіцяло вирішення всіх проблем з наглядовими органами і особливу прихильність влади. Тож у тих, хто намагався вести бізнес без допомоги генералів, до військових дійсно було безліч претензій.
В абсолютно незвичній для себе ситуації в дні революції опинилися єгипетські християни-копти, яких у країні від 8 до 10% населення, тобто мільйони людей. Закони Єгипту забороняють їм обертати у свою віру співвітчизників-мусульман, суворо регулюють правила будівництво нових та ремонт старих храмів, крім того, роботодавці часто заохочували перехід коптів у іслам. Намагаючись ускладнити процес переходу з однієї релігії в іншу, копти ще здавна вигадали наносити християнські татуювання на тіла своїх дітей. Зазвичай немовлятам наколюють хрести на зап’ястях, але в окремих випадках батьки розщедрюються на великі портрети Христа або святого покровителя дитини, що наносяться голкою на груди або спину. Передбачається, що людині з такою міткою складніше буде відмовитися від віри предків. До того ж іслам засуджує нанесення татуювань, що також має ускладнити перехід у цю віру.
Коли у державних медіа Єгипту почали поширювати інформацію про те, що Тахрір захоплений мусульманськими екстремістами, копти-протестувальники почали демонструвати свої татуювання на камери західних журналістів, викриваючи тим самим брехню офіційної влади.
При цьому у керівництва коптської церкви склалися досить теплі відносини з Хосні Мубараком. Папа Шенуда Третій, що очолював церкву з 1971 року до своєї смерті в 2012-му, конфліктував з попередником Мубарака Анваром Садатом і навіть встиг посидіти у в’язниці через свою незгоду з політикою президента. Хосні Мубарак, змінивши на посту глави держави убитого змовниками Садата, звільнив ієрарха, ймовірно, отримавши натомість гарантії лояльності.
У розпал протестів на Тахрірі Шенуда Третій закликав усіх коптів залишатися вдома і не брати участі в антиурядових виступах. Частина вірян певно дослухалася до цих закликів, але людей із синіми хрестами на зап’ястях на Тахрірі не стало помітно менше.
Намагаючись розібратися з тим, що відбувається всередині коптської громади, я зайшов у запилену на вигляд зовсім нещодавно побудовану церкву, приблизно на півдороги від готелю до Тахріру. Двері в неї виявилися не замкненими, але всередині не було ні прихожан, ні священика. Лише двоє чоловіків у тюрбанах і кафтанах з широкими рукавами підмітали підлогу храму. Я заговорив із ними, після чого один, кинувши щітку, підійшов до мене й одним рухом підняв манжети мого светра, напевно, сподіваючись побачити на зап’ястях витатуйовані хрести.
— Нам нема про що розмовляти з чужинцями, — сказав він, після того як не знайшов того, що шукав. — Ми мирні люди, нам не потрібні проблеми.
Взагалі до чужинців — до всіх, хто виглядає або говорить не так — ставлення в Каїрі псувалося з кожним днем. Це стало наслідком політики цілеспрямованої дискредитації іноземних спостерігачів і журналістів владою Єгипту. Високі чини мало не щодня розповідали про те, що всі іноземці в країні — шпигуни і провокатори, що під виглядом журналістів до Єгипту проникають диверсанти і вороги держави та віри.
На Тахрірі ходили чутки, що агенти спецслужб викрадають іноземців і насильно висилають з країни, але чутки ці нічим не підтверджувалися, а репортерів у Каїрі щодень ставало тільки більше.
А ле напруга справді зростала. За межами Тахріру говорити не арабською було не те щоб небезпечно, але безумовно незатишно: люди кидали підозрілі погляди і явно нервували. Адже по телевізору пояснювали, що іноземці — суцільно злочинці. Для мене це було особливо складним випробуванням, оскільки я працював на радіо і кілька разів на день виходив у прямий ефір по мобільному телефону. Заздалегідь знаючи час виходів в ефір, я намагався до моменту дзвінка з редакції опинитися подалі від джерел гаміру, щоб спокійно поговорити з ведучим, щоб не перекрикувати натовп і не відволікатися на те, що відбувається навколо. З перших днів роботи в Каїрі я знайшов, як мені здавалося, ідеальне місце для виходів у прямий ефір — майданчик на набережній під одним з мостів, що ведуть від Тахіріру на нільський острів, через який пролягав мій щоденний шлях на революцію. З одного боку, цей майданчик був буквально за кілька сот метрів від революційної площі, з іншого — міст і будинки, що його оточували, пригнічували шум Тахріру і давали можливість спокійно говорити по телефону.
Зазвичай там нікого або майже нікого не було, але одного дня так сталося, що чекаю дзвінка з редакції в компанії приблизно десятка чоловіків, які, тримаючись від мене на відстані декількох метрів, уважно придивлялися і дослухалися до мене. Уже поговоривши з редакцією і очікуючи моменту, коли ведучий поставить мені перше запитання, я почав потихеньку відходити вбік від незнайомців. Ті пішли за мною і раптово буквально оточили мене. Приблизно в цей самий момент ведучий запитав мене про те, що відбувається в Каїрі, я почав було розповідати, але тут натовп моїх каїрських слухачів з криком накинувся на мене, хтось поцупив телефон, решта — схопили за руки, при цьому всі вони гучно волали і кудись волокли мене.
Натовп дотягнув мене до найближчої вулиці з автомобільним рухом, де криками і помахами рук мої загарбники зупинили поліцейський пікап. Поліцейські запхали мене в салон, отримали від когось із голосистих чоловіків відібраний у мене телефон і почали про щось сперечатися з тими, хто здав мене їм. Сперечання закінчилося з появою двох чоловіків у шкіряних плащах, з якими і поліцейські, і люди з натовпу говорили дуже тихо і ввічливо.
Щось пояснивши присутнім навколо пікапа, один із чоловіків у плащі відчинив двері і англійською навіть не попросив, а наказав мені вийти.
— Вилазь. Зараз будемо з’совувати, хто ти такий і з ким говорив по своєму телефону, — сказав він.
Через кілька хвилин чоловіки в плащах передали мене армійському патрулю на такому ж пікапі, як і в поліцейських. В кузові, під наглядом людини з автоматом, я поїхав каїрськими вулицями, частину з яких вже встиг вивчити. Але згодом пікап звернув в абсолютно незнайомий мені район, під'їхав до будівлі з високим парканом довкола і сторожовою будкою біля воріт в цьому паркані. З будки, на ходу одягаючи шолом, вибіг солдат, якому ті військові, що привезли мене, віддали мій телефон і надали якісь розпорядження.
Солдат жестами звелів мені вийти з кузова і, тримаючись у мене за спиною, повів через ворота до будівлі. Але ми пішли не в центральний під'їзд, а до бічного входу, який, як виявилося, спрямовувався у підвальне приміщення. Там мене зустріли люди в цивільному і буквально заштовхнули в одне з підвальних приміщень, відразу ж зачинивши за мною двері.
Я опинився в зовсім невеликій кімнаті без вікон з брудною лампою під стелею. По підлозі кімнати прокладені якісь труби, а єдиною обстановкою був обшарпаний стілець. Я спробував відкрити двері, але їх замкнули ззовні. Кілька разів смикнув ручку, але марно. Тільки розлютив одного з тих, хто зачинив мене в цьому підвалі. Він відімкнув двері і зайшов, на ходу демонстративно запихаючи за пояс світлих штанів пістолет. Взяв стілець, із силою встромив дві його ніжки між трубами в підлозі, похитав стілець з боку в бік, переконавшись, що просто так його не витягнути. Рукою наказав мені сісти і, щойно я сів, спритно скував мої руки наручниками за спинкою стільця.
Після цього покопирсався в моїх кишенях, дістав звідти сигарети, запальничку, паспорт і диктофон. Забрав це все і пішов, не сказавши жодного слова. Більше, до речі, я його не бачив. Через деякий час в камеру до мене прийшли двоє молодих хлопців у військовій формі, відстебнули наручники і кудись повели по коридору. Після тривалого сидіння зі скутими за спиною руками я йшов важко, тіло боліло і затекло. Конвоїри не квапили мене, але й не допомагали. Врешті-решт ми дісталися до якогось кабінету, в якому мене чекав черговий військовий. Він сидів за столом, на якому лежали мої речі, включно з телефоном, і, не звертаючи на мене жодної уваги, гортав товсту папку з паперами.
Чи то насправді щось вичитавши в ній, чи то зробивши вигляд, що вичитав, він закрив папку, закурив сигарету і, неприємно посміхаючись, звернувся до мене.
— Ми все про вас знаємо. Ви тут не просто так. Ми з’ясували, що в 1992 році ви отримали дозвіл на роботу в Ізраїлі, — сказав він.
Взагалі-то Єгипет був першою країною арабського світу, яка налагодила дипломатичні й економічні зв’язки з Ізраїлем, у Каїрі є ізраїльське посольство, а в Тель-Авіві — єгипетське, але на якомусь низовому рівні Ізраїль сприймався багатьма як ворожа країна. І, розповідаючи мені про дозвіл на роботу в Ізраїлі, офіцер фактично прямо звинувачував мене у шпигунстві. Але з якоїсь причини він випустив з уваги одну дуже важливу деталь.
— У 1992 році мені було 12 років, я ніяк не міг тоді отримати дозвіл на роботу в Ізраїлі, навіть якби дуже захотів. Ось у вас мій паспорт на столі, перевірте, — відповів я на дивне звинувачення.
Офіцер відкрив паспорт, пробіг по ньому очима, дістав свій мобільний телефон, набрав номер і щось роздратовано сказав арабською. Вимкнув телефон і продовжив мовчки курити, дивлячись у куток кабінету. Через кілька хвилин за мною прийшли вже знайомі мені конвоїри і провели мене назад у камеру. Пристібати до стільця не стали, але двері замкнули. Я залишився в камері, абсолютно не розуміючи, чого чекати і до чого готуватися. Маючи на руках мої документи, ці вояки навіть не змогли зіставити мій реальний вік з вигаданим ними. Чому це сталося? Може, вже перемогла революція і вони роблять дурні помилки, просто тому що надто нервують? Чи це вони так просто знущаються наді мною?
Сидіти в цілковитій необізнаності в якійсь обшарпаній камері в будівлі з озброєними людьми, що явно не мають до мене теплих почуттів, було страшно. Дуже хотілося води і курити, однак, пам’ятаючи, як мене приковували до стільця, я не поспішав кликати тюремників на допомогу. Тільки тоді, коли стало вже несила, я почав стукати в двері. Їх відчинив зовні один з тих, хто вже водив мене туди-сюди коридором. Жестами я показав йому, що хочу пити. Конвоїр відвів мене в підвальний туалет — смердючий тюремний сортир з дешевим облупленим кахлем на стінах та іржавою до чорноти металевою раковиною. Воду довелося пити прямо з-під крана.
На зворотному шляху ми натрапили на того офіцера, що допитував мене. Він щось сказав моєму конвоїру, після чого той повів мене не в камеру, а до виходу з підвалу. Провів до сторожової будки біля паркану і жестами попросив почекати його. Залишивши мене, конвоїр побіг назад у підвал і незабаром повернувся з усіма моїми речами. Судячи з часу на моєму телефоні, я провів за ґратами десь добу.
Р еволюція за цей час не перемогла, Мубарак все ще сидів у президентському кріслі. За іронією долі його зречення я зустрів не в обшарпаній камері, а в барі за кілька кілометрів від Тахріру, де, через кілька днів після мого звільнення, мої колеги-журналісти відпоювали мене від стресу холодним чеським пивом. За подіями на революційній площі ми спостерігали по телевізору, що висів на стіні. Там транслювалася звичайна картинка з Тахріру, яка раптом перервалася терміновим редакційним повідомленням: Хосні Мубарак подав у відставку, країну чекають демократичні вибори, влада в країні переходить до тимчасового комітету, який має підготувати Єгипет до обіцяних виборів.
З бару на Тахрір ми мчали так, немов від цього залежала доля новонародженої єгипетської демократії. І встигли до початку масових — в якийсь момент здавалося, що на вулиці висипав весь десятимільйонний Каїр — народних гулянь. Столиця святкувала всю ніч. Люди обіймали і цілували один одного, дарували розгубленим солдатам газовану воду і сигарети, запускали феєрверки і підривали петарди.
Відсвяткувавши з каїрцями їхню перемогу, вранці я поїхав до аеропорту — революція перемогла, і редакція купила мені зворотний квиток. Таксі, на якому я виїжджав із Каїра, насилу пробиралося вулицями. Але справа була вже не в блокпостах, їх зняли після зречення Мубарака. Руху заважали демонстрації, що раптово розпочалися в різних частинах міста. Частина демонстрантів раділа змінам, але інші єгиптяни — і таких було чимало — вийшли із засудженням революції, яку вони вважали переворотом і замахом на таку собі стабільність.
— Відчуваю, — сказав проникливий таксист, з яким ми встигли обговорити останні революційні події, — що все тільки починається, і вам ще знову доведеться приїхати до Каїра.
І він абсолютно мав рацію.
